Поки Біллі одужував у одній з вермонтських лікарень, його дружина померла від випадкового отруєння чадним газом. Бува й таке.

Повернувшись нарешті додому в Іліум після тієї авіакатастрофи, Біллі якийсь час поводився цілком спокійно. На маківці голови у нього був страшний шрам. Практику він облишив. Хатнє господарство вела економка. Майже щодня його відвідувала дочка.

Коли це ні сіло ні впало Біллі поїхав до Нью-Йорка і взяв участь у вечірній радіопередачі-бесіді для тих, хто не спить. Біллі розповів про те, як він випав із часу. Крім того він заявив, що 1967 року його викрадала літальна тарілка, яка прибула з планети Тральфамадор. Він сказав, що його відвезли на ту планету і голяка виставляли у тамтешньому зоопарку. Там його спарували з іншою істотою з Землі, колишньою кінозіркою на ім’я Монтана Уайлдгек.

Якісь несплюхи з Іліума почули Біллі по радіо і один з них подзвонив його дочці. Барбара була прикро вражена. Вона з чоловіком поїхала до Нью-Йорка й привезла батька додому. Біллі лагідно, але рішуче доводив, що по радіо він говорив щиру правду. Він сказав, що тральфамадорці викрали його в той вечір, коли відбувалося доччине весілля. А його відсутності не помі-тили, мовляв, тому, що тральфамадорці скористалися своєрідним вигином часу, через що він міг пробути на Тральфамадорі цілі роки, які на землі становили б мізерну частку секунди.

Місяць минув без пригод, а тоді Біллі написав листа до іліумської «Ньюз лідер», в якому описував істот з Тральфамадору. Газета надрукувала листа.

У листі говорилося, що ті істоти мають два фути на зріст, що вони зелені і формою скидаються на оту гумову штуку, якою водопровідники проштовхують воду в трубах. Присосками вони тримаються землі, а їхні напрочуд гнучкі прути звичайно спрямовані вгору і закінчуються маленькою ручкою з зеленим оком на долоні. Тральфамадорці — істоти доброзичливі, вони бачать у чотирьох вимірах і співчувають землянам, котрі спроможні бачити лише в трьох вимірах. Землянам у них є чого повчитися, особливо що стосується часу. В наступному листі Біллі обіцяв розповісти про деякі з тих див.

Коли з’явився друком перший лист, Біллі вже працював над другим. Цей другий лист починався так:

«Найголовніше, що я збагнув на Тральфамадорі,— що коли хтось помирає, то це тільки видимість. Бо в минулому він собі живісінький, отож вкрай нерозумно плакати на його похороні. Всі моменти минулого, теперішнього й майбутнього завжди існували, існують і існуватимуть. Тральфамадорці можуть бачити всі ці моменти так само, як ми бачимо, скажімо, пасмо Скелястих гір. Вони бачать, наскільки сталі всі ці моменти, і можуть вибирати собі той, який зараз їх цікавить. Це лише нам на Землі здається, нібито моменти йдуть один за одним, як намистина в разку, і що як момент минув, то вже назавжди.

Коли тральфамадорець бачить трупа, він вважає, що даної миті небіжчик у поганій формі, але що останній виглядає пречудово в багатьох інших моментах. Отож і я, коли тепер чую, що хтось помер, тільки знизую плечима й кажу те, що кажуть тральфамадорці про небіжчиків: «Бува й таке».

І так далі.

Біллі писав листа в напівпідвальній кімнаті свого порожнього будинку. В економки був вихідний. А в цій кімнаті стояла стара друкарська машинка, чисте страховисько. Вона важила стільки, що й акумуляторна батарея. Біллі було нелегко тягати її з місця на місце, отож він і друкував на ній у напівпідвалі, а не деінде.

Опалення в будинку не діяло, бо миша перегризла ізоляцію на проводі термостата. Температура впала до п’ятдесяти градусів за Фаренгейтом, але Біллі цього не помічав, хоч і не був тепло одягнений. Він сидів босий, у піжамі й халаті, дарма що вже вечоріло. Його босі ноги мали колір слонової кістки з синюватими жилами.

Однак серце Біллі пашіло ясним вогнем. Воно зігрівало його тому, що Біллі вірив, яку втіху принесе він багатьом людям, відкривши їм правду про час. Біля вхідних дверей безугавно теленчав дзвінок. Це прийшла дочка Біллі, Барбара. Нарешті вона відчинила двері своїм ключем і стала ходити по кімнатах у нього над головою, гукаючи: «Батьку! Тату, де ти?» І так далі.

