— Без мого успіху не буде й вашого.
— Ви хочете сказати — без вашої тисячі не буде й нашої сотні! — не вгамовується Валерій.
— Годі вам! Валерію, пий, — наполягає Люда. — Я хочу випити за твій успіх, Валерію. Останні два дні тобі щастило, правда? Щоб отак завжди!
Потім Валерій пішов з дівчиною танцювати. Галина Дмитрівна невесело дивилася на них. Звуки саксофонів, удари в бубон викликали в неї тупий біль.
А за ширмою тим часом продовжувалася розмова.
— Він нам потрібен. Тільки доведеться поморочитися. До серйозної операції залучати рано, — чувся хрипкий голос.
— Головне, Валерій жадібний до грошей. І заздрить вам. Учора він одержав на облігації для вас майже п'ять тисяч, позавчора — три. А в самого залишилося… Поділіть вісімсот на нас трьох, скільки вийде… Трохи більше як дві з половиною сотні.
— Мало? Дві з половиною за два дні мало?!
— А риск? Ви про головне забуваєте, дорогий дядечку.
— Кхе… Який там риск! Облігації не підроблені, виграші законні, — сперечався дядечко.
— Чому ж ви самі не одержуєте? Мовчите? Ну, та гаразд, гаразд. Усе ясно. Робота неважка, звичайно, оплачується пристойно. Однак тиражі відбуваються не часто. Ну, ще день, ще два, і ви всі свої облігації перевірите, всі виграші одержите. А тоді що? Зуби на полицю і чекати?
— З грошима чекати легше, ніж без оних.
— З великими — так… А з нашими…
— У мене, юначе, теж були малі, а я зробив з них великі. Я починав з дрібниць… Хто міг повірити, що випадково куплені за безцінь облігації принесуть такий бариш? Ніхто. А я вірив. Із самого початку вірив. Візьму бувало тиражну таблицю в руки, а номери марширують переді мною, як солдати перед генералом. Десь же вони, думаю, є, у когось лежать ці облігації. Може, у мого сусіда, вагоновода трамвая, чи знайомого двірника. Всі ж на позику підписувалися, в кожній хаті на тисячі карбованців тих виграшних номерів. І почав полювати за ними… Кхе… Нелегко було. Платив по-різному, і по десятці за сотню, і по п'ятнадцять карбованців. Припече людині, а я тут як тут… Ти про риск заїкнувся. Ото був риск — чисті гроші за папери віддавати!.. Виходить, не помилився. І ти зі мною, як сир у маслі. Може, неправда? За цю поїздку скільки в кишеню поклав? То ж бо! А я ось знову лист з Кавказу одержав. У них для нас дещо є, і ми… — він стишив голос, перейшов на шепіт.
— Людка повезе? — запитав молодий.
— Сама? Ні в якому разі! Мало що в дорозі може трапитися…
— Міліція?
— Тсс… Не тільки міліції треба боятися. В поїздах хіба такі гастролери роз'їжджають. З-під носа беруть чемодани… Твій боксер супроводжуватиме Люду, в нього кулаки надійні…
Галина Дмитрівна важко дихала, в очах її жеврів якийсь новий вогник, і він розгорявся все ясніше. Ось вона підвелася назустріч Валерію, який повертався з дівчиною на своє місце. Микола Павлович схопив її за руку.
— Не зараз. Дуже вас прошу. Ви тільки зіпсуєте справу. Я теж усе чув…
Обом їм уже було зрозуміло, що Валерій потрапив у кубло темних людців. Його втягнули до махінацій з облігаціями і збираються використати в більш серйозних «справах». Дівчина з білявим волоссям — не останній козир у грі: через неї впливають на Валерія, нею користуються, як приманкою. Наївний, нерозумний хлопець.
