Море спокійно виблискувало, засноване легенькими брижами. Тільки біля дамби воно дибилося, б’ючись в бетон та каміння. Почорнілий мох на старих каменях бубнявів, коли хвилі накочувались на них, і сплющувався разом з відпливом пінистої води. В холодних краплях, вигравали веселки.

Тиша, яку досі порушували тільки тужливі зойки чайок та глухі удари хвиль об кам’яну дамбу, раптом сповнилася одчайдушним гуком. Жодна земна істота не могла б кричати так страшно, ніяка людина чи звірина не зуміла б заревти з такою силою. Звук спершу наче виринув з тієї давньої давнини, коли ревли величезні монстри, а потім зміцнів і обернувся в безнадійний стогін, що наче лягав своєю вагою на залізні та черепичні дахи, бульвари і площі, на морські хвилі.

Безмежну блакить почали розривати біленькі хмарки, і відразу ж почулися вибухи німецьких зеніток, гармати глухо бухкали, наче морські хвилі об мол. В небі шугали невеличкі літаки, схожі на мушок, сповнюючи монотонним гудінням повітря в перерві між вибухами. Час від часу вони поблискували на сонці.

Страшний вибух струснув місто. Десь далеко піднялися стовпи чорного диму, почалась безперервна стрілянина. Повітря гуло, і море несло відлуння далеко-далеко.

Потім щось оглушливо засвистіло. Наче вулкан пробудився на дні морському, скинувши до неба стовп води, який одразу розсипався на запінені хвилі. Ще одна водяна колона вихопилася з глибини, цього разу трохи ближче од молу, — наче невидима рука на мить підняла до сонця величезний кришталевий келих. Чаша ця впала у пінястий вир, і хвилі, завбільшки з хату, понеслися до кам’яної дамби.

Літаки кружляли в повітрі, недосяжні, наче глузуючи з зеніток, які все ще випльовували вгору біленькі хмаринки. А на місто від вокзалу чорним віялом насувалося крило смерті. Пахло димом. Вибухи, гудіння літаків, то голосне, то ледве чутне, рушничні постріли, віддалені голоси, виття сирени — все злилося в оглушливий гуркіт.

Потім настала тиша, тільки з міста долинали гомін та пронизливий свист пожежних машин Море знову грало і брижилося, небо стало блакитним, а сонце озирало світ золотим байдужим оком.

Ніхто не скаже, чи доводилося кельнерові з “Якоря” Чунту коли-небудь чути від якогось англійського моряка вислів, що час — це гроші. Знав він чи не знав цю примовку, з якою були засновані цілі купецькі імперії, однак йому час таки приніс гроші.

З роками “Якір” Арістіде Януліса обернувся в “Золотий якір”, а перед війною стара корчма стала баром з неоновою вивіскою. Давня мрія пана Арістіде зблизитися із знаттю міста здійснилася. Скинувши широкий гайтан, з якого стриміли кістяні черенки двох ножів, Януліс відмовився од звички повертатися на світанні з трьома фіакрами додому і турбувати панів з вулиці Кароля.

— Хто не відвідує “Золотий якір”? — мовив він, широко посміхаючись.

У “Золотий якір” уже не заходив жоден з тих, хто колись бував у закуреному приміщенні давнього “Якоря”. Януліс і не жалкував за тими клієнтами. Вантажники, човнярі і рибалки також не жаліли за ним. Усі вони перейшли в “Добруджу” — корчму, яку відкрив Чунту.

Колишній офіціант сидів тепер за прилавком, оббитим цинковим залізом. Із сплющеним носом, який йому спотворили в бійці, з головою, похиленою на ліве плече, він був схожий на величезного старого папугу, що сердито дивився на світ і людей. А втім, Чунту й розмовляв так, як папуга. До того ж, немов бажаючи посилити схожість з підступним птахом, він майже не виходив з-за прилавка. Піднімався з місця лише в особливих випадках. А то все сидів за лядою і наче дрімав. Прокидався тільки тоді, коли треба було братися за палицю, яку він одержав у спадщину від Януліса. його чорні очі загорялися, і Чунту, заглушаючи хрипким голосом гармидер у корчмі, гукав:

— Султана!

