Барн все ще був засліплений сяйвом штучного сонця, але вже встиг збагнути значення показаного йому експерименту.

— А чому сонце раптом розпадається? — спитав він схвильовано. — Коли, в якому пункті досягається рівновага між звільненням енергії та її випромінюванням?

І як ви собі уявляєте практичне застосування енергії, що звільняється в процесі злиття ядер? Невже при цьому не буде радіації?

— Ого, ви засипали мене питаннями, — розсміявся вчений.

Професор і гість повернулися в робочу кімнату Стефсона. Вони сіли в крісла, і господар почав гортати списану формулами записну книжку.

— Думаю, нам потрібна плазма з температурою вісімдесят мільйонів градусів. Якщо ми постійно підводитимемо дейтерій, щоб підтримувати безперервний процес злиття ядер і зможемо одночасно відводити гелій, що утворюється при злитті ядер, то звільнимо достатню масу енергії, і реакція буде безперервною. Проте до практичного застосування такої енергії ще далеко. Велетенське випромінювання тепла можна було б, незважаючи на великий магнітний і механічний тиск, якого все-таки не уникнути, використати для створення водяної і металевої пари. Але такий спосіб добування енергії уже через кілька десятиріч буде непридатним. Вія дуже дорогий, а його ефективність порівняно невелика. Думаю, в майбутньому для перетворення енергії використовуватимуть напівпровідникові елементи. Коли ми вільно керуватимемо реакцією, то зможемо зробити її чистою і щодо радіоактивності. Тоді ми звернемося до досліджень професора Метіуса. В тому й полягає різниця між роботами професора Метіуса і вашого батька, Барн. Метіус добивається безнейтронної ядерної реакції. Результати його досліджень ми використаємо, тобто працюватимемо разом і через десять-п'ятнадцять років звільнимо людство від небезпеки зараження радіоактивністю, цієї страшної загрози, що висить над ним. А нащо придадуться роботи вашого батька?

Барн безпорадно знизав плечима. Він не знав, що відповісти.

Стефсон знову підвівся з крісла і сказав:

— Зайдімо ще раз у лабораторію.

Коли вони ввійшли, Стефсон подав Барну захисні окуляри і запропонував:

— Зробимо такий дослід. Створимо навколо плазми потужніші магнітні поля, щоб піддати її більшому тиску. При цьому проведемо не одне електричне розрядження, як досі, а повторюватимемо операцію через кожні десять секунд. Це ще більше підвищить температуру. — Стефсон узяв гостя за руку. — Послухайте, Барн, — збуджено сказав він, — я вас запросив сюди, щоб ви все побачили на власні очі і відчули — це майбутнє. Те, що вас примушують робити тепер, мабуть, кінцева стадія минулого, коли наші знання і вміння використовують для злочину. Кремінний ніж людини кам'яної доби став мечем часів хрестових походів, порох — снарядом, атомна енергія — сучасною чумою. І все з нашої вини. Але цього відкриття в нас ніхто не візьме, щоб накликати на людство нещастя. Можливо, ми досягнемо мети через тисячу годин, а може, тисячу днів напруженої праці., Але відтоді людство дістане казкові запаси енергії. Джерелом для неї стане вода, з якої добуватимуть дейтерій. Запаси її не вичерпаються за мільйони років, навіть тоді, коли потреба в енергії зросте в тисячі разів.

Слухаючи Стефсона, Барн мимоволі пригадав страшне пророцтво його батька — Джеймса Стефсона, який твердив, що людство загине від радіації. Стефсон-молодший подолав те, чого боявся його батько. Кальман-молодший повинен запобігти злочину, який хоче вчинити його батько.

Тим часом Стефсон натиснув на червоний важіль, і в дзеркалі перископа запалало сонце.

Барн Кальман мав вилетіти вночі через Сан-Франціско та Гавайські острови на авіаносець «Ізабеллу», який вирушав на Ратакові острови. Протягом останніх днів Барн працював із своїм батьком. Професор несподівано одержав з «бару привидів» такі аналізи, які давали підставу думати, що під час проведення великого експерименту радіоактивне випромінювання значно зменшиться. Матеріали були підписані Ватфілдом. Гнітючий страх, який лишила в душі Джека Кальмана зустріч з Вільсоном, поступово розвіявся. На основі нових результатів досліджень Кальман запропонував випробувати значно меншу бомбу, виготовлену за іншим принципом. Якщо ця пробна плутонієва бомба після розпаду атомного вибухового матеріалу дасть сподівану реакцію зв'язування нейтронів, тобто знешкодить найнебезпечніші радіоактивні частки, тоді не треба буде запалювати другу, велику водневу бомбу. Брекдорп після деякого вагання погодився з цією пропозицією з умовою, що її схвалить Вільсон.

