А що коли вітер буде несприятливий? «…Пентагон передав у наше розпорядження «Ізабеллу», — читав Брекдорп далі, — спеціально пристосований для таких операцій авіаносець. Для самої бомби закуплено старий корабель «Ураган». До місця вибуху він якось доповзе. Гадаю, ви вже обговорили з Шпрінгером, які потрібні матеріали, щоб підвести підсумки випробування. Це так само важливо, як експерименти Кальмана…»
Брекдорп відкинувся в кріслі і замислився. Із Шпрінгером він уже псе обміркував. Його непокоїли тубільці. Брекдорп запалив сигарету і ще раз перечитав листа…
У Рівертауні нетерпляче чекали скандалу між Кальманом і Стефсоном. Причиною його мала стати не суперечність у їхніх наукових поглядах, а часті зустрічі Біт з Барном. Молоді люди і на думці не мали приховувати свою дружбу. Та й хто міг щось сказати проти неї? Стефсон лише знизував плечима, коли йому натякали на це. Він дозволяв своїй доньці самій обирати собі друзів. А Барн зовсім не був йому неприємний. Професор дедалі більше шанував молодого Кальмана як здібного науковця. Тому Стефсон і сьогодні тільки головою кивнув, коли Біт мимохідь сказала, що запросила Варна прийти до них увечері.
Гуляючи з гостем в садку, дівчина помітила, що думками Барн десь далеко-далеко.
— У вас неприємності, Барн? — спитала Біт. Він глянув на неї здивовано і наче трохи злякано.
— А що, помітно? Пробачте, Біт, що я прийшов сьогодні з таким настроєм. Ваш садок завжди викликає в мене захоплення.
— Щось не схоже, — насмішкувато зауважила Біт.
Барн зупинився.
— Що ж, мабуть, мені не пощастило приховати своїх турбот. Та я і потреби в цьому не бачу, йдеться про те, що я… Це стосується нас обох.
— О! — Біт прикинулася здивованою.
— Не знаю, як пояснити. Те, що я приходжу до вас, що ми розмовляємо між собою, для мого батька — ніж у серце. Але я вже доросла людина і можу сам вирішити, якою стежкою іти.
— Он як… — знову насмішкувато промовила Біт.
Барн поривчасто обернувся до дівчини:
— Біт!
Вони стояли тепер одне проти одного.
— Барн! — З дивною ніжністю вигукнула дівчина.
У цю хвилину він збагнув, що за короткий час їхнього знайомства вони дуже зблизилися. Наче борючись з своїм почуттям, він зробив якийсь безпорадний жест.
— Уявіть собі, Біт. Мені кажуть, щоб я поїхав звідси, — хрипко промовив юнак.
Дівчина ступила кілька кроків і відповіла:
— Знаю, Барн!
— Ви це знаєте? І давно? А чому ж… ви мені не сказали про це?
— Може…
Вона не договорила, і Барн іронічно зауважив:
— Це, звичайно, службова таємниця!
— Так, але… — Раптом у дівчини виникло рішення. Біт давно знала, що воно неминуче, але не думала, що вже сьогодні прийме його.
— Що ж усе-таки? — спитав Барн. Він узяв дівчину за плече і повернув її до себе. Тепер Біт дивилася йому в обличчя.
— Може, мені важко було вам сказати.
Це прозвучало майже як освідчення в коханні. Барн так і зрозумів слова дівчини.
— Біт! — вигукнув він. — Ви мені не сказали тому, що боялися за мене?
Дівчина вже оволоділа собою.
— А ви розчаруєтесь, якщо я не відповім на ваше запитання?
— Так. — Він набрав повні груди повітря. — Досі я не наважувався запитати вас, тобто мені було неясно, чи я можу сказати вам…
— Що? — тихо запитала Біт.
Барн, не кажучи ні слова, обняв дівчину. Вона не опиралася. Молоді люди підійшли до річки й посідали в шезлонги.
— А що ж далі? — сумно промовив Барн. — Те, що ми кохаємо одне одного, не завадить ні батькові, ні Брекдорпу послати мене на «Ізабеллу». Та я не поїду, — сказав він твердо. — Я в цьому участі не візьму.
— А що, Брекдорп уже офіціально поставив перед тобою таке завдання?
— Ні, але батько натякнув.
— Твій батько все ще захоплений своїм планом, точніше планом Брекдорпа?
«І саме сьогодні доводиться говорити про такі речі! — подумав Барн. — Ніби нема іншої, важливішої для нас теми?»
