З тим же сумом на серці Павло проминув кілька бічних вуличок, здригнувся і знову оглянувся назад. На першому повороті пішов праворуч, потім знову вернувся туди ж, звідки вийшов. Але не помітив нічого підозрілого і рушив далі, кривуляючи провулками, поки не потрапив на вулицю Кароля, уздовж якої й попростував.

“І ніколи ти не збагнула, куди ходив Грігоре?” — повернувся в думці до розмови з матір’ю.

“Значно пізніше… Васіле теж дещо знав про це… Тоді, перед смертю… боже, як блищали у нього очі! Такі, як і твої, Павле… попелясті… “Ще трохи, — казав мені,— коли це ще зробимо, все зміниться’” Що саме він мав на меті, не знаю”…

Замислений, Павло прийшов у Анадолкіой, квартал бідноти та найубогіших татар. Ніч була темна, хоч ока виколи. Щоб не заблудитися, полічив немощені вулиці, нога поринала в пилюку, як у воду. Поволі завернув у четверту, насвистуючи “На галявині біля виноградника”. А коли почув у відповідь мелодію того ж романса, присвітив ліхтариком.

Йоргу подав йому руку. Навколишню тишу порушував тільки легенький вітерець, що шелестів листям акацій уздовж вулиці. Десь далеко лунав жіночий голос:

“Гюлсен! Гюлсен!” Потім почулося мекання осла. І знову тиша залягла непроникним муром між усім світом і тими двома постатями, що рухалися в темряві.

— Підшукали помешкання? — спитав Йоргу.

— Ми вже давно домовилися з одним перукарем. Він погодився, дати нам свою кімнату…

— А можна йому довіряти?

Павло на якусь мить замислився. Тоді заговорив, наче сам до себе:

— Це сирота, у нього було важке дитинство. Мати покинула його на сходах у церкві. Ріс по чужих людях… У тринадцять років зламав собі ногу, звісно, через примху одного багатія. Так і зостався кульгавим.

— Напевне, якийсь люмпєн-пролетар, — трохи невдоволено мовив Йоргу. — А як той будинок?

— Там багато квартирантів, завжди людно…

— Гаразд, тільки прстеж за ним…

Простували поволі, і акації шуміли так, як, шумить море, коли на ньому поєний штиль У ті дні море стояло синє-синє… Але життя не було спокійним. Важкі хмари нависли над головами людей у травні 1943 року.

Другого дня Павло, ступаючи через залізничні рейки, разом з іншими робітниками мовчки прямував до портових майстерень. Фашистські прапори з викрученим хрестам розвівались на військових суднах усіх країн, окупованих Гітлером. Крім німецьких, в порту стояли кораблі з Франції і Бельгії, з Греції і Голландії, торговельні судна, секвестровані в усіх портах, в яких побували німці, і лише де-не-де, наче недобачений гітлерівськими вартовими, самітно майорів румунський прапор.

Як і кожного ранку, погляд Павла спинився на похмурому силуеті вантажного, судна, що стояло осторонь, наче відокремлене від решти кораблів, — його, назва “Кармен” виразно біліла на чорному тлі. Шість років тому це судно, незважаючи на свій мирний вигляд, було відважним борцем і невтомно переправляло сотні.тонн боєприпасів для республіканської Іспанії. Затримане в Констанці, воно почало перевозити маслини та бринзу б бочках; потім прийшли німці і почепили на ньому свій прапор. Тепер їхні ковані чоботи гримотіли по. палубі, на якій недавно ходили борці за правду. Там, де колись лунало: “Хай живе воля!”, чулися вигуки: “Хайль Гітлер!”

Павло подивився в інший бік. Біля транспортних суден, піднятих на дерев’яних стояках, зібрався натовп, там були і діти, й моряки. Кілька чоловік, очищаючи дно кораблів од водоростей, змивали їх водою із шланга, інші взялися зішкрябувати черепашки, а решта людей збирались фарбувати готові судна. Робітників, мобілізованих у місті, було небагато, тому військові моряки і старші хлопчаки теж найнялися ремонтувати кораблі, щоб заробити якийсь гріш.

— На жаль, вони закінчать вчасно, — подумав Павло і глянув на німецькі зенітки, поставлені на даху. А тоді зайшов до майстерні.

Тільки-но розпочали роботу, як до цеху вступив німецький капітан у супроводі румунського лейтенанта і майстра Олару.

