Це був він. Павло пізнав його постать, невеличку лисину, чорне, кучеряве, зачесане назад волосся, світлі, майже безбарвні очі, вузький ніс, тонкі губи, широке підборіддя. І дуже зрадів, побачивши, що незнайомцеві, близько шістдесяти років, як він і визначив там, у підземеллі. Це шпигун.

Ось він підступив до одного офіціанта, і той щось шепнув. Павло одразу все збагнув, Кліпнув очима, наче яскраве світло засліпило його, і метнувся вперед.

— Пан Януліс? — запитав стиха.

Невідомий глянув здивовано, міряючи з ніг до голови бідно одягненого юнака, і запитально подивився на офіціанта. Той теж знизав плечима.

— Маєш щось мені сказати, хлопче? — спитав Арістіде Януліс.

— Коли можна, віч-на-віч, — сміливо мовив Павло.

Януліс ще раз глянув на нього, потім і собі звів плечима.

— Гаразд, ходімо…

Павло попростував за ним.

“Як дивно складаються обставини, — думав він. — Це ж і Грігоре мав з ним справу. Чи знав брат, хто такий Януліс? А може, цей ресторатор тоді ще не був шпигуном?”

Юнак дивився на спину того, кого звик називати “невідомим”, і уявив собі його там, поміж кам’яними стінами…

Хазяїн “Золотого якоря.” — шпигун!

Вони ввійшли до кімнати, в якій був кабінет Януліса. Голубий килим, сейф, а на стіні безліч фотографій — танцівники, танцівниці, акробати, ілюзіоністи і фокусники, всі ті, що виступали на естраді ресторану.

— Отже?.. — обізвався Януліс і, сівши в одне шкіряне крісло, показав Павлові на друге.

Ресторатор усе ще думав про свою розмову з заступником шефа гестапо Кремера і неуважно слухав Павла. Хотів довідатись про подробиці од румунських офіцерів-моряків. Був певен, що з отим проклятим караваном, який німці зрештою зуміли відправити в Одесу, щось таки трапилось… Його перехопили росіяни? Ральф, перш ніж повідомити Клонару про відправку каравану до Одеси, сповістив про це Янулісу, який посідав вище становище в ієрархії англійської шпигунської агентури, аніж резидент Секретної служби. І звелів зробити все можливе, щоб кораблі таки вирушили. Зрештою, караван відправлено. Яка ж вина його, Арістіде Януліса, коли росіяни зустріли німецькі судна і потопили їх? Він виконав своє завдання, не плисти ж і йому разом з караваном, щоб і на морі бути нянькою кремеровим морякам!

Та він тільки хотів себе трохи заспокоїти, бо знав напевне, що Ральф вергатиме громи, йому що! Сидить собі спокійно в Анкарі і наказує: зроби те, виконай інше… Що коли не росіяни потопили караван, а на одному з них вибухнула бомба чи сталась аварія, вчинена комуністами? Йому здалося, що відвідувач вимовляє якесь прізвище, і думки його враз повернулися до юнака.

— Як? — спитав він збентежено.

Чортзна-що верзе цей навіжений пустомеля. Ресторатор не міг збагнути, навіщо юнак розповідає йому цю нескінченну і незрозумілу історію. Та, глянувши на його руки, збагнув, що перед ним робітник.

— Ти працюєш в порту? — спитав бадьоро.

— Так, — відповів Павло. І додав здивовано: — Його звали Мунтяну Грігоре… То мій брат.

В очах хазяїна ресторану блиснули вогники. Он воно що! Встав і висунув останню шухляду в столі.

— Мунтяну Грігоре? Не пам’ятаю… В якому, кажеш, році?

— У тридцять четвертому, — шепнув Павло.

Януліс вийняв з шухляди велику, чорну книгу, на обкладинці якої було позначено 1934, і почав її перегортати. Що йому відповісти? Намагався виграти час… Відкрив сторінку на літеру М.

— Мунтяну Грігоре?.. Є! — мовив Януліс, перебігши очима стовпчики прізвищ. — Зостався винен мені за чвертку горілки…

Павло пильно глянув на нього:

— З того вечора, як брат зайшов у “Якір”, його вже ніхто не бачив.

— Правда? А ти маєш рацію… Тепер я пригадую його, — сказав Януліс. — Здається, і не бачив після того. Та минуло стільки часу… Хто може пам’ятати?

Павло стиснув кулаки:

— Отже, ви не хочете нічого сказати?

— Чому ні? Мунтяну Грігоре, так-так… Треба подумати… Зайди ще коли-небудь, юначе. Постараюсь дещо згадати…

“Крутить, як і Чунту, — подумав Павло. — Забиває баки, не хоче говорити…”

— Може, вип’єш чого-небудь? — спитав Януліс, ховаючи в шухляду чорну книгу.

