Прибулі вражено перезирнулися.
— Вже й сюди дійшла ця новина? — сміючись запитав Стіпс і цілком серйозно додав: — Наша подорож закінчилася, дорогий друже. Саме тут. Ми хочемо як непрохані гості взяти участь в експерименті ПЕК і по радіо передати світові правду про нього. Ви нічого не маєте проти?
Барн спершу не знав, що відповісти. Він оглянувся, подумав, потім відповів:
— Добре, Джон, якщо ви не спізнилися. Звідси ви тепер навряд чи зможете вилетіти.
Приятелі сіли в затінку пальми. Почувши гудіння літака, тубільці спочатку поховалися в свої хижі, а потім повиходили і поступово підійшли ближче до білих людей. Барн розповів Хрісу і Стіпсу про те, які проведено підготовчі заходи, коли і де мають провести експеримент і чому він опинився тут.
— Вибуху не можна допустити, — сказав, немовби заклинаючи його, Хріс.
— А як ти цьому перешкодиш? — Барн втомлено всміхнувся. — Невже думаєш, що радіограма з катера переконає Вільсона і він відмовиться од випробування бомб? У крайньому разі він перенесе вибух на кілька годин, пошле два-три катери, і нас візьмуть силою. Чи, може, ти хочеш пробратися на борт «Урагана» і знешкодити бомбу? Така можливість ще є, але з контрольною бомбою все одно нічого не зробиш. Вона вибухне на висоті восьми тисяч метрів, а скинуть її з висоти десять кілометрів.
— Тоді я їду на «Ураган».
— Ти божевільний, Хріс, зовсім божевільний.
— Чому? Катер є… — сказав Хріс і замовк. Потім знизав плечима і тихо додав — Звичайно, це дурниці. — А сам подумав: «Варто попрацювати з півгодини на «Урагані», і нещастя не буде».
Стіпс позіхнув.
— Ми летіли майже без посадки, — сказав він пробачаючись. — Скільки ще є в нас часу?
Барн глянув на годинника і відповів:
— П'ять годин.
— Мені дуже хотілося б прилягти на часинку, але боюсь проґавити цікаве. Краще прийму кілька таблеток кофеїну.
Журналіст пішов до літака. Тим часом обидва науковці знову й знову обговорювали можливості поїздки на «Ураган». Залишалася тільки одна надія… у вирішальний момент батько Барна відмовиться од експерименту.
— А хіба рація на катері працює? — спитав Хріс.
— Вона має спеціальний прилад автоматичної сигналізації, — відповів Барн. — Як тільки хтось передає на її хвилі, починає діяти сирена.
Хріс знову знизав плечима і запропонував Барну піти до катера.
В цю мить у дверях кабіни літака з'явився Стіпс і гукнув:
— Хріс! Барн! Швидше сюди! Сенсація!
— Ходімо, Барн, — потягнув Хріс приятеля. — Мабуть, твій батько…
— Ні, ні! — хитнув Барн головою. — Якби це було так, то подала б сигнал рація на катері.
Барн пройшов уперед і виліз на машину до Стіпса. Журналіст потягнув його у радіорубку.
— Слухайте, Барн, Москва припиняє ядерні випробування!
В короткохвильовому приймачі чути було тихий голос. То московське радіо англійською мовою повідомляло, що Радянський Союз вирішив припинити атомні і водневі випробування.
Тим часом до літака підійшов і Браун. Барн висунувся з вікна кабіни і закричав:
— Хріс! Москва припиняє випробування! Росіяни роблять початок!
Браун здивовано глянув на приятеля. Джон Стіпс допоміг Хрісу залізти в машину.
— Слухай!
Барн схопив приятеля за плече і вигукнув:
— Все, Хріс, все закінчилося. Ми можемо повернутися на борт «Ізабелли». Тепер моєму батькові не треба приймати рішення.
Браун похитав головою. Він дивувався, як можуть дорослі люди бути такими легковажними.
— Я не вірю, — сказав він, — що ми можемо повертатися… Твій батько однаково…
— Ні, ні, Хріс! Мій батько не такий лихий! — відповів Кальман.
Він вистрибнув з машини і побіг до жінок, які з цікавістю дивилися на трьох білих. Барн почав їм щось говорити, але вони його не розуміли. Де подівся дід? Мабуть, залишився біля хиж. Барн подався шукати діда, сказавши жінкам, щоб вони йшли за ним. Джон Стіпс схопився за кіноапарат. Це ж будуть чудові кадри: радість тубільців Ратакових островів, що дізналися про припинення ядерних випробувань! Ні, такий підпис не годиться. «Сонце білих людей більше не палатиме!» Оце буде заголовочок!
