Повернувшись того вечора додому, він так і не зміг зняти капелюха.

— Не роби з себе дурника, — сказала йому дружина. — Іди сюди. Зараз я зніму.

Вона різко шарпонула капелюха. Містер Вормвуд так зарепетував, що аж задзеленчали шибки у вікнах.

— Ой-й-й! — верещав він. — Що ти робиш! Перестань! Ти мені здереш половину шкіри з лоба!

Матильда, вмостившись у звичному кріслі, з-за книжки з певною цікавістю поглядала на це видовище.

— Що сталося, татку? — запитала вона. — У тебе голова несподівано розбухла чи що?

Батько підозріливо зиркнув на дочку, але нічого не сказав. Та й як він міг? Місіс Вормвуд йому повідомила:

— Це явно суперклей. Стовідсотково. Знатимеш тепер, як бавитися з тим паскудством. Хотів, мабуть, запхнути в капелюх ще одне перо?

— Та не чіпав я тієї гидоти! — залементував містер Вормвуд. Він озирнувся й ще раз глянув на Матильду, котра дивилася на нього великими й безневинними карими очима.

Місіс Вормвуд сказала чоловікові:

— Треба було читати, що написано на тюбику, перш ніж братися за такі небезпечні речі. Завжди читай інструкції на етикетці.

— Та що ти мелеш, дурна відьмо? — закричав містер Вормвуд, хапаючись за криси капелюха, щоб більше ніхто не спробував його здерти. — Чи ти думаєш, що я такий дурний, що зумисне приклеїв цю штуку собі до голови?

Матильда сказала:

— На нашій вулиці є хлопець, який не знав, що має на пальці крапельку суперклею, і запхав пальця в ніс.

Містер Вормвуд аж підскочив.

— І що з ним сталося? — бризнув він слиною.

— Палець застряг у носі, — пояснила Матильда, — і він ходив так цілий тиждень. Люди йому казали: «Та не колупайся ти в носі», але він нічого не міг удіяти. Вигляд мав ідіотський.

— Так йому й треба, — буркнула місіс Вормвуд. — Ото не треба було пхати в носа пальця. Огидна звичка. Якби всі діти мали на пальцях суперклей, то миттю перестали б це робити.

Матильда сказала:

— Дорослі теж так роблять, мамусю. Я бачила вчора на кухні, як ти сама це робила.

— Ти краще помовч, — буркнула місіс Вормвуд і зашарілася.

Містер Вормвуд не скидав капелюха за вечерею перед телевізором. Схожий був на посміховище і не зронив ні слова.

Коли лягав спати, спробував ще раз стягти капелюха, і жінка теж зробила спробу, але той не піддавався.

— А як мені митися в душі? — заскиглив він.

— Обійдешся без душу, — втішила дружина.

А згодом, дивлячись на свого худющого низенького чоловіка, що тинявся по спальні в смугастій піжамі й капелюсі на голові, вона подумала:

«Який же безглуздий у нього вигляд! Хіба про такого чоловіка може мріяти жінка?».

Найважче, як виявив містер Вормвуд, було спати не знімаючи капелюха. Ніяк не вдавалося зручно вмоститися на подушці.

— Та годі вже вовтузитись, — не витримала дружина, коли минула майже година, а він усе ще крутився. — Маю надію, що до ранку капелюх відклеїться й легко зіслизне.

Та на ранок капелюх не відклеївся й не зіслизнув. Отож місіс Вормвуд узяла ножиці й відрізала ту штуку з чоловікової голови, смужка за смужкою, спочатку верхівку, а потім і криси. Там, де до волосся з боків і на потилиці приклеїлася внутрішня стрічка капелюха, вона мусила обрізати волосся до самої шкіри, тож тепер у нього навколо голови біліла смужка лисини, наче в ченця. А спереду, де стрічка прилипла просто до лоба, залишились безліч рудих шкіряних цяточок, які нічим не змивалися.

За сніданком Матильда сказала:

— Татку, ти мусиш якось забрати ці цяточки з чола. Бо таке враження, ніби по тобі повзають малесенькі руді комашки. Люди ще подумають, що в тебе завелися воші.

— Цить! — гаркнув батько. — Заткни свою гидку пельку!

