— Здрастуйте, — привітався Павло.
Швець глянув йому в очі, ледь посміхнувся:
— Здрастуйте!
У другій кімнаті, такій же маленькій, від круглого стола піднявся білявий чоловік, трохи нижчий за Павла, але кремезніший і ширший у плечах. Між бровами пролягла зморшка. Підборіддя сильне, квадратне.
— Вітаю тебе, Тодере, — промовив він, подаючи юнакові велику, шорстку руку.
— Здрастуй…
— Мене звати Раду.
Павло посміхнувся і щиро привітався з ним.
Повернув голову, а Соні вже нема.
— Сідай. Що нового в Констанці?
Мунтяну сів і почав розповідати. Раду слухав, не відводячи од нього зеленавих очей. Павло зрозумів, що той вивіряє, чого він вартий.
— Недавно арештували одного з наших, — проказав юнак і спохмурнів.
Раду стиснув зуби, і м’язи його щелепів набубнявіли, наче горішки.
— Вони розплатяться за все, — мовив тихо і владно. — За кожного з наших… Знаєш, чого тебе сюди прислали? — скинув на юнака зеленаві очі.
— Ні, — відповів хлопець. — Дізнаюся, коли скажеш…
Всю дорогу думав про цю розмову і, коли зустрівся з Раду, якось зніяковів, наче учень на екзамені. Розумів, що перед ним відповідальний працівник. Якимсь твердим спокоєм, впевненістю віяло од його могутнього тіла, од високого чола з глибокою зморшкою. Та тільки потиснув його сильну руку, почув владні слова, боязнь відразу й зникла.
— Партія дає тобі серйозне доручення, ми вибрали саме тебе, — сказав Раду. — Нелегке воно, тобі треба добре подумати.
Його зеленаві очі наче зазирали Павлові в душу.
— Партія мене послала, і я виїхав без зайвих розпитів, — відказав Павло спокійно, таким же тихим голосом, як і Раду. — Знаю давно, що це небезпечно… Яке ж моє доручення?
В душі Раду наче щось обірвалося. Він торохнув кулаком по столу. В очах його загорівся зелений вогник.
— Ось такі всі наші люди, Тодере! — вигукнув приглушено, взявши у важку долоню Павлову руку.
— Так, — підтвердив Мунтяну.
Схвильовані слова Раду вібрували в повітрі.
— Послухай! Ти стежив за радянськими зведеннями, та й гітлерові повідомлення чимало говорять людям, які вміють читати поміж рядками. Була Москва. Прогримів Сталінград. Потім почався Курськ і великий контрнаступ Радянської Армії. Під Москвою стало видно, що Гітлеру нічого сподіватися на якусь п’яту колону. Бліцкріг — це вигадка. Під Сталінградом стався злам, і гітлерівським ордам завдали смертельного удару. Біля Курська впала під ноги свастика. Тепер герої Сталінграда топтатимуть її навіть в барлозі звіра, у Берліні. Вся радянська країна, заліковуючи криваві рани, напружує сили. І наш обов’язок — всіляко їй допомагати. Більше, ніж було досі! Поразка фашизму — це визволення для нашої вітчизни. Через те й гуртуються навколо нас усі чесні люди. Ми повсякчас відчуваємо підтримку і любов тих, хто починає розуміти, що тільки ми — справжні патріоти…
Раду раптом замовк. Павло спокійно сказав:
— Правда. Ми в Констанці трохи допомагаємо…
— Знаємо, що в Констанці і в інших містах є опір. Але тепер треба посилити діяльність в усій країні, щоб удар ішов за ударом. Центральний Комітет вирішив посилити саботування гітлерівського фронту, і в цьому Констанца, морська база і важливий стратегічний пункт, має відіграти чималу роль. На тебе, Тодере, покладена пряма відповідальність за організацію акцій саботажу в Констанці.
Раду знову замовк, пильно вдивляючись в юнака зеленими очима. Павло раптом відчув, що шевцева кімнатка в цьому кварталі на околиці Бухареста в ті роки була важливішою резиденцією, ніж королівський палац, де збиралися антонески з генералами і де німці почували себе як дома. Глянув ще раз в лице товариша і аж тепер помітив, який втомлений Раду. Наче живе полум’я горіло в цій людині. А синці під очима і бліде лице свідчили про безсонні ночі. Раптом відчув, що Раду близький і безмежно дорогий йому. Од нього віяло теплом і впевненістю.
— Я все зрозумів, — відповів Павло.