— Щоб і мене записати туди?

Хазяїн “Золотого якоря” глянув юнакові в очі і засміявся.

— Я тепер не даю в борг. Мої книги кінчаються 1935 роком, коли я закрив “Якір”. А твій брат був порядним хлопцем… Пом’янем його душу!

Нічого далі робити. Ні Чунту, ні Януліс не хочуть сказати, що трапилося в корчмі біля порту десять років тому.

— Спасибі, — відповів Павло і підвівся.

— Зайди до мене ще коли-небудь. Я охоче розповім, коли щось пригадаю…

Януліс провів Павла аж до скляних дверей, поплескав його по плечу. Швейцар шанобливо підняв руку до козирка. Як тільки хлопець пішов, хазяїн ступив до столика, де бенкетували офіцери-моряки.

— Випий з нами! — запросив його молоденький лейтенант.

— З радістю! За хоробрих королівських моряків!

Сміючись і розмовляючи навперебій, посадили його за стіл. Напевне, гості вже добре напилися, бо під столом валялося багато порожніх пляшок. Лисий офіцер, втупившись очима в наповнений до половини келих, стиха наспівував:

— Тон-ток-тон-тай-тон-тон…

— Не згадуй про Дон у домі повішеного! — буркнув лейтенант.

Усі здригнулися. Адже на Дону було розбито чимало румунських дивізій. А потім почалось у Сталінграді…

— Ану їх до біса! Сухопутні вояки… — зневажливо фиркнув лисий.

— Совєти довго не втримаються, — заговорив Яну-ліс. — Хе-хе, знаємо дещо і ми…

— А що саме?

Януліс приклав палець до вуст.

— Караван для Одеси! — посміхнувся він і підморгнув лейтенантові.

— Він уже озброює рибу на дні морському, — присвиснув той.

— Не може бути! — аж сплеснув руками ресторатор.

“Он воно що. Біс його знає, чим навантажили німці судна, але цей караван потонув”.

— Фіть! Капут, — зареготав лейтенант. — Міна або торпеда… Бу-у-у-м! І — до побачення…

“Ах! Добре, що це зробили не комуністи. Та зрештою, я відповідаю лише за події в місті”. Але згадавши, що сповістити про це Ральфа доведеться таки йому, Януліс занепокоївся

Офіцери співали хором:

Очі в милої зелені,

Як смарагди чарівні…

Тричі погасали і знову засвічувались лампочки в залі.

— Ресторан закривається! — повідомив старший кельнер.

Моряки розрахувались і вийшли. Зоставшись сам, Януліс заскочив до кабінету, взяв з шухляди ліхтарик, чорні рукавиці і такий же чорний шарф. Замкнув вхідні двері, потім повернувся ще до залу, де горіла одна-єдина лампочка, прийшов у кухню і підняв дверцята, які вели до погреба. Спустився дерев’яними сходами у льох, захаращений бочками, надів рукавиці, закутав шарфом шию і груди. В кутку відчинив ще одні дверцята, спершу одсунувши засув. Світячи ліхтариком, ступив на інші сходи і опинився в другому погребі, де на полицях стояли пляшки з французькими, англійськими, італійськими та американськими етикетками. Тут же містилися й скрині, прикриті соломою, — в них зберігалися найдорожчі напої. Та Януліс і не глянув на ці вина. Він ступив у куток і натис на кнопку, таку ж маленьку, як і ті, що їх бачив Павло на кам’яній стіні в галереї. В ту ж мить відчинилися кам’яні дверцята, такі самі, як у підземному сховищі, і Януліс опинився в галереї.

Швидко добрався до своєї комірки, настроїв рацію.

— У-32… У-32… У-32… — почав він вистукувати.

Години, в які Януліс розмовляв з Ральфом, часто мінялися, щоб їхні сигнали не перехопили. Ральф дуже цікавився караваном, і Януліс збагнув, що йдеться про якийсь незвичайний вантаж. Німці терпіли поразки на східному фронті, і союзників занепокоїв наступ росіян, якого вони не чекали. Радянські війська треба було зупинити, хоча б затримати. І всі надії покладалися на караван, який віз в Одесу… Що саме він віз, Януліс не міг довідатися, та це не мало особливого значення, бо Ральф, напевне, усе добре знав, через те й наказував будь-що забезпечити доставку вантажу. Дивувало, що німці покладають надії лише на морський шлях. Раніше для важливих перевозок вони використовували залізниці та аеротраси. Але цей вантаж, певно, був якийсь незвичайний, коли вони відмовились од поїздів і літаків. Спробували рискнути морем, і ось караван знищено. А хіба поїзд чи літак не спіткала б така ж доля? Але якби було доставлено лише частину вантажу, то він ні на що не пригодився б.