Агент вивів Фаніку з кабінету і показав на кам’яні східці. В’язень нарахував сорок вісім сходинок і опинився в кінці коридора з цементованою долівкою. Похмуре приміщення, освітлене тьмяною лампочкою, було зовсім не схоже на ті кімнати, в яких він досі побував.

У Фаніки відібрали шнурки од черевик, пояс, цигарки та сірники. Наглядач, відчинивши двері з загратованим віконцем, штовхнув в’язня до камери. Фаніка почув, як клацнув ключ у замку. Кроки агента стали глухими, а потім і зовсім затихли.

Призвичаївшись до темряви, Фаніка розгледів у камері дерев’яне ліжко і дві ковдри. На кам’яному столі — кухоль води, а в кутку — параша з дерев’яною кришкою. Похмура низька стеля наче давила йому на голову.

Лежачи на ліжку, Фаніка зважував своє становище. Намагався не думати про Марію, але вона так і стояла перед очима. Ось дружина марно чекає його з роботи, потім стурбовано розпитує сусідів…

Спробував взяти себе в руки.

“Пізніше, — подумав собі, — я матиму досить часу для спогадів…”

Щеміло серце. Потер долонею груди, та біль не вщухав. Якесь зло вгніздилося там… І вскочив у біду через те, що хотів сам упоратись із завданням. Якби попросив був Луку, хлопець вибрав би зручну хвилину, налив би в бочку води навіть тоді, коли він працював біля котла.

Кляв себе за дурість. Але раз таке сталося, коли вскочив у халепу, то самому треба й виплутуватись. А чи пощастить? Може, розстріляють, як Філімона Сирбу…

Ця думка в напівтемряві камери видалася підступним і невидимим ворогом.

“Тоді війна тільки почалася. А тепер вони вже тремтять од страху… Навіть резидент Секретної служби боїться…”

Знову пригадав розмову з Клонару. В його каламутних очах взагалі нічого не розбереш. Лице хворобливе, зів’яле.

“А коли він хоче обдурити мене?”.

В розписці, яку вимагає резидент, Сабеу Штефан мусить признатися в належності до організації комуністів. А потім його примусять називати прізвища. Тут відчинялися дверцята для зради.

Проста хитрість, шита білими нитками! Неначе компрометуючи себе, Клонару розставляє тенета для Фаніки. Підпишеш і попадешся їм у кігті. Хап — і готово.

“Розстріляють мене…”

Намагався уявити перед собою взвод солдатів. Ось вони думають зав’язати йому очі. Не погодився. Гримлять барабани. Хтось читає вирок. А небо чисте й блакитне…

“Взво-о-д! Струнко! Взяти на приціл’ Вогонь!”

І він падає. Нескінченне падіння до цементової доріжки.

“Дурниці!”

Встав і почав ходити від стіни до стіни. Скільки в’язнів проходжалося тут до нього’ Треба робити менші кроки. Три великих, шість малих.

Де тепер ті, що їх арештовували тоді з ним? Не чув ніякого шуму, інші камери здавались порожніми, його ув’язнили окремо, він поки що головний винуватець. Через дурість, хвастощі…

Подумав про Павла, Балабана. Звісно, вони там турбуються, бояться за нього… Зупинився, важко дихаючи.

“Бояться?..”

Вперше йому спало на думку, що друзі, які зосталися на волі, можуть побоятися його зради. Зненацька почервонів од сорому, — за себе, за них.

— Я зраджу?

Вигукнув ці слова з страшною люттю. Стиснувши кулаки, носився по камері, не знаходячи нічого такого, на чому можна було б зігнати свою злість. Почував себе так, наче йому плюнули в лице.

— Я? Це я?

Зачепив ногою парашу, і вона з гуркотом вдарилася в стіну.

— Вгамуйся там! — гукнув з коридора наглядач.

Важко дихаючи, знову впав на дошки, заслані двома жорсткими ковдрами. Тхнуло потом і ще чимсь кислим. Ніяк не міг опам’ятатись.

А тоді почулися кроки, якісь невиразні слова. Клацнув замок, і двері відчинилися.

— Виходь!

Фаніку повели кам’яними сходами. 1 знову він опинився в кабінеті Клонару. Агенти вийшли. Маятник цокав рівномірно.

— Ну, що ти вирішив? — спитав резидент.

Клонару був спокійний, говорив не поспішаючи, наче мова йшла про погоду. На столі горіла лампа. Штори, такі ж темні, як і стіни підвалу, були спущені. Фаніка посміхнувся, — тут не веселіше, ніж внизу.

— Може, тепер ти вже сядеш, — запропонував Клонару, перехопивши посмішку котельника.

— Ні, — сказав Фаніка, — я вже насидівся. Там у мене ліжко, як у короля.

— Ми робимо те, що можемо, — поблажливо відповів резидент, виймаючи з шухляди аркуш паперу. — Ну?