— Мій батько… Ми не можемо спокійно балакати один з одним, а про ці проблеми зовсім не говоримо, бо одразу виникає сварка. Я відмовлюсь, і край!
— Не так це просто, Барн. Ти, мабуть, ще як слід не прочитав договору. Не ти, а дирекція вирішує, де використати твої сили і здібності в інтересах ПЕК.
— Тоді я піду з роботи.
— Це був би ще один привід для сварки з батьком. Крім того, звільненням навряд чи можна запобігти обману на Ратакових островах.
— Обман? — здивувався Барн. — Так можна було б назвати випробування. Але мій батько…
— Пробач, Барн, — сказала Біт, взявши його за руку, — але твій батько зробить те, що йому накажуть. Він до божевілля закоханий в свою ідею, крім того… — вона замовкла.
— Що ще?
— Є ще одна обставина. Саме тому я запросила тебе сьогодні до нас. Твій батько не може відступити.
— А коли він пересвідчиться, що не досягне мети?
— Тоді його змусять провести випробування.
Барн підвів голову і пильно глянув на Біт. Він нічого не розумів.
— Змусять? Ні, Біт. Хоч мій батько і честолюбна людина, але на обман не піде.
— Ходімо в дім, — сказала Біт і підвелася. — Прослухаєш розмову, записану на плівку, мабуть, помилково. Ні Брекдорп, ні Вільсон не знають про цю плівку.
Молоді люди зайшли в дім. Стефсон підвівся з крісла. Барн сердечно привітався з ним, а Біт сказала:
— Хочу, щоб Барн прослухав плівку.
Стефсон дивився то на дочку, то на гостя. Те, як вони стояли одне біля одного, усмішка Біт сказали йому все. Ну що ж, це їхня справа, хоч любити сина професора Кальмана нелегко, та ще такій дівчині, як Біт. Професор поклав руку на плече молодого вченого і сказав:
— Будьте мужні, Барн!
— Не знаю, містер Стефсон…
— Я теж казав: «Не знаю». Але настає час, коли кожному доводиться приймати рішення самостійно, йдеться про вашого батька, Барн… — сказав професор і кивнув у бік сусідньої кімнати, де Біт вставляла в магнітофон ролик з плівкою.
Барн попрямував туди. Ролик уже крутився, і незабаром почулися голоси Вільсона та Брекдорпа, які прикували увагу молодого вченого.
Коли плівка кінчилася, Барн підійшов до вікна. Згодом рвучко обернувся до Біт і спитав:
— Тобі неодмінно треба було прокрутити мені плівку?
— Заради цього я й попросила тебе прийти сьогодні до нас. Ти повинен знати все про цю справу. Це думка моя і батька.
До кімнати зайшов Стефсон. Він чув останні слова Біт і підтвердив їх.
— Я вважав своїм обов'язком, Барн, поінформувати вас про злочин, який готується. Ви єдина людина в атомному місті, з ким ми можемо про це говорити.
— І що ж, на вашу думку, я маю робити?
Стефсон замислився.
— Я тільки знаю, чого ми не можемо робити. Ми не можемо поговорити з вашим батьком: він нас не зрозуміє. З Брекдорпом теж не дійдемо згоди — директор відцурається од плівки і знайде спосіб затулити нам рота. А випробування бомби однаково проведуть.
Барн пригладив волосся. Руки його тремтіли. Нарешті, він повільно промовив:
— Лишається одне: поговорити з батьком мені.
— Іншого виходу ми теж не бачимо, — погодився Стефсон і знову поклав руку на плече гостя. — Якщо Біт і ви так довіряєте одне одному, то і я не хочу стояти осторонь, бо спільними зусиллями можна зробити багато. Проте цей відрізок шляху вам доведеться пройти самому. Але коли ви не можете цього зробити, то, прошу, забудьте все, що ви тут чули.
. — Це мені навряд чи вдасться, містер Стефсон. Таке не забувають. — Він оглянувся довкола і сказав Біт: — Чи не вийти нам знову в садок, мені душно.
Молоді люди мовчки пройшли стежкою до річки.
— Ти питав, — тихо промовила Біт, — чи мені неодмінно треба було прокрутити тобі плівку. Так. Я мусила це зробити. І ще одне. Не хочу приховувати від тебе, любий. Ти дружиш із Хрісом Брауном. Колись він сподівався, що я відповім йому взаємністю. Це було тоді, коли Хріс почав тут працювати. Не знаю, як він сприйме те, що сталося між нами, розумієш?