Завідувач кинув на Зонненфельда короткий, гострий погляд. Він уже відкрив рота, щоб вилаяти шофера, але роздумав і взяв у нього документи.
Он воно що! Ось чого йому дозволено залишитися на території корпусу. Виходить, про вчасне закінчення роботи годі й думати. Джек виліз на електрокар, вийняв з свинцевого контейнера один з ящиків. Біс його знає, чому ці стальні штуки ставлять ще й у свинцеві контейнери. А важкі які! Прокляття, якби така штучка впала комусь на пальці, то нігті підстригати вже не довелося б.
Джек рушив до складу, але вантажник заступив йому дорогу і майже вихопив ящик з рук шофера.
— Що це значить? То кажуть робити, а тепер уже не можна. Ти, мабуть, боїшся, що я завдам тим ящикам болю?
Робітник поклав вантаж собі на плечі.
— Я сам понесу, — сказав він, — на це є інструкція. Ти можеш, якщо тобі хочеться, обережно витягати ящики з контейнера.
Джек усміхаючись подивився йому вслід. Цей теж накладає повні штани від страху перед вибухівкою. Шофер плюнув на руки і взявся за роботу! Поки вантажник повернувся з корпусу, всі ящики стояли на платформі електрокара. Всі, крім одного. Джек оглянув їх і здивувався: як мало місця вони займають, коли стоять щільно один біля одного. Він поставив на місце останній ящик. Можна було б… Далі він нічого не встиг подумати. Вгору злетіли промені біло-голубого сонця…
Коли спалахнула сліпуча вогненна куля і стався вибух, хіміко-фізик Хріс Браун був за межами атомного міста. Він поспішав на будівництво тритієвого реактора. У велетенській пустелі, в її довжелезних піщаних дюнах, працювали численні екскаватори, крани і бетономішалки.
За дорученням технічного керівника Мехіко-Занда професора І. Ф. Стефсона Хріс Браун мав обговорити деякі важливі питання з керівниками будівництва.
Шофер Тедд О'Брайєн, що з деякого часу постійно возив Брауна, гірко посміхнувся і сказав:
— Мабуть, на місцевості, де випробовують танки, зручніше їздити, ніж тут. Розгортають величезну будову, а про шляхи й не думають. Пустеля велика. А бідний водій…
Раптом науковець і шофер помітили біло-голубе полум'я.
— Прокляття! Що це таке? — вигукнув Тедд О'Брайєн. Він зняв руки з керма і затулив ними очі. Машина ще прокотилася кілька метрів і застряла в піщаній ямі.
Хріс Браун, худорлявий блідий чоловік, скоцюрбившись сидів у машині. Він теж інстинктивно рвонув руки до очей. Сліпуче полум'я, немов рентгенівське проміння, висвічувало кожну кісточку на його руках.
— Атомний вибух! — вигукнув Браун.
Тедд О'Брайєн уже вистрибнув з машини, щоб підлізти під кузов, але згадав про Хріса Брауна і знову підвівся. Світло було жахливе.
— Виходьте, містер Браун, — сказав шофер, подаючи руку науковцю.
Браун важко встав, обережно виліз і сів на пісок. Це була хвора людина. Смертельні промені вже двічі настигали Брауна, а сьогодні застукали його втретє.
— Це, мабуть, корпус 37, — сказав О'Брайєн. — Знову загинуть люди.
Корпус 37? Склад? Хріс Браун Хотів підвестись, але О'Брайєн затримав його.
— Джек Зонненфельд мав сьогодні везти на склад плутоній, — згадав шофер.
— Скільки ящиків? — спитав Браун.
— Не знаю. Машину навантажують по-різному.
— Колись це мусило статися, — тихо промовив Браун. — Скажіть, Тедд, біля реактора є захисна зона?
— Щось тимчасове там зроблено: канава і кілька нір.
— Треба їхати туди. Вітер дме на нас. Коли радіоактивний пил опуститься на землю, це вам може зашкодити.
— Мені? — засміявся Тедд. — А про себе, містер Браун, ви забули?
— На мене це вже не впливає, Тедд. Мої кістки і так розм'якшені. А ви повинні берегти себе. Треба попередити про небезпеку людей, які не пішли у сховища, — Браун підвівся.
Біло-голубе сонце ще палало над місцем вибуху. Поступово почав утворюватися темно-сірий гриб. Від нього відокремлювались і піднімалися вгору найрізноманітніших форм криваво-червоні і жовті хмарки.
