Я розповiла про те, що вже кiлька тижнiв працюю з її сином, про те, який вiн цiкавий i розвинений хлопчик, а також про його бурхливу фантазiю i пiдозри класного керiвника. Надiя Iванiвна уважно мене слухала i раптом… сльози полилися з її очей без будь-якого мiмiчного попередження. Я розгубилася, не була готова до такої реакцiї, не вiдразу знайшла носовичок. Ми довго мовчали. Надiя Iванiвна не пiднiмала очей i нарештi розповiла про те, як пiшов чоловiк, як страждав Iванко i як, непомiтно для усiх, почав фантазувати про маленьких гномикiв, що живуть у його письмовому столi i перешкоджають робити уроки, про злу вiдьму, яка заважає дiтям на уроках, про те, як вiн ходив дивитися, де починається снiг… Спочатку нiхто не звертав особливої уваги. Але Iванко продовжував вигадувати i чим далi - тим глибше занурювався у свої фантазiї. Батько за увесь цей час не зателефонував жодного разу, а хлопчик чекає i навiть пересiв зi свого улюбленого стiльця на кухнi на iнший - ближче до телефону.

Надiя Iванiвна пiшла, а я довго думала про Iванка та його фантазiї. Кожна має пiд собою реальну подiю i допомагає хлопчиковi сховатися вiд того, що його травмує. Такий собi психологiчний захист. Гномики, вiдьма, снiг, батько, котрий чекає бiля школи…

Р. S. Наша наступна з Iванком зустрiч була останньою перед тим, як його перевели до iншої школи. Ми зiткнулися на сходах i я запросила його на компот. Хлопчик спочатку не хотiв зi мною розмовляти: його насварили за брехню i вiн ображався i на мене, i на вчительку, i на однокласникiв. Але з'ївши половинку кренделика, зiзнався, що скучатиме за мною.

- Скажи чесно. Ти вiриш, що снiг починається у лiсi?

- А вiн там починається?

- Звичайно. Скоро зателефонує тато, ми вiзьмемо тебе з собою i ти сама все побачиш.

Спокуса, що повсякчас чатує на юних i не дуже психологiв, - продемонструвати усiм навколо результати власної дiяльностi. Виникає непереборне бажання довести свою важливість, показати, що твоя робота потрiбна, що вона приносить результат. Скажете, цiлком нормальнi прагнення? Згодна. Але на вiдмiну вiд вчительської, наша служба «и опасна, и трудна, и на первый взгляд как-будто не видна». Неможливо навчити людину не створювати проблем собi та iншим так само швидко, як розв'язувати задачi на двi дiї. Життєвi правила набагато складнiшi за граматичнi, а поведiнковi реакцiї вибуховiшi за хiмiчнi. В психологiї не може бути швидкого результату. Це аксiома.

Проте серед психологiв, так само, як i серед учнiв, є такi, що можуть спростувати будь-яку аксiому. Не нарiкатиму на колег, якi прагнуть миттєвого результату, адже сама не встояла i…

Розумiєте, в нашiй найкращiй школi i психолог повинен бути найкращим. Людину судять за результатами її працi. Три мiсяцi моєї роботи результатами не вражали. Вчителi буле не дуже задоволенi «зеленим психологом», що «пхає носа не у свої справи».

Капiтолiна Михайлiвна кiлька разiв пiд час занять знаходила в моєму кабiнетi старшокласникiв. Iвана Голенка, як висловилася Ольга Вiкторiвна, «пiсля психологiчної обробки» мама перевела в прогiмназiю. Правда, дiти 5-Б стали набагато спокiйнiшими i вчаться краще, але на педрадi дiйшли висновку, що «вiдбулася природна адаптацiя», тож я, зрозумiло, тут нi до чого.

Емоцiйне вигоряння пiдкралося непомiтно. Спочатку стала запiзнюватись на роботу i забувати про домовленостi з вчителями. Далi - гiрше. Застудилася, заховалась у хворобу. Знайшли. Зателефонувала директорка:

- Припиняй хворiти. Нема коли. Роботи купа. До нас через два тижнi мають приїхати гостi, комiсiя з мiнiстерства. Їх треба вразити. Зрозумiла?