Бомби зберігалися в новому корпусі 37» Незабаром їх мали відвезти на спеціальних машинах у порт. Пробну плутонієву бомбу повинен був скинути керований на відстані літак, а водневу бомбу вирішили вмонтувати в старе торговельне судно «Ураган».

Барн попрощався з матір'ю. Місіс Кальман плачучи випустила сина з обіймів.

— За два тижні я знову буду тут, — намагався заспокоїти він матір, — а тим часом до тебе заходитиме Біт.

Батька того вечора Барн не бачив. Джек Кальман востаннє перевіряв усе в лабораторії.

Почувши сигнал машини Біт Стефсон, Барн вийшов з дому.

Молоді люди повільно їхали довгою вулицею, що перетинала весь Рівертаун і вела до аеродрому. Біт і Барн рука в руку пройшли крізь яскраво освітлений зал і вийшли на поле, де вже стояв напоготові важкий літак. Назустріч їм хтось шкутильгав. То був Хріс Браун. Він ще вдень попрощався з Барном, але тепер вирішив провести друга.

Хріс Браун зупинився. Він не думав, що Біт опівночі супроводитиме Барна на аеродром. Ось вони йдуть, закохані. Дзвінкий сміх дівчини завдав Хрісу Брауну невимовного болю. Він прикусив губу. Барн ніколи нічого не казав йому про свою дружбу з Біт. Звичайно, Браун чув розмови про «атомну закохану парочку», — в Рівертауні плітки поширювалися швидко, — але чомусь не надавав їм значення. Хріс пригадав ті часи, коли він хотів освідчитися Біт, мріяв про неї. Дівчина уникала його і завжди намагалася зробити так, щоб не лишатися з ним наодинці. О, безперечно, Біт Стефсон ставилася до нього дуже приязно, піклувалася про нього, і професор Стефсон теж. Потім сталася аварія з реактором. Тепер він ходячий труп, а Біт кохає Барна Кальмана. Все-таки боляче, що Барн, друг, не сказав йому про це жодного слова.

Хріс Браун відступив у тінь і важкою ходою пройшов через зал чекання до своєї машини. Шофер відчинив дверцята і спитав:

— Хіба літак уже піднявся, містер Браун?

— Везіть мене додому, Міллер, мені погано, — кинув він.

В цю мить до машини під'їхав мотоцикліст і загальмував. То був Тедд О'Брайєн.

— Скажіть, містер Кальман уже полетів? Ні? Зачекайте тут, містер Браун. — О'Брайєн дав газ і, не звертаючи уваги на протести вартового, промчав на аеродром.

Коли з гуркотом під'їхав мотоцикл, Барн і Біт розступилися.

— Містер Кальман! — гукнув О'Брайєн, знімаючи шолом.

В цей момент гучномовець оголосив:

— Пасажирів просять зайти в літак.

Тедд О'Брайєн схопив Барна за руку і прошепотів:

— Інші два науковці, Блум і Кассер, теж шпрінгерівці. Це розповів Адамс. Пригадуєте, той, якого я взяв до себе в машину, коли стався вибух у корпусі 37. Ах, ви цього не знаєте. Ясно одне: Ватфілд сфальсифікував аналізи.

— Сфальсифікував? — недовірливо перепитав Барн.

— Звичайно? — засміявся Тедд. — Такі, які потрібні вашому батькові. Адамс… Словом, він якось дізнався про це.

Підійшов начальник аеродрому і сказав:

— Прошу вас, містер Кальман. Літак на старті.

— Добре. Дякую, Тедд. До побачення, Біт, — сказав Барн і побіг до літака. «Матеріали сфальсифіковано», — ця думка не давала молодому вченому спокою. Тим часом завили сопла двигуна. Біля стартової доріжки в яскравому світлі прожекторів стояла Біт. Барн помітив її у вікно літака і підняв руку, але дівчина цього не побачила.

Машина покотилася по доріжці. Барн не спускав очей з білої постаті. Літак промчав між стартовими прожекторами, відірвався од землі і піднявся в зоряну ніч.