Вільм Брекдорп глянув на двері, за якими зникла Біт. Він був не дуже задоволений своєю секретаркою. Але замінити її в нього досі не було можливості. Вона багато чого вміє робити, в неї великий організаторський талант, усе їй вдається. Проте директор вважав, що його попередник зробив помилку, прийнявши її на роботу. Звільнити секретарку Брекдорп не наважувався, бо дівчина занадто багато знала, а ще більше знав її батько. Взагалі Стефсони з їхньою думкою, що атомна енергія має використовуватися тільки для мирних потреб, небезпечні. Вони мало думають про бізнес.

Біла машина мчала Біт на аеродром. Коли дівчина здала пошту і вийшла на льотне поле, літак саме сідав. Блакитне небо з палаючим на ньому сонцем і біле льотне поле сліпили очі. Біт наділа темні окуляри.

Літак підкотив до приймального корпусу, його турбодвигуни глухо співали однотонну пісеньку. З нього зійшов єдиний пасажир — Барн Кальман.

Побачивши його, Біт раптом втратила мужність і не наважувалася заговорити. Вона вже було хотіла піти геть, коли помітила, що новоприбулий оглядається довкола, наче шукає когось.

Тоді Біт повільно рушила йому назустріч і цілком невимушено спитала:

— Барн Кальман?

— Він самий…

— Я Біт Стефсон. Привезла на аеродром пошту. Вас ніхто не зустрічає? — І, переборовши якесь неприємне почуття, вона осміхнулася і швидко промовила — Саме зараз ваш батько розмовляє з директором. Я секретарка Брекдорпа. А ваша мати, місіс Кальман, не зовсім добре почуває себе. Вона не хвора, ні. Я недавно з нею говорила. Вона зраділа, почувши, що я їду на аеродром. У мене машина. Можу відвезти вас до Рівертауна.

Барн Кальман теж був радий цій зустрічі. Те, що його батько не приїхав через нараду в директора, Варна не здивувало. З якого б дива це батько змінився? До того ж зустріч з Біт Стефсон зовсім не була неприємна Варну.

— Мати мені писала, що іноді нездужає. Вона не переносить тутешнього повітря. У вас тут літо, а на півночі зараз снігові бурі.

— Я вже забула який сніг. — Біт розсміялася. — Але наступної зими неодмінно поїду в гори.

Сідаючи в машину, Барн сказав:

— Я маю передати вам привіт, міс Стефсон.

Біт швидко обернулася, її блакитні очі глянули на Барна Запитливо:

— Мені? Це я маю передати вам привіт.

— А хто мене тут знає, крім моїх батьків?

— Хріс Браун.

Барн рвучко повернувся.

— Хріс Браун? Я вже багато років нічого не чув про нього. Він тоді поїхав… Правильно, Хріс поїхав сюди, але жодного разу не написав, не подав голосу.

— Він уже не той Хріс Браун, якого ви знаєте. — Біт натиснула на стартер, і машина рушила. — Його майже зжерли промені. Хріс переніс два важкі захворювання, просто дивно, що він ще живий. — Вона знизала плечима. — Ви будете його наступником. Браун лягає в санаторій. Лабораторія В-24 найбільш небезпечне експериментальне приміщення. На другому місці після «бару привидів».

Та ці слова Барн Кальман пустив повз вуха. Він їх не зрозумів, його думки були зайняті Хрісом Брауном. Нарешті, отямившись, він промовив:

— Отже, привіт вам передає Джеймс Стефсон.

— Ви знаєте мого діда? — здивувалася Біт.

— Я протягом кількох семестрів слухав його лекції з променевої медицини. Ми кілька днів тому були в одному товаристві, коли він повернувся з Стокгольма.

— Тоді у вас є що розповісти мені.

Вони саме під'їхали до роздоріжжя. Ліворуч на цементному шляху, що йшов з Мехіко-Занда, вдалині показалася машина. У Біт з'явилося недобре передчуття, що то, певно, сіро-блакитний бюїк Джека Кальмана. Вона додала газу, і незабаром її машина в'їхала в Рівертаун.

То й справді був автомобіль Кальмана. Рівно о шістнадцятій годині професор зайшов до Брекдорпа.

Атомний слон трохи здивовано глянув на нього примруженими очима, що заплили жиром.

— Ви не відклали нашої зустрічі, професоре?

Кальман не знав, що й відповісти. Відкласти бесіду з директором? Хіба це можливо?

— Міс Стефсон сказала, що сьогодні кур'єрським прилітає ваш син. Вона повезла на аеродром пошту.

