Бува й таке.

Лежачи тепер у рові з Біллі й розвідниками, Вірі підсунув Біллі під самий ніс свого ножаку. Це не була армійська зброя. Ножаку йому подарував батько. Тригранне лезо було десять дюймів завдовжки. Ручка мала вигляд кастета з кількох кілець, в які Вірі просував свої пухкі пальці. Та й кільця були не прості —вони їжа-чилися шпичками.

Вірі приклав шпички до обличчя Біллі й, стримуючи кровожерну жагу, провів йому по щоці.

— Шпигнути цим, га? Га-а-а? — допитувався він.

— Ні, не треба,— відповів Біллі.

— Ти знаєш, чому лезо тригранне?

— Ні.

— Щоб рана не гоїлась.

— А-а.

— Воно робить трикутну дірку в людині. Якщо штрикнеш звичайним ножем, робиться поріз, ясно? А поріз відразу закривається, ясно?

— Ясно.

— Лайно ти. Що ти в біса тямиш! І чого вас учать у тих ваших коледжах!

— Я не довго там пробув,— сказав Біллі. І це була правда. Він навчався якось півроку в коледжі, та й то, власне, не в коледжі, а на вечірніх оптичних курсах в Іліумі.

— Теж мені студент! — в’їдливо кинув Вірі.

Біллі знизав плечима.

— Життя тобі підсуне таке, чого в жодній книжці не вичитаєш,— сказав Вірі.— Ось побачиш.

Біллі нічого не відповів,— там, у рові, його не тягло на розмову. Підсвідомо, однак, підмивало сказати, що й він трохи розуміється на муках. Зрештою, йому все своє дитинство довелось день крізь день уранці й увечері споглядати жахливе видовище. У його дитячій кімнатці в Іліумі на стіні висіло моторошне розп’яття. У військового хірурга викликала б захват клінічна точність, з якою художник зобразив усі Христові рани — розріз від списа, рани від терня, дірки від залізних цвяхів. Христос у кімнаті Біллі помирав жахливою смертю. Його було страшенно жаль.

Бува й таке.

Біллі не був католиком, дарма що ріс під моторошним розп’яттям на стіні. Його батько не визнавав ніякої релігії. Мати була підмінним органістом і грала у церквах різних віросповідань. Біллі вона брала з собою і навчила його трохи грати. Вона казала, що пристане до однієї з церков, тільки-но переконається, яка з них краща.

Але так і не переконалася. Однак їй страшенно хотілося мати розп’яття, і вона таки купила його в крамничці сувенірів у Санта-Фе, коли їхня невеличка родина їздила на захід під час великої кризи. Як і багато інших американців, вона намагалася знайти сенс життя за допомогою різних речей, куплених у крамницях сувенірів.

Ось так розп’яття опинилося на стіні в кімнатці Біллі Пілігрима.

Обоє розвідників, погладжуючи приклади з горіхового дерева, прошепотіли, що час вибиратись. Минуло десять хвилин, а ніхто не приходив добити їх або переконатись, чи вони вбиті. Той, хто стріляв, напевне, був далеко й один.

Всі четверо виповзли з канави, і ніхто в них більше не стріляв. До лісу добирались плазом, немов здоровезні невдахи ссавці, якими вони, власне, й були. На узліссі попідводились і заквапились. Ліс був старий і темний, рівними рядами стояли сосни. Кущів не росло. Землю вкривав товстий шар незайманого снігу. Американцям не було іншого виходу, як лишати на снігу сліди — виразні, мов схема в підручнику бальних танців: крок, рух уперед, пауза; крок, рух уперед, пауза.

— Заткни пельку й не писни! — застеріг Роланд Вірі Біллі Пілігрима, коли вони йшли лісом. Вірі, низенький і гладкий, скидався на дивного іграшкового пузаня, вирядженого на війну.

На ньому було все військове обмундирування, яке йому видали, і все, прислане з дому: каска, ковпак під каску, вовняна домашня шапочка, шарф, рукавички, дві спідні сорочки — бавовняна й вовняна, вовняна верхня сорочка, светр, гімнастерка, куртка, шинеля, двоє підштаників — бавовняні й вовняні, вовняні штани, дві пари шкарпеток — бавовняні й вовняні, військові чоботи, протигаз, казанок і ложка з виделкою, аптечка, ніж, укривало, малий намет, плащ, біблія в непробивній палітурці, брошура під назвою «Знай ворога!», друга — під назвою «В ім’я чого ми боремось» і третя — розмовник з німецькими фразами в англійській транскрипції, щоб Вірі міг ставити німцям запитання такого типу, як-от: «Де ваш штаб?» і «Скільки у вас гармат?» — або ж казати їм: «Здавайтесь! Ваше становище безнадійне» і так далі.

