— Ось що, — сказав Альошка і стиснув пальцями ствол гвинтівки, — іди собі. Тут стояти не можна.

Марков звів брови:

— Які строгості!.. Ну, добре, мені й самому ніколи з тобою ляси точити. До речі, треба б зайти сюди, до вас…

— Навіщо?

— Є дільце.

— Яке дільце?

За Альошчиною спиною грюкнули двері, почулися кроки Ващенка.

— Так, дурниці, — відповів Марков, — з приводу господарства. Можна й іншим разом, терпить. Ну, прощавай, піду.

— Прощай.

Марков кивнув Альошці головою і відійшов.

— Хто такий? — спитав, проходячи мимо, Ващенко.

— Так, один… У гімназії разом учились. Купецький синок. Базікав…

— Я його вдруге примічаю, — сказав Ващенко, — вештається тут! Ну, як служба йде?

— Яка це служба!..

Ващенко добродушно посміхнувся:

— Не сумуй, горобець, прийде і до нас справжнє діло.

Над будинками летіло клоччя низьких димчастих хмар. Вдалині тупо і настирливо довбали землю артилерійські розриви.

Ващенко й Альошка довго стояли, прислухаючись. Звернувши за ріг, Марков прискорив ходу. В кінні кварталу зупинився і подивився на всі боки. Нікого не помітивши, він хотів уже йти далі, але в цей час за його спиною почулося обережне покашлювання.

Високий сухорлявий чоловік у солдатській шинелі і шкіряному кашкеті стояв під візницьким навісом у ніші великого кам'яного будинку. Можна було б подумати, що це один з жильців вийшов покурити на вітерку. Марков підійшов до нього.

— Ви тут, пане…

— Тихше! — спинив його чоловік. — Панів нема з минулого року, — сказав він повільно, чітко вимовляючи кожний склад. — Ви бачили нашу знайому?

— Ні, не вдалося.

— Чому?

— Зовсім не передбачений випадок: на варті біля входу стоїть хлопчисько, з яким ми вчилися в гімназії. Я не рискнув.

— Так. Що ж ви збираєтесь тепер робити?

— Я й сам не знаю. Треба почекати…

Чоловік у шинелі відкотив трохи рукав. На його зап'ясті, під сірим шинельним сукном, заблищав дорогий годинник на масивному золотому браслеті.

— Побачити нашу знайому необхідно в найближчі дві-три години максимум, — сказав він. — Не відходьте далеко. Виберіть момент, коли там буде більше людей і коли змінять цього вашого хлопчиська. Пам'ятайте: тільки дві-три години! — Він загасив цигарку об стіну будинку і хотів кинути, але, подумавши, поклав недокурок у кишеню. — Я надіюся на вас. Вас звуть Віктором… Вікторія — значить перемога. — Він посміхнувся тонкими, запалими губами.

— Я постараюсь… — відповів Віктор.

— Бажаю удачі. Ви знаєте, де мене розшукувати?

— Звичайно.

— Добре, я чекаю.

Не повертаючи голови, чоловік обвів очима вулицю, засунув одну руку за борт шинелі і, не прощаючись, неквапливо пішов тротуаром.

Тепер він здавався пораненим фронтовиком.

Альошка був незадоволений життям. За ті три дні, що хлопець ніс нудну і, як йому здавалося, нікому не потрібну службу в караулі, в нього притупилось відчуття того, що сам він бере участь у бойовій і славній справі оборони міста. Події двадцятого березня, перший бій біля поштамту, розгром збройового магазина — все це здавалося йому тепер далеким, туманним, як сон, наче в усіх цих подіях брав участь не він, а якась інша людина.

Тимчасом становище в Херсоні ставало загрозливим. Покінчивши з Миколаєвом, німці кинули на Херсон дві дивізії чисельністю понад 20 тисяч багнетів. Це майже втроє переважало сили захисників міста. Фронт поступово наближався до міських околиць. З кожним днем все виразніше чулася гарматна канонада.

Кілька разів над Херсоном з'являвся німецький літак і скидав листівки. Командуючий німецькими військами генерал фон-Мец обіцяв через кілька днів захопити Херсон і наказував припинити опір.

Бої точилися запеклі. Станції і села на підступах до Херсона — Снігурівка, Станіслав, Бобровий Кут, Олександрівка — переходили з рук у руки. Ряди захисників Херсона рідшали, а німці ставали все зухвалішими. Несподіваним рейдом біля станції Копані вони захопили великий обоз з фуражем, провіантом і боєприпасами. В місті говорили про зраду.

