Вертається Iванна Костянтинiвна. Говорить, що Саша захворiв i його повели додому. Дiти вiдверто засмучуються, а Данилко витягає зi штанцiв замусоленого льодяника й каже, що занесе його Сашковi.

Знайомлюсь iз дiтьми ближче. Ходжу на заняття, тестую iнтелектуальний розвиток, пiд керiвництвом Iванни Костянтинiвни вчусь проводити корекцiю. Нiколи б не подумала, що працювати зi «складними» дiтьми - справжнє задоволення. Кожен успiх сприймається як власний, кожен правильно вимовлений звук, прочитане чи написане слово - це i моя перемога.

Мої новi улюбленцi, майже усi, демонструють вiкову норму у розвитку мислення та пам'ятi. Проблема полягає, як правило, у дефiцитi уваги з боку дорослих та розладах емоцiйно-вольової регуляцiї. Дiти гiперактивнi, не вмiють контролювати та стримувати себе, їм важко зосереджуватися на якихось дiях, виконувати монотонну дiяльнiсть. Їхнi нервовi процеси неврiвноваженi, збудження переважає над гальмуванням. Радує те, що усi вони, на диво швидко, прогресують.

Оленка, наприклад, навiдрiз вiдмовлялася ходити до школи, гостро реагувала на глузування однокласникiв, кричала й билася. Минуло ледь бiльше мiсяця i дiвчинка стала спокiйнiшою, почала краще писати. Обидва Сергiї та Вовчик вже майже не гаркавлять й не шепелявлять, слова вимовляють до ладу. Хлопцi з таким задоволенням i стараннiстю виконують вправи, що навiть класнi керiвники, смiючись, скаржаться на те, як вони «грасують» при вiдповiдях, смакуючи кожне «р-р-р».

Найбiльша проблема iз Сашком. Вiн говорить вже набагато краще нiж ранiше, до того ж вражає нас своїм оптимiзмом. Однак до завершення корекцiї ще довго. Сашкова вчителька наполягає на комiсiї, скаржиться адмiнiстрацiї школи на нашу бездiяльнiсть. Iванна Костянтинiвна надiї не втрачає, вперто займається з хлопчиком, майже кожного дня забирає його з групи продовженого дня. Чесно кажучи, наполегливiсть логопеда мене вражає. Я не знаю, чи варто сподiватися на диво, але допомагаю чим можу, сама заражена впертiстю.

Основна мета роботи - мотивувати Сашка говорити, говорити правильно. Ми граємося i обов'язково виражаємо своє ставлення до гри словесно. Читаємо цiкавi казки, переповiдаємо їх, iнсценiзуємо. Сашковi завжди перепадають ролi з багатьма реплiками й вiн старається вiдтворювати їх точно за сценарiєм. Хлопчик кожного заняття отримує оцiнки вiд Iванни Костянтинiвни, ставиться до них серйозн. Думаю, для нього вони важливiшi за звичайнi шкiльнi.

Спроба запросити маму завершилася нiчим. Пославшись на зайнятiсть «пiд зав'язку», вона вiдмовилася не лише ходити на заняття, а й займатись iз Сашком удома.

Друга чверть добiгла кiнця. Дiти вiдгуляли однi зимовi канiкули, вiдхворiли два карантини i повернулися до працi. Логопедична група поменшала, двоє хлопчикiв - Сергiй i Вовчик - з успiхом завершили програму. Дизлалiки, вони швидко прогресували i вже не мають проблем iз вимовою. Iванну Костянтинiвну, логопеда, а також своїх товаришiв не забувають, ходять у гостi, показують як правильно говорити, вiдверто пишаються собою.

Iншi дiти продовжують навчання. Тричi на тиждень вiдвiдують логопедичний клас. Вчителi вiдмiчають успiхи. Дехто дякує Iваннi Костянтинiвнi, ходить на консультацiї; дехто записує учнiвськi успiхи на свiй рахунок i не вважає за потрiбне навiдати логопеда. Вона не засмучується, звикла i до подяки, i до невдячностi. Якщо треба - сама iде до вчителiв, розповiдає про необхiднi методики роботи, адже дiти - найважливiше!

Я радiю з того, що й сама беру участь у цьому захопливому «дiйствi» - розвитку дитячих здiбностей. Ще i ще раз переконуюсь: здібності розвиваються в дiяльностi. Малi змiнюються на очах: вони читають, декламують, розв'язують задачки, грають в iгри, просто спiлкуються одне з одним, з нами, i - ростуть.