— Казочка починається так: я не комуніст, — мовив котельник.

— Умгу, — мугикнув Клонару. — Вона може так початися. А кінець буде досить сумний. — І спокійно подивився на Фаніку.

— Не знаю, чи й тоді підписав би. Яка ж у мене гарантія?

— Давай поміркуємо, — повів роздратований резидент. — Що ж ти втрачаєш після цього? Нічого, бо кінець один і той же, підпишеш ти чи ні, і чи я, нечесний, обдурю тебе… Що ж ти виграєш, погодившись на мою пропозицію? Нічого в тому разі, коли б я, як оце було сказано, повівся з тобою нечесно. Все залежить від того, чи дотримаю я свого слова… Отже, єдиний твій шанс — підписати цей папірець. Гарантії? — Клонару зробив рух подиву і закінчив: — Що ж, я їх не бачу. Крім мого чесного слова та твого розуму, який, напевно, підказує тобі, що я теж хочу жити після війни…

Маятник цокав. І ще сильніше пахло лавандою.

— Після війни буде добре жити, — сказав Фаніка. — Але для цього вам потрібен комуніст, Так? То невже тут у вас нема жодного?

Клонару довго дивився на нього, потім натис кнопку.

Увійшов Аргір.

— Любий пане Сабеу, — мовив резидент, — я хочу тобі щось показати…

Підвівся з-за столу і подав знак агентові. Вийшли з кабінету, разом спустилися по кам’яних сходах у темнуватий коридор, де містилися камери.

— Котра твоя? — ввічливо спитав резидент.

— Оця…

— Чудово. Вона найкраща…

Повільно пройшли коридором і зупинилися біля останніх дверей. Наглядач поспішив їх відчинити. Вступили до якоїсь комірки, а потім до темної кімнати.

— Іди вперед, прошу, — почув Фаніка голос резидента.

Двері за ними зачинилися, і враз стало видно-видно. Це не та жовтава лампочка, що блимала в коридорі. Фаніка заслонив рукою очі: таке яскраве було світло. А коли він уже зміг дивитися, помітив довгий і вузький стіл з каменю. В ньому стриміло блискуче металеве пруття. На стінах висіли палиці, нагайки, різні дерев’яшки, залізні і ремінні речі, яких котельник ніколи не бачив. Здавалося, що це медичні інструменти. В кутку стояв стіл горіхового дерева і шкіряне крісло. Фаніка одразу зрозумів, що їх принесли сюди згори. Над столом — рефлектор. Посеред цементової долівки з конічним нахилом до центра величезною лійкою зяяла діра для стоку. В стіні Фаніка побачив кран з шлангом. Трохи вище висів ящик з червоним хрестом на кришці.

— Я ніколи не показав би тобі цієї чорної, як ми її називаємо, кімнати, — мовив Клонару. — Та мені здається, це матиме якийсь вплив, пане Сабеу. Думаю, тепер нам знову можна повернутися до кабінету…

І резидент ступив до дверей.

— Знаєте що? — зупинив його Фаніка. — Щоб даремно не забирати у вас часу, зостанемося краще тут.

Пропонуючи Фаніці угоду, резидент, ображений поведінкою Кремера, розчарований дивними коментарями лондонського радіо щодо результатів битви під Сталінградом, розпочинав гру. Він розумів, що перемога союзників, в якій уже нічого було сумніватися, може означати крах не лише для Кремера, а й для нього самого. Служачи своїм господарям з далеких берегів Темзи, Клонару іноді заплутував плани гестапо. Але англійці далеко, в Констанцу ввійдуть не вони, а росіяни. Реально дивлячись на події, резидент відкидав можливість здійснення планів Черчілля, який обіцяв відкриття другого фронту на Балканах. Він чудово знав, що коли трестам після війни досить буде змінити назву, щоб продовжити свою діяльність, то йому доведеться скрутніше, адже задля нього, звичайного шпигуна, ніхто й пальцем не поворухне. Навіть Панаїт в першу чергу рятуватиме свою шкуру.

Таким чином, резидент “чесно” висловив Фаніці те, в чому тільки сам собі й признавався. А проте його, сповненого ненависті до всього, захопила гра з душею людини, яка попалась йому в руки. Знав, що розписка зостанеться в нього і ні в якому разі не стане компрометуючим документом, бо, щоб викрити справжніх ворогів Антонеску, резидент мав право вдаватися до будь-яких хитрощів. Та й необов’язково йому дотримувати свого слова. Якби через непередбачені обставини припинився наступ Радянської Армії або коли б з’явилась серйозна надія на здійснення планів Черчілля, то він не завагався б стратити Фаніку. Резидентові хотілося тільки виграти час. Найкраще було б, звичайно, вирвати цей папірець, а тоді позбутися котельника. Ніхто ж не притягне його до відповідальності за зникнення людини, яка сама посвідчила своє звільнення.