Ще Вірі мйв дерев’яну підставку — окопну подушечку та два міцних презервативи «виключно, щоб запобігти зараженню!», свисток, який він нікому не збирався показувати, поки не стане капралом. І до всього порнографічну листівку, яка зображала жінку, що намагалась злягтися з шотландським поні. Біллі Пілігримові довелось не раз милуватися цією листівкою.

Жінка й поні позували на тлі оксамитової завіси з китицями, обабіч якої красувались доричні колони. Перед однією з колон стояла пальма у вазоні. Листівка Вірі була копією першої порнографічної фотокартки в історії. Слово «фотографія» вперше прозвучало 1839 року, і саме цього року Луї Ж. М. Дагерр доповів Французькій академії, що під дією ртутних випарів можна проявити зображення на посрібленій металевій пластинці, яка покрита тонкою плівкою йодистого срібла.

А двома роками пізніше — 1841 року — Дагеррового помічника Андре Лефевра арештували в саду Тюїльрі за спробу збути якомусь панкові фотографію жінки з поні. До речі, Вірі свою листівку теж придбав у Тюїльрі. Лефевр твердив, що його фотокартка — це витвір мистецтва і що він мав на меті оживити грецьку міфологію. І додав, що колони та пальма підтверджують це.

Коли його спитали, який саме міф він хотів оживити, Лефевр відповів, що є тисячі таких міфів, в яких жінка — смертна, а поні — божество.

Його засудили на шість місяців ув’язнення. У тюрмі він помер від запалення легень. Бува й таке.

Біллі й розвідники були худорляві, Роланд Вірі мав сала предостатньо. Під своїми вовнами й бавовнами він був, немов розжарена грубка. Енергія так його розпирала, що він раз по раз ганяв поміж Біллі й розвідниками, передаючи ідіотські доручення, з якими його ніхто не посилав і яких ніхто не мав охоти вислуховувати. А що з них чотирьох він найбільше метушився, йому почало здаватись, ніби він уже старший між ними.

Він був так закутаний і так розпарився, що втратив відчуття небезпеки. Навколишній світ він бачив лише в межах вузької щілини між краєчком каски й домашнім шарфом, що закривав його дитяче обличчя до перенісся. Йому було затишно під усім цим, і Вірі став уявляти собі, як він уже повернувся з війни додому, цілий і здоровий, і розповідає батькам та сестрі воєнну пригоду,— хоч насправді воєнна пригода усе ще тривала.

У версії Вірі ця пригода мала такий вигляд: німці повели шалену атаку, і Вірі зі своїми хлопцями-артилеристами бились, як леви, поки не полягли всі, крім нього самого. Бува й таке. Потім Вірі спіткав двох розвідників, вони заприятелювали й вирішили пробиватись до своїх. Іти треба було форсованим маршем. І щоб їм світу більше не побачити, якщо вони здадуться! Вони потисли один одному руки й назвали себе «трьома мушкетерами».

А тоді де не взявся на їхню голову недоук, такий слабак, що якого дідька його взяли в армію, і попросився з ними. Без гвинтівки, без ножа. Навіть каски чи шапки й то не було. І ходити не вмів по-людському, а весь час дибуляв угору-вниз, угору-вниз, що сказитись можна, і цим відкривав їх ворогові! Жалюгідне створіння. «Три мушкетери» всю дорогу і штовхали, й несли, й волокли того недоука, поки не добулися до своїх. Оце так виглядала ця історія в уяві Вірі. Вони врятували шкуру тому холерному ідіотові.

А насправді Вірі тим часом вертався власним слідом побачити, чого це застряв Біллі. Розвідникам він сказав, щоб почекали, доки він сходить по того недоука. Коли Вірі проходив під низько навислою гілкою, вона з голосним дзенькотом стукнула його по касці. Він цього не почув. Десь загавкав здоровенний пес. Він не почув і цього. В його голові саме сягала кульмінація військової пригоди. Офіцер поздоровляв «трьох мушкетерів», обіцяючи представити їх до нагороди бронзовою зіркою.

«Чи не можу я ще чимось прислужитись вам, хлопці?» — запитав офіцер.

«Так, сер,— відповів один з розвідників.— Ми б хотіли бути разом до самого кінця війни. Чи не могли б ви, сер, так зробити, щоб ніхто не розлучав «трьох мушкетерів»?»