Треба сказати, що це видовисько завдало дівчинці неабиякої втіхи. Та, звісно, не варто було плекати надію, що цей урок запам’ятається батькові назавжди.

Ледь чи не тиждень після пригоди з суперклеєм у родині Вормвудів панував відносний спокій. Ця подія помітно вразила містера Вормвуда, і на якийсь час він, здається, втратив смак до хвастощів і зухвальства.

Та зненацька йому знову щось стрельнуло в голову. Можливо, того дня в гаражі погано пішли справи, й він мало продав напіврозвалених вживаних автомашин. Багато що може роздратувати чоловіка, який вертається увечері з роботи додому.

Коли містер Вормвуд повернувся того вечора з гаража, його обличчя було темне, як грозова хмара, і хтось явно мав невдовзі потрапити йому під гарячу руку. Дружина миттю впізнала ці прикмети й накивала п’ятами. Він тоді потупотів до вітальні. Матильда саме сиділа там, підібгавши ноги, у кріслі в куточку, цілком занурена в книжку. Містер Вормвуд увімкнув телевізор. Засвітився екран. Загримотіла якась передача. Містер Вормвуд люто зиркнув на Матильду. Та не поворухнулась. Якимось чином дівчинка навчилася не чути жахливого галасу, що лунав з дурного ящика. Вона й далі собі читала, і це чомусь розлютило батька. Можливо, його гнів посилювався тим, що вона на його очах отримувала насолоду від чогось, йому недоступного.

— Ти що, ніколи не перестаєш читати? — гаркнув він їй.

— Ой, татку, добрий вечір, — привітно озвалася дочка. — Гарно минув день?

— Що це за сміття? — вихопив він книжку з її рук.

— Це не сміття, татку, а гарна книжка. Називається «Червоний коник». Написав Джон Стейнбек, американський письменник. Може, почитаєш? Тобі сподобається.

— Паскудство, — огризнувся містер Вормвуд. — Якщо американський, то точно паскудство. Вони тільки про паскудство й пишуть.

— Та ні, татку, це чудова книжка, чесне слово. Це про...

— Мені не цікаво, про що вона, — урвав дочку містер Вормвуд. — З мене вже й так досить твого читання. Візьмися за щось корисне. — І він зненацька почав видирати з книжки цілими жмутками сторінки, шпурляючи їх у кошик для сміття.

Матильда застигла з жаху. Батько й далі лютував. Можна було не сумніватися, що цей чолов’яга відчував якусь заздрість. «Як вона сміє, — начебто хотів він сказати, видираючи сторінку за сторінкою, — як вона сміє втішатися читанням книжок, коли мені це недоступно? Як вона сміє?»

— Це книжка з бібліотеки! — закричала Матильда. — Вона не моя! Я мушу повернути її пані Фелпс!

— Купиш собі іншу, — гаркнув батько, й далі видираючи сторінки. — Почнеш заощаджувати кишенькові гроші, поки не нашкребеш їх доволі, щоб купити нову книжку своїй дорогоцінній пані Фелпс!

Він жбурнув у кошик віддерту палітурку й потупав з кімнати, а телевізор і далі гримів.

Більшість дітей на Матильдиному місці вибухнули б морем сліз. Вона цього не зробила. Сиділа дуже спокійна, бліда й задумана. Ніби знала, що ні плач, ні нарікання нікому ще не допомогли. Єдина розсудлива дія, коли на вас напали, це, як колись казав Наполеон, контратака. Навдивовижу розвинений Матильдин мозок уже розробляв наступний варіант відповідної кари для нестерпного батька. Задум, який починав народжуватися в її голові, залежав, однак, від того, чи справді Фредів папуга був такий балакучий, як хвалився Фред.

Фред — це Матильдин друг, шестирічний хлопчик, що мешкав одразу за рогом і цілими днями розповідав, якого чудового балакучого папугу подарував йому батько.

Отож на другий день, щойно місіс Вормвуд поїхала на чергову гру в бінґо, Матильда пішла до Фреда додому, щоб усе вивідати. Вона постукала в двері й запитала, чи не був би він ласкавий показати їй знаменитого птаха. Фред зрадів і повів її у свою кімнату, де у високій клітці сидів прекрасний блакитно-жовтий папуга.