- Зрозумiла. А чим?

- Будемо тестувати школу на iнтелект!

- Всю?!

- А як ти думала? Звичайно всю! - доки я встигла переварити новину, в трубцi уривчасто загудiло.

Йдучи в понедiлок до школи, я намагалася придумати спосiб, яким чином протестувати усю школу (дві тисячі дiтей) на iнтелект i навiщо це потрiбно?

- Ти як маленька, - вiщувала Iнга Iванiвна. - Сама жалiєшся, що не бачиш результатiв своєї роботи. Ось i побачиш. Будемо знати iнтелект кожного, комiсiї покажемо графiки там рiзнi, дiаграми. Далi - тенденцiю вивчимо. Клас! - сама вiд себе радiла директорка, щиро не розумiючи моїх вагань.

- Але що це нам дасть? Iнтелект - показник динамiчний. До того ж, для рiзних вiкових перiодiв розробленi рiзнi тести, їх результати майже неможливо порiвнювати мiж собою. I як можна продiагностувати за два тижнi стiльки дiтей? Продiагностувати можна, а обробити результати?! - Зупинись! Я вже всiх повiдомила! Будемо тестувати!

- А?…

- Думай сама!

З начальством не сперечаються. Пiсля пiвгодинного обдумування способiв самогубства я спiймала себе на тому, що майже згризла олiвець. Цей шматочок скалiченого дерева привiв мене до тями i, за словами директорки, до «фантастичної думки», яка полягала в тому, щоб зробити не просто тестування, а комп'ютерне тестування. По-перше, так можна реально встигнути за два тижнi, по-друге, - створити таку iмiтацiю кипучої дiяльностi, що комiсiя буде не просто задоволена, - вражена.

Спонсором цiєї акцiї став мiй науковий керiвник: дав менi комп'ютернi тести, показав, як ними користуватися та коригувати iнтерпретацiї з мiнiмальними затратами сил та енергiї. Я йому завдячую багато чим, але найбiльше - життєвою фiлософiєю: «Не створюй зайвих проблем, а тi, що є - вирiшуй у мiру надходження!»

Школярi шикованими рядами йшли на тестування в єдиний комп'ютерний клас школи, вислуховували мої iнструкцiї i смiливо тисли на клавiшi, оголюючи свiй iнтелект перед проникливими програмами. Бiднi комп'ютери хiба не димiли вiд напруги, але за них i димiв, i кипiв наш вчитель iнформатики Роман Петрович. Його душа не могла витримати такого вандалiзму. Цiлий тиждень «цi ненормальнi дiти» мучили його «нещаснi машинки». Погодьтеся, вислови заслуженого вчителя цiкавi саме в порiвняннi.

Соромно сказати, але я навiть задоволення відчула, збиваючи у рiвненькi стосики роздрукiвки тестування. Це ж стiльки роботи, стiльки результатiв! Приїхала комiсiя. Наша школа знову найкраща. I ось вона, жадана мить - на педрадi, перед усiм колективом, директорка висловлює менi подяку за «сумлiнну працю на благо рiдної школи»!

Поступово гордiсть вiдпустила, на її мiсце прийшли докори сумлiння i усвiдомлення дурної роботи. Але от дилема: що краще - працювати на користь iнших i не отримувати за це нiякого визнання, чи працювати на результат i схвалення, не приносячи жодної користi?

Цю iсторiю можна, з деякими обмовками, вiднести до здобуткiв мого тестологiчного минулого. Слiд зауважити, я мужньо витримала не лише авральний процес дiагностики iнтелектуального потенцiалу школи, а й процедуру повiдомлення результатiв.

Одне з найважчих випробувань, що менi довелося пережити, - це вчительськi облоги пiд гаслом: «Я про своїх дiтей маю знати все»! Кожен вчитель школи вважав своїм обов'язком прийти й вимагати результати тих злощасних тестiв. Найдотепнiше обґрунтування вимоги - «Як же я їх вчитиму, не знаючи IQ?» Питається, а що ж ви робили увесь час до того?