— Я про це нічого не знаю, містер Брекдорп, — набундючившись, відповів Кальман. — Міс Стефсон мені не сказала, що приїжджає син.

— Міс Стефсон вас знає, Кальман, — засміявся Брекдорп. — Ви все одно не відклали б заради цього нашої бесіди. Правда ж?

Джек Кальман мусив визнати, що це справді так. Він, мабуть, сказав би: «Сина я побачу і ввечері. Барн цілком дорослий і знайде дорогу до Рівертауна», — або щось подібне. Але те, що його сина чекає з машиною сама міс Стефсон…

Брекдорп почухав щоку і промовив:

— Приходьте завтра вранці, професоре. Наша справа почекає. Їдьте зустрічати свого хлопця.

Ось чому Джек Кальман мчав по дорозі з Мехіко-Занда до аеродрому.

— Власне кажучи, я хотів відмовитися од пропозиції Брекдорпа, міс Стефсон, і не приїжджати сюди.

Барн Кальман вимовив це начебто між іншим. Насправді ж молодий вчений сподівався, що Біт запитає його, чому, зав'яжеться розмова, і він довідається про умови роботи в атомному місті. Але Біт наче не чула його слів. Вона тільки осміхнулася.

— Знаєте що, містер Кальман. Коли ви зустрічалися з моїм дідом, то можна вважати, що ми давно знайомі. Чи не відмовитися нам од офіціальних міс і містер?

— Охоче, Біт, — погодився Барн. — Ви одразу полегшуєте мені життя на новому місці.

Барн уважно глянув на дівчину, що сиділа поруч. Дочка Стефсона, очевидно дівчина людяна, їй властива душевна теплота, і це викликало довір'я.

— А чому ви не хотіли їхати в Мехіко-Занд? — спитала Біт, згадавши кинуте ним зауваження.

В цю мить дівчина помітила, що паралельною дорогою проїхав Джек Кальман. Правда, він, певно, не впізнав її, бо відстань між ними була досить велика.

— Он там, бачите, ваш батько. Ви, мабуть, образитесь на мене, але я не повідомила його про ваш приліт — дала йому можливість піти до Брекдорпа, — сказала Біт.

— Чому?

— Я й сама не знаю, — призналася дівчина. — Так мені спало на думку. Але вважаю, що зробила правильно, взявши вас у свою машину. — Вона чарівно усміхнулася. — Ваш батько дуже сердитиметься на мене. — Трохи подумавши, вона додала: — Зараз я не можу пояснити, чому я так мусила зробити. Вам треба спершу трохи нагрітися в Мехіко-Занді. Про одне я, здається, можу попросити вас. Правда?

— Звичайно…

— Не забувайте того, чого ви навчилися в мого діда, не забувайте, яка в нього мета.

— Добре, Біт. Але ваша просьба зайва. Я дотримуюсь основних положень Міжнародного товариства по мирному дослідженню.

— Про це, мабуть, не треба говорити так голосно, особливо в перший час, — зауважила Біт.

— Саме тому я й роздумував, чи не правильніше було б відмовитися од Мехіко-Занда. Я волів би краще і надалі займатися дослідницькою роботою, ніж допомагати у виробництві воєнних матеріалів.

Біт здивовано глянула на нього. Вона пригадала ту газетну замітку, яку їй показав Хріс Браун.

— Що ви маєте на увазі? — спитала дівчина. — Ви думаєте, що в Мехіко-Занді?

— Я ще раз навів точні довідки, — перервав її Барн. — Це звучить дивно. Молодий науковець наводить довідки про ПЕК, про Мехіко-Занд. Дослідження вільного від нейтронів злиття ядер мене цікавить, дуже цікавить. Але я знаю, що тут виробляють плутоній та інші радіоактивні матеріали, а потім продають їх комісії з атомної енергії. В Лос-Аламасі і в інших місцях з цих матеріалів виготовляють атомні й водневі бомби, запальні головки для ракет та іншу зброю. Можливо, це роблять навіть на підприємствах ПЕК. Проте, думаю, що наші батьки, ваш і мій, а також професор Метіус — адже він теж тут… Коротше кажучи, я гадаю, що тут закладаються міцні основи мирного розвитку ядерної фізики.

Біт відповіла не одразу. Вони в'їхали в Рівертаун, розташований у тихій улоговині на березі річки. Будинки, сади і невеликі парки скупчилися в місці, де річка робила поворот. Дивлячись на цей маленький рай, ніхто й не подумав би, що за двадцять кілометрів звідси, в Мехіко-Занді, науково випробовується самісіньке пекло.