«Але що ж робити? — думає Галина Дмитрівна. — Сидіти отут і слухати, як змовляються між собою злочинці, як обплітають зловісним павутинням її сина? Миколі Павловичу добре заспокоювати, він чужий… Микола Павлович піде до міліції і вважатиме, що виконав свій обов'язок. А що тоді буде з Валерієм, що станеться з нею? Навіщо жити, якщо вона втратить сина, залишиться одна-однісінька на цілому світі?
І все ж Галина Дмитрівна не наважується ігнорувати пораду Миколи Павловича. Щось у його голосі чується таке, від чого у неї з'являється надія. Несподіваний друг не залишить її напризволяще, він допоможе. Не може бути, щоб Валерій остаточно загруз у багні. Микола Павлович знає, як витягти його звідти, як захистити честь сім'ї загиблого фронтовика…
За ширмою триває приглушена розмова. Найчастіше чути хрипкий голос «дядечка», інколи озивається дівчина. Називають число. Валерій повторює: «вісімнадцяте січня, понеділок» і враз заперечує: ні, в понеділок він не поїде. Коли завгодно, тільки не в цей нещасливий день.
Після гарячих суперечок приймається пропозиція дівчини: виїдуть дев'ятнадцятого… «Виїдуть» — отже, їх буде двоє.
І ще Молибозі вдається почути: пакуночок вручать в останню хвилину, вже у вагоні.
— Заховайте цей папірець, — говорить «дядечко». — Такий номер матиме сочинська «Победа». Сядете без церемоній, і вас привезуть, куди треба…
Микола Павлович уже давно розрахувався, і вони з Галиною Дмитрівною терпеливо чекають. Ага, ось почала збиратися і компанія за ширмою; її пропускають, слідом виходять самі. Микола Павлович бере супутницю під руку.
Хрещатик виблискує, промениться тисячами різнобарвних вогнів. Червоними і зеленими вогниками миготять таксі, на розі гуде снігоочищувач, над ним здіймається білий пил. Ніколи, здається, не бачила Галина Дмитрівна рідного міста о такій пізній годині. Вночі воно загадково красиве, казкове… І давно, дуже давно ні на чию руку не спиралася вона у своїх мандрівках по ньому… Рука в Миколи Павловича сильна, надійна. Добре, що в ці хвилини вона не одна, бо ноги у неї зовсім неслухняні і в голові гуде. Після склянки пива? Ні, після того, свідком чого несподівано довелося бути, після того, що почула…
Проти універмагу Валерійова компанія зупинилася, звідси юнак у модному півпальті подався вгору вулицею Леніна, троє рушили далі, завернули в провулок. Ще одна зупинка — біля старого високого будинку. Тут, сказавши «на добраніч», першим пірнув у браму літній чоловік; Валерій, як тільки той зник, притяг супутницю до себе. Та ось дівчина вирвалася, вхопила снігу і з веселим сміхом жбурнула ним у лице Валерія. Поки він обтрушувався, за нею грюкнули двері.
— Людо, стій! Я забув сказати, стій… — Валерій кинувся до брами, але в цю мить хтось покликав його. Валерій обернувся.
— Ти, мамо?! От не сподівався… — він придивлявся, розгублено мнучи хусточку, придивлявся з таким здивованим виглядом, ніби перед ним були не звичайні земні люди, а марсіани.
— Добрий вечір, — спокійно привітався Микола Павлович. — Зустріч, справді, несподівана… Ти додому?
— Додому… А ви? Звідки ви, Миколо Павловичу? У нас були?
— У вас. Тебе не застав, зате Галину Дмитрівну витяг на свіже повітря.
Валерій якось підозріло поглядав на Молибогу і злегка похитувався. Підніс руку з годинником ближче до вітрини, освітленої фосфоричнобілими скляними рурками. Усміхнувся іронічно.
— З чим вас і вітаю, — сказав, притуляючи годинник до вуха.
— З чим? — перепитав серйозно Молибога.
— Пізня ніч. Навіть годинник зупинився.
— Пізнувато, — знову так само серйозно мовив