Наш спiльний улюбленець Сашко. В нього аграматизм - складне нейропсихологiчне порушення, яке проявляється в помилках побудови i розумiння мовлення. Це правда, що найсильнiше любиш тих, з ким найбiльше клопоту. Iванна Костянтинiвна намагається працювати з хлопчиком якомога частiше. Вiн знає, вмiє i може набагато бiльше, нiж у першi шкiльнi днi, однак все ще переставляє слова у реченнях, губить прийменники, плутає сполучники.

Сашкова класна керiвниця, Наталiя Iгорiвна, особа холерична, нетерпляча, вимагає вiд нас «позитивного результату». Спроби пояснити те, що результат є i динамiка насправдi позитивна, наштовхуються на незмiнне: «Не робiть з мене дурну, я й сама все бачу». Реакцiї вчительки цiлком зрозумiлi - стрiмка й рухлива, вона любить саме таких дiтей: жвавих, зi швидким темпом нервової дiяльностi. Усi iншi для неї - «гальма» та «черепахи». Примiтно, що жоден флегматичний учень, який би стартовий рiвень вiн не мав, не досягає помiтних успiхiв у її класi. Те саме i з Сашком. Хлопчина, якому i без того важко розумiти мовлення iнших, просто губиться в стрiмкому потоцi вчительчиних слiв, не встигає за її думкою.

Тиск з боку Наталiї Iгорiвни стає дедалi нестерпнiшим. Iванна Костянтинiвна з гiркотою у душi приймає рiшення вести Сашка «на комiсiю». Лiкарi-психiатри, невропатологи, педiатри, логопеди, дефектологи, вчителi, психологи i навiть юристи покликанi державою вирiшувати долю маленьких ЗПР-iв. Психолого-медико-педагогiчна комiсiя вирiшує: вчитися чи не вчитися дiтям iз затримкою психiчного розвитку в загальноосвiтнiй школi. Якщо нi - направлення в спецiалiзований iнтернат, де мають бути кращi умови, спецiалiзоване обладнання, спецiально навченi педагоги.

Отже, комiсiя! Я, Iванна Костянтинiвна i Сашко (мама хлопчика навiдрiз вiдмовилась iти з «цим недоуком») чекаємо запрошення пiд дверима комiсiї. Сашковi ми вирiшили сказати, що комiсiя - це спецiальнi вчителi, якi перевiряють не дiтей, а психологiв i логопедiв. Комiсiя дивиться, чи гарно тi навчили дiток читати, писати, розв'язувати задачки. Саша спочатку не може збагнути чого екзаменують нас, а не Наталiю Iгорiвну, яка має «отримати багато двiйок». Але врештi-решт погоджується показати все, на що здатен, аби тiльки нам «поставили гарнi оцiнки».

Хлопчик налаштований войовниче, його обличчя напружене, рученята стиснутi у вологi кулачки, а губи шепочуть нещодавно вивчений вiршик - готується!

Наше напруження ще вiдчутнiше. Незважаючи на суворi iнструкцiї та стандартизованi дiагностичнi процедури, комiсiя - це лотерея. Причому, в усiх смислах. Дiти з однаковими порушеннями можуть отримати рiзнi дiагнози, з рiзними - однаковi. Можливiсть навчатися у загальноосвiтнiй школi не завжди iде на користь дитинi, якiй могло би бути краще у спецiнтернатi, i навпаки. Але найгiрше, що може бути, - це нетолерантнiсть членiв комiсiї, їхнє недбале ставлення до маленьких доль, якi вони вирiшують. Саме це з нами i сталося.

- Сашко Дубченко, заходьте, - чуємо казенний голос комiсiйного секретаря.

- Ну, з Богом, - видихає Iванна Костянтинiвна i ми йдемо у прочиненi дверi.

Завелика i вiд того порожня кiмната, пiд вiкном зiставленi у довжелезний ряд столи, за ними люди: жiнка iз вибiленим волоссям i яскраво фарбованими губами поряд iз табличкою «педiатр»; ще одна лiкарка за табличкою «невропатолог» зiщулилась, вдивляється в Сашковi документи; двоє психологiв - дiвчата мого вiку, одну знаю, вчилася роком ранiше, вражень жодних; лiтня вчителька початкових класiв та змучена життям секретарка. Всi сидять близенько, нiби мiсць не вистачає, а далi - кiлька порожнiх столiв, позначених табличками «логопед», «дефектолог», «юрисконсульт», «тифлопедагог», «сурдопедагог», - сюр, комiсiя невидимок! Спиною, точнiше, задом до нас, спираючись на стiл i щось розповiдаючи жiнкам, стоїть чоловiк. Видно лише його лису голову зi склеєними вiд поту пасмами рудуватого волосся.