— Хіба ж не дивно? — скрушно мовив Раду. — Я слюсар. Ось цими руками виготовляв різні механізми. Люблю працювати, бачити, як з нічого, з куска мертвого заліза виходить певна річ, наче жива… А тепер вчи-тиму тебе користуватися вибухівкою, що підриває судна, поїзди, склади! В тому поїзді, який підірве твоя міна, можуть бути і машини, зроблені мною…
— Не ми затіяли цю війну, — мовив Павло.
— Так, не ми!.. — похмуро зітхнув Раду. — І фашисти поплатяться за це. Станеться те, чого вони й не чекають! — І посміхнувся. — Почнемо?
Два дні не виходили з шевцевої кімнати. Раду через це й ночував у майстерні. Він ретельно навчав Павла, як і скільки треба закладати вибухівки, коли запалювати гніт.
— Не записуй нічого, все має бути в голові.
І повторював йому інструкції. А потім з неослабним терпінням екзаменував до найменших подробиць.
— Ось такого б мені майстра, коли я був учнем у цеху, — засміявся Павло.
А одного разу, відповідаючи на якесь запитання Раду, помітив, що очі його злиплися і втратили свій блиск. Голова поволі схилилася на груди. Павлові хотілося взяти і випростати стомлене тіло на твердому ліжку, де вони сиділи, та боявся розбудити. Раду дрімав.
Стара шафа раптом тріснула.
— Що ти кажеш? — похопився підпільник.
Він уже наче відпочив. Очі знову блищали, немов хтось зарядив акумулятор, від якого вони живилися струмом.
— Скільки ночей ти вже не спав? — запитав Павло. Та Раду йому не відповів. Зробив кілька похапливих кроків і слухав далі відповідь.
Під кінець другого дня він сказав Павлові:
— Тепер учень знає не менше за майстра. Щоб не вертатися додому з порожніми руками, завтра одержиш від Санди два пакунки вибухівки. А в Констанці будь-що треба знайти інженера, який виготує вам міни. Везти їх з Бухареста небезпечно.
Вони ще розмовляли, поки не надійшла Соня.
— Ну, щасливої тобі дороги, Тодере! — мовив Раду. — Після війни, коли зустрінемося, будемо вершити інші справи…
Обняв і міцно поцілував юнака в обидві щоки.
— Хай щастить і тобі, — схвильовано відповів Павло.
Ось ще один товариш зникає з орбіти його життя, так раптово, як і з’явився. Після війни… Хто може знати? Ще раз озирнув кімнатку з жовтавими стінами, круглий стіл, покритий вишиваною скатертю, ліжко. Попрощався з шевцем і пішов разом з Сонею, серйозною й мовчазною.
— Де ти хочеш зустрітися завтра з Сандою? — спитала вона. — Назви місце, яке ти знаєш найкраще…
— На вулиці Штефана Великого, біля Обора. Саме там я сідаю на поїзд…
— Добре…
Домовились про місце та час зустрічі і сіли в таксі.
— Яка сьогодні картина в “Аро”? — спитала Соня.
Павло знехотя щось відповів, не звертаючи уваги на зляканий погляд дівчини. Він думав про те, чого навчився в Бухаресті. Згадав Йоргу, Фаніку, Султану. На два дні виключився з свого звичайного життя, а воно вже знову вабило до себе. Відчув нестримне бажання швидше опинитися в Констанці.
— Щось ти не дуже чемний, — мовила Соня, коли вони вийшли з машини.
— Так, це правда…
Попрощалися на площі святого Георге, і Павло й не пожалкував за нею. Не відчув якось симпатії до дівчини в окулярах, яка хотіла бути надто серйозною. Що означав її завжди сердитий погляд? Це не тільки несміливість… Згадав Раду, з яким почував себе чудово, згадав Йоргу і вперше збагнув, що кожен вступає до партії з своїми думками, почуттями і тільки потім, відшліфований в її рядах, стає справжньою людиною. Полум’я, яке горіло в серці Раду, тліло в усіх, але життя, з якого вони приходили, наділяло їх і сажею.
— А-а-а! Таки згадав про мене? — весело зустрів хлопця дядько Янку. — Ну, чого стоїш? Розповідай…
— Нічого розказувати, — посміхнувся Павло.
Старий тільки розвів руками.
— Посварився з Джетою! — мовив він розчаровано. — Я не хотів тобі говорити, а зараз скажу добре, що доля не звела мене з Джетою..
Дядько Янку зрадів, що трапилась нагода поговорити, і знову почав розв’язувати міх спогадів. Та Павло думав про своє. Незабаром стемніло. Старий цав йому на вечерю зеленої цибулі і шматок чорного хліба з висівок та квасоляного борошна. І вони полягали спати.