Дівчина, несучи пляшки та чарки, повертала до нього голову. Чунту показував на двері, і Султана виходила. І не поверталась, поки палиця не опинялась на своєму місці під прилавком. Це вперше в житті Чунту пожалів дочку. Бувши дуже скупим, він не хотів брати прислугу і змушував працювати Султану. Вона готувала їжу і мила посуд, замітала підлогу, обслуговувала відвідувачів, прала білизну, купувала продукти. Словом, робила все і спала по кілька годин на добу. Але замість подяки Чунту тільки духопелив її.

— Ах, ти, сучко! — верещав він в нападі гніву. І цей вигук ніби попереджав, що зараз почнеться екзекуція.

На корчмаря це находило зненацька. Так він кричав і пополудні в ту неділю, коли радянські літаки бомбили вокзал. Було ще рано, і корчма стояла порожньою. Чунту накинувся на дочку, схопив за коси. Султана плакала, благаючи простити її, хоч і сама не знала, чим вона завинила. Та сердитий Чунту бліднув на лиці, не бачив і не чув нічого.

І він сторопів, коли хтось схопив його за руку, що вже мала вдарити дівчину. Біля нього, наче з’явившись з-під землі, стояв вродливий юнак.

— Чого тобі? — заскреготав зубами Чунту, скоріше здивований несподіваною появою хлопця, аніж розгніваний.

Та юнак, не мовлячи й слова, з силою повалив корчмаря на стілець. А Султана забилась у куток і тремтіла всім тілом. Сльози текли по її обличчю, вона злякалась і майже не дихала. І ніяк не могла зрозуміти, звідки взявся цей несподіваний захисник.

— А зараз ми поговоримо, — спокійно мовив незнайомець.

Чунту опам’ятався, його подив розвіявся геть. Розгнівався ще більше. З несамовитим криком підвівся з стільця і, розчепіривши пальці, щоб схопити за горло того, хто в його домі зважився на непослух, посунув на юнака.

А той стояв і чекав. Зовні був спокійний, але попелясті очі дивилися суворо і холодно. Схрестив на грудях руки і наче натискував на численні механізми, вставлені в його тіло. Можна було подумати, що в ньому раптом натягнуться якісь пружини, і цей сильний мускулистий юнак полетить на супротивника, як жива машина. Коли пальці Чунту торкнулися горла незнайомого, той відступив убік, і шинкар, не зумівши спинитися, вдарився головою в стіну і впав на якийсь стіл. Спробував утриматися на ногах, та не зміг і, вхопившись за скатертину, потяг на підлогу чарки, сільницю, бляшаний посуд.

— Заспокойся, — сказав юнак, — Я прийшов не битися з тобою.

Проте Чунту не слухав його. Він скривився, натужився, щоб не впасти на підлогу, і, тримаючись за стіну, підвівся. З шаленою люттю в очах схопився за пояс. Султана скрикнула і почала благати його швидко й уривчасто:

— Ні, ні… прошу… не треба… Ні, облиш…

— Не роби дурниць! — звелів незнайомий.

В руці Чунту блиснув ніж. Гикнувши, шинкар розмахнувся і швиргонув його. Юнак підняв стільця і заслонився ним, як щитом. Вістря, ножа встромилося в денце. Рука незнайомого стрілою рвонулася вперед, пальці його міцно стисли лікоть корчмаря. Чунту заскреготав зубами, намагаючись вирватися. Та кулак його зм’як. Ще не стихнув біль, а руки Чунту вже були скручені за спиною. Не встиг і опам’ятатись, як знову дістав штурхана і впав на стілець, ослаблий, наче після важкої хвороби.

— От і поговоримо, — повторив юнак і висмикнув з деревини ніж.

Чунту стогнав, тримаючись за плече, і з безсилою люттю дивився на того, хто порядкував у нього в корчмі. Перелякана Султана, не зводячи очей з вродливого хлопця, підступала до батька. Чунту вдарив.ї ногою.

На цей раз парубок вдав, що нічого не бачив, і тільки закусив губу. Присунув стілець і сів, граючись ножем.

— 18 вересня 1934 року, — говорив він, — один вантажник з порту зайшов у “Якір”, де ти працював тоді кельнером. Єдиним офіціантом, — уточнив одразу. — Цього молодого вантажника, Мунтяну Грігоре, ти мусив знати. Він був справжньою людиною, в “Якір” таких заходило небагато, ти не міг його забути. Не раз сварився з Савою Барбосу, отаманом порту…