— Увага! — вигукнув лейтенант.

Робітники підняли голови, глянули на випнуті капітанові груди. Німець ще молодий. Міцно затиснувши губи, він холодно поблискував моноклем.

— An-fan-gen! — наказав капітан, ритмічними ривками розтуляючи губи, які були немов гумові. Кожен склад лунав наче постріл.

— Починай, — шепнув лейтенант.

Олару відкашлявся, а тоді взявся читати повідомлення, що транспортні судна, яким вони оце роблять загальний огляд, призначені для військового каравану. Ремонт треба закінчити вчасно. Строк — один день.

Слова майстра глухо падали в мертву тишу темного цеху. Люди біля верстатів похмуро мовчали.

— Не забувайте, маршал[5] зобов’язує вас виявити румунську гордість! — гукнув лейтенант, коли Олару скінчив. Він намагався перейняти уривисту вимову німецького капітана, але румунські слова не вкладалися в прусський ритм. — Тепер ви маєте нагоду показати свою відданість батьківщині, трону і вождеві! — Зігнувшись удвоє, віддав честь капітану, який викинув уперед руку і різко гаркнув:

— Хайль Гітлер!

Коли офіцери вийшли, щоб виголосити наказ в інших цехах, Олару почухав собі потилицю.

— Тільки один день? — крикнув Балабан, довгов’язий робітник. Кадик у нього забігав так швидко, наче він проковтнув якусь кістку.

Його підтримало багато голосів, невдоволених важкою працею та карцерами. Але ремствували півголосом: боялися кари.

— Хто думає тут ледарювати, хай викине це з голови! — гукнув Фраціла, почервонівши, і гримнув кулаком по верстату. Наші воюють на фронті, кладуть голови за цей край!

В цеху настала напружена тиша. Ніхто не хотів сваритися з Фрацілою, таємним агентом сигуранци[6]. Носатий, з широкими вилицями, з головою, яка поступово звужувалася догори, наче її хтось сплющив у скронях, він був просто потворний.

— Це правда, — докинув зненацька Павло.

— Чули? — радісно вигукнув Фраціла. — Так, так! Він не чекав, щоб саме Павло підтримав його.

Мунтяну більше мовчав, а Фраціла дуже боявся тиші, а також темряви і людей.

— Наші гинуть на фронті, це правда, — мовив Павло. — Ми вже маємо вбитими понад п’ятсот тисяч..

Робітники щойно вимовлену цифру сприйняли насторожено, бо офіціальні повідомлення ніколи не називали справжніх втрат.

— Брешеш! — заревів Фраціла, зразу ж відмовившись од небажаної допомоги. — Тільки ворог так може…

Та Павло перебив його.

— Будь обережнішим, — сказав він суворо. — Ти називаєш ворогом вождя нашої держави.

Фраціла витріщив очі від подиву.

— Ти збожеволів? — гаркнув він сердито.

— Це ж пан маршал пише в італійській газеті “Стампа”, — пояснив Павло, — що Румунія мобілізувала мільйон солдатів і вже втратила половину. Ти розумієш по-італійськи?

— Я? Ні…

Фраціла розгублено озирався навколо. Балабан уважно слухав, Олару чухав потилицю, а інші мовчки дивились один на одного. І всі ненавиділи агента.

— Жаль, я б тобі дав почитати, — мовив Павло. — Ця газета продається в усіх кіосках…

— Ми румуни чи ні? — враз вигукнув Фраціла, вхопившись за це слово, як потопаючий за соломинку. — Ми, ми, — крикнув, б’ючи кулаками себе в груди, — “розп’яті богом між ворогами”, як казав наш пан маршал… Ми румуни! Своєю пожертвою підтримуємо народ, браття! Помремо, чорти б нас забрали, але в наших молодих серцях…

— Хай тебе чорт візьме! — пробурчав Балабан. — То кажеш, що маршал — ворог народу, а то хочеш, щоб ми вмирали…

Напруження розвіялось. Робітники посміхалися собі у вуса, а розгніваний Фраціла махнув руками і вискочив у браму.

— Вже побіг до лейтенанта, — мовив хтось. І одразу всі розійшлися на місця, приглушено обмірковуючи розпорядження.

Балабан підступив до Павла.

— Піди до Фаніки. Хай дає тривогу! — шепнув йому хлопець.

Той ще трошки попорався біля верстата, а тоді поспішив до брами.