Над пустелею прокотився громовий гуркіт. Тедд О'Брайєн допоміг Брауну сісти в машину, зняв покривало з сидіння і накинув його на себе і вченого. Увімкнувши електромотор на найбільшу швидкість, він навпростець помчав до будівельного майданчика, де споруджували реактор.
Більшість робітників уже сиділи в сховищі — канаві з кількома довгастими заглибленнями-норами. Але кілька чоловік ще стояли на відкритому земляному насипу. Вони наділи темно-сині захисні окуляри і дивилися на красиве й водночас страхітливе видовище. Люди були вражені незвичайними контурами вогняної хмари, її яскравими, ніколи не баченими барвами. Помітивши Брауна і О'Брайєна, що вилізли з машини, накриті покривалом, чоловіки на насипу спершу розсміялись. Але, побачивши жовте, воскове обличчя хворого на променеву хворобу вченого, злякались.
— Скоріше в захисну канаву! — крикнув О'Брайєн. — Чи, може, ви хочете попасти під смертельні промені? Тож атомний вибух!
На насипу були робітники, які знали Тедда. Вони одразу послухалися його. Один за одним всі спустились у захисну канаву.
Тедд обережно відвів Брауна вниз і, звернувшись до робітників, гукнув:
— Звільніть місце для хворого!
— Ну, ну, Тедд, мені ще не так погано, — посміхнувся Браун.
— Що це на вашому покривалі? — спитав у Тедда один з робітників.
Темна шерстяна матерія була припорошена білим пилом. Робітники злякано оглянули свій одяг, але він був забруднений і на ньому не можна було розглядіти радіоактивного пилу.
— Свинство!
— Тут людина нічим не гарантована від страшної небезпеки!
— Вони пускають угору таку прокляту штуковину, а ми й гадки про це не маємо.
— А потім, певно, скажуть, що то був тільки пробний дослід!
— З нами це можна робити. Нам потім видадуть грошову допомогу!
— Ще невідомо, Бен, чи ти її одержиш. Може, раніше віддаси богу душу.
Від цікавості, з якою робітники допіру дивилися на вибух, що стався за кілька кілометрів, не лишилося й сліду. Робітників охопило почуття гіркоти. Френк Говен, будівельник, промовив, наче міркуючи вголос:
— Невже на всій земній кулі вже немає безпечного місця?
— Здається, в повітря злетів склад.
— А скільки при цьому загинуло нашого брата?
— Троє, четверо. Шофер, певно Зонненфельд, і працівники складу.
Хріс Браун випростався. Він трохи відпочив.
— Я здогадуюся, яка була причина вибуху. Мабуть, неправильно розмістили ящики з плутонієм.
— Розмістили? Навіщо виробляти таке паскудство! Може, то ще й бомби.
Чоловік, який стояв біля входу в довгу нору, промовив:
— Продукція атомного міста цілком безпечна.
Всі розреготалися.
— Безпечна, йолопе! Ти б ще сів на ящик!
— Добре підсмажився б, — зауважив Тедд О'Брайєн.
— Кинути б цю роботу зовсім, — пробурмотів хтось. — Вони набивають собі кишені, а ми лягаємо кістьми.
— Лайка не допоможе, — сказав Хріс Браун. — Треба щось робити проти цього. Я вже давно говорив, що тут небезпечно…
Робітник, який стояв біля входу в нору, повільно підійшов до Брауна і тихо промовив:
— Послухайте! На мою думку, небезпечно сіяти тут паніку і підбурювати проти керівництва атомного міста…
Тедд О'Брайєн легенько відштовхнув чоловіка од Брауна і пригрозив йому:
— Прикуси язика, Адамс, інакше ми тобі покажемо, що небезпечно.
Тедд узяв Адамса за плечі і виштовхнув його в сусідню нору. Всі робітники розсміялись, а Тедд ще й відчитав Адамса:
— Я тебе завжди вважав порядним хлопцем, а ти заради долара підслуховуєш, що люди балакають.
— Дивіться, — вигукнув один з робітників, — який сніжок падає.
Легкий вітерець проніс над канавою білі пластівці пилу. Робітники завісили вхід у землянку ковдрою.
— Ми тут більше не працюватимемо, — заявили кілька робітників. — Профспілка повинна підтримати нас, чуєш, Тедд?
О'Брайєн був активістом профспілки.