— Ви з Барном помиляєтеся, — сказав Браун. — Вони зроблять усе, як намічено. З літака скинуть контрольну бомбу, а «чиста» злетить угору разом з «Ураганом». У нас у Штатах не зважають на те, що вирішив Радянський Союз. До того ж цей експеримент провадить не американський уряд. Це випробування — приватна справа Першої електричної корпорації.
— Звичайно, свята з цього приводу не буде, — трохи сердито відповів Стіпс. — Але нам не залишається нічого іншого, як наслідувати приклад росіян, хоч це декому й дуже боляче.
Журналіст вистрибнув з машини і побіг за Барном Кальманом.
Той, жестикулюючи руками, розмовляв із старим тубільцем:
— Москва… Росіяни… Радянський Союз… Еге, росіяни не робитимуть штучних сонць. Американці їх теж більше не робитимуть. Тепер не буде білого пилу, люди більше не хворітимуть від цього.
Джон Стіпс крутив свій апарат, знімаючи кадр за кадром.
Повертаючись до літака, Барн помітив на морі пінистий слід. Він схопив Стіпса за руку і закричав:
— Погляньте! Невже прибув катер від батька?
Та, придивившись уважніше, зрозумів, що цятка віддаляється од них, пливе в океан. То ж його катер.
— Хріс поїхав на «Ураган», — промовив Барн. — Чого йому там треба, Стіпс?
— Хріс хоче знешкодити бомбу, — відповів Стіпс, старанно набиваючи люльку тютюном.
— Але ж він не зможе цього зробити сам, — розпачливо вигукнув Барн. — Я ж йому казав! Та він і сам це добре знає!
— Хріс запевняв, що знає механізм. Погана вийшла історія, Барн. Проте цього ніхто не міг передбачити. Браун тут доводив мені, що тепер ПЕК неодмінно запалить бомбу.
— Тепер неодмінно запалить? — повільно повторив Барн. — І справді. Ми помилялись, Стіпс. Адже експерименти провадяться з «чистою» бомбою. Якщо вони пройдуть успішно, можна буде сказати Москві: «Чого ви хочете, ми вже давно відмовилися од небезпечних радіоактивних реакцій!» Але люди на борту корабля, які вирішують справу, знають, що це брехня. Вільсон, Брекдорп, мій батько. Ні, ні, мій батько цього не знає, його обдурили, сфальсифікувавши аналізи!
— Ви сказали, що написали батькові листа, Барн? Давайте обміркуємо ситуацію. Для Вашінгтона бомба ПЕК «чиста». Отже, уряд не має підстав заборонити експеримент? Таких причин нема. На «Ізабеллі» можна робити все, що заманеться.
— Вільсон неодмінно добиватиметься, щоб бомба вибухнула, але мій батько… — Барн замовк.
Море було спокійне. Над безкраїм простором Тихого океану панував мир.
— Треба повернути Хріса, — знову заговорив Барн. — Негайно підніміть у повітря свій літак. Те, що він робить, просто безумство.
— Безумство, — повторив Стіпс. — Ви маєте рацію. Але божевіллям було б також наздоганяти Хріса. Навіть тоді, якби ми могли це зробити. На жаль, мій «Альбатрос» не може сідати на воду, хоч машина має назву морського птаха. Та я і не вірю, що нам пощастить переконати Хріса. Він не відмовиться од свого наміру. До того ж ми можемо попасти в зону вибуху контрольної бомби! Скільки ще залишилося часу до першого вибуху?
— Сімдесят хвилин, а може, трохи більше, — відповів Барн, знизавши плечима. — Точно не знаю, коли має вибухнути контрольна бомба.
Стіпс почав підраховувати:
— Піднятися в повітря, долетіти туди, знизитися майже до води і спонукати Брауна повернути назад, у крайньому разі примусити його. Якби це нам і вдалося, Хріс однаково не встигне повернутися.
— Контрольна бомба, нібито має вибухнути на висоті вісім тисяч метрів.
— Має! — Стіпс зло розсміявся. — А коли це в нас справджувалися розрахунки? Бомби завжди мають більшу силу, ніж її планують; ракети не злітають вгору або стають «самостійними» і мчать не туди, куди їх спрямовують. А про наші супутники і говорити нічого. — Він замовк, наче не знаходив слів. Потім додав — Хріс, певно, знає, що робить. Він не поїде на вірну смерть.