Біллі не озивався, і вона мало не зомліла, гадаючи, що зараз побачить його труп. І тоді заглянула в останнє місце, де можна було його шукати, тобто в напівпідвал.

— Чого ти не озивався, коли я гукала? — допитувалась Барбара, стоячи на порозі. В руках вона тримала газету, ту саму, в якій Біллі описував своїх друзів з Тральфамадору.

— Я не чув,— відповів Біллі.

Ролі зараз розподілялися так: Барбарі тільки двадцять один рік, і батька вона вважала вже немічним дідом,— хоч тому було лише сорок шість років,— немічним, бо той зазнав ушкодження мозку під час повітряної катастрофи. І ще вона вважала себе господинею в родині, бо їй довелося взяти на себе материн похорон, а потім шукати батькові економку й таке інше. Крім того, Барбара і її чоловік мусили вести грошові справи Біллі, і клопоти ці були досить значні, оскільки його вони мало цікавили. Взявши в юному віці таку відповідальність, вона зробилася вкрай в’їдливою особою. А Біллі навпаки,— не втрачаючи почуття власної гідності, намагався переконати Барбару й усіх інших, що він зовсім не немічний і що він присвятив себе куди благород-нішому заняттю, ніж якісь там гроші.

На його думку, він тепер робив не що інше, як прописував душам землян лікувальні окуляри. Багато цих душ збилось на манівці й стало нещасними, бо не могли бачити так ясно, як бачили його маленькі зелені друзі з Тральфамадору.

— Не обманюй мене, батьку,— сказала Барбара.— Я добре знаю, що ти чув, коли я гукала.

Барбара з вигляду нічогенька дівчина, якби не її ноги, завгрубшки як ніжки старовинного рояля. Тепер вона зчинила бучу через батькового листа в газеті. Заявила, що він виставляє на глум і себе, і своїх близьких.

— Батьку, батьку, батьку!..— напосідала вона.— Що нам з тобою робити? Невже ти хочеш, щоб ми відправили тебе туди, де й твоя мати?

Мати Біллі була ще жива. Вона лежала, прикута до ліжка, в будинку для перестарілих, що називався «Сосновий пагорб» і містився на околиці Іліума.

— Що тебе так зачепило в тому листі? — спробував дізнатися Біллі.

— Таж це справжнє божевілля! Там нема й слова правди!

— Усе правда.— Біллі говорив зовсім спокійно, не те що обурена Барбара. Він ніколи не гнівався. У цьому він був чудова людина.

— Нема на світі планети Тральфамадор!

— Ти хочеш сказати, що її не видно з Землі,— зауважив Біллі.— Якщо вже на те, то й Землі з Тральфамадору не видно. Обидві планети занадто малі й занадто далеко одна від одної.

— Звідки ти взяв цю ідіотську назву, «Тральфамадор»?

— Так називають її істоти, що там живуть.

— Господи! — зойкнула Барбара й одвернулася від батька. Сплеснувши руками, вона виказала весь свій розпач.— Можна тобі поставити одне просте запитання?

— Звичайно.

— Чому ти ніколи не згадував про це до авіаційної катастрофи?

— Бо вважав, що надто рано.

І так далі.

Біллі каже, що вперше випав із часу в 1944 році, задовго до своєї подорожі на Тральфамадор. Тральфамадорці не мали нічого спільного з цією його пригодою. Вони тільки допомогли йому зрозуміти, що насправді відбувалося.

Вперше Біллі випав із часу під час другої світової війни, коли служив помічником капелана. В американській армії помічник капелана це, як правило, посміховище. Не становив винятку й Біллі. Він не був здатен заподіяти шкоду ворогові й допомогти другові. Коли по правді, то друзів він і не мав. Бувши служкою при священику, він не міг сподіватись ні підвищення, ні нагород, не носив при собі зброї і смиренно вірив у милосердя боже, що для більшості солдатів здавалося чистісіньким блазнюванням.

На маневрах у Південній Кароліні Біллі грав знайомі з дитинства гімни на чорному водонепроникному органчику. Інструмент мав тридцять дев’ять клавішів і дві педалі — vox humana і vox celesta (Голос людський і голос небесний (лат.). Крім того, Біллі доручено було переносний вівтар — щось наче бруднувато-сіра валізка з висувними ніжками. Зсередини валіза була оббита темно-червоним плюшем, і на цьому полум’яному плюші спочивали полірований алюмінієвий хрест та біблія.