Про все це Альошка дізнався тільки із слів, кинутих на ходу ординарцями, які завжди поспішали, та з уривків випадково почутих розмов між штабними працівниками. Він почував себе чужим, непотрібним, і в ньому, разом з образою на Силіна, який одсторонив його від справжнього діла, назрівало бажання плюнути на все і втекти до Костюкова. Отам би він показав себе!..

Несподівано все змінилось, і Альошка опинився в гущі таких подій, про які він і не помишляв.

Почалося з того, що до Альошки в штаб якось прийшов його давній друг Пантюшка Димов.

Змінившись з чергової варти, Альошка попрямував на готельне подвір'я по обід — там, готуючись їхати на передову, куріла захоплена у німців похідна кухня. Одержавши скибку хліба і пшоняної каші в котелок, Альошка сів на кам'яну тумбу в кутку подвір'я і з'їв усе це без смаку. Кухарі задраїли казан, погасили вогонь і впрягли в кухню рябого коня. Похитуючи довгою трубою з залізним ковпаком зверху, кухня виїхала за ворота. Подвір'я спустіло, Альошка поплентався в караулку.

Перша людина, яку він зустрів, увійшовши в кімнату, був Пантюшка. Він сидів біля столу, тримаючи між коліньми коротку кавалерійську «драгунку».

— Еге, здоров! — радісно вигукнув Альошка.

Пантюшка підвівся назустріч. Альошка відразу помітив у ньому великі зміни. Насамперед Пантюшка був поранений. Лівий рукав його чорної перешитої з матроського бушлата куртки вільно теліпався: рука була підвішена на смугастій косинці. Пантюшка змарнів, під оком у нього темнів великий синець.

— Ти звідки взявся? — спитав Альошка.

— Не питай, — похмуро відповів той. — Скрізь був — цейхгауз брав, на передовій тинявся, ось прийшов…

— Що трапилося?

— Прогнали…

— Через руку, чи що?

Пантюшка не відповів. Мовчав, насупившись, потім сказав:

— Я в справі прийшов.

— Ну?

— Влаштуй мене, Альошко, до вас, хоча б… Ходжу, мов неприкаяний.

— От тобі й на! — здивувався Альошка — Та ти розкажи, що було?

Пантюшка сів на табурет, підозріливо поглянув на двох фронтовиків, що спали в кутку.

— І розказувати нічого… — неохоче почав він. — Як ми з тобою розійшлися, пішов я до батька та й кажу: приймай, кажу, у загін, та й годі. Либонь, кажу, чужих синів тобі не шкода!.. Ти мого батька знаєш. Вишкірився він на мене: я от тобі покажу, каже, кого мені шкода, а кого не шкода!.. А кулаки в нього відомо які — важчі за свинчатку. Ну, я зв'язуватися не схотів, пішов та й думаю: теж мені, революція, коли людині ходу не дають. Без вас обійдусь. Почав тебе шукати — не знайшов. Що робити? Дістав дрин залізний, сам, думаю, буду воювати. Всю ніч по місту вештався, приглядався до німців. Потім бачу: йдуть якісь фронтовики. Я за ними. Вони в засаду сіли біля цейхгауза, і я недалеко присів. На світанку, коли каша заварилася, ті фронтовики давай цейхгауз брати. Стрільба почалася, фронт! Німці тікати. Я за рогом примостився — тільки німець вискочить, я його дрином по касці — рраз! Він носом у землю. Другий вискочить, я й другого… Штук чотири німці уклав!..

— А ти не прибріхуєш? — спитав Альошка.

— Щоб я з місця не зійшов! — вигукнув Пантюшка.

А втім, він не утруднював себе доказами.

— Як взяли цейхгауз, я, зрозуміло, гвинтівку дістав і вже від тих фронтовиків не відставав. Хлопці хороші, командир у них, Павленко на прізвище, і мене не проганяли. Почав я з ними ходити…

— А сюди чому не заглядав? — спитав Альошка. — Не бачив я тебе.

— Сюди не ходив, щоб батька не зустріти. Та й звідки я знав, що ти тут… Ну, от. Потім, значить, пішли ми на передову. Ох, що там було, Альошко! Матроси німців гранатами глушать, як тих карасів! Я там, до речі, про тебе дізнався, що при Силіні перебуваєш, сказав один фронтовичок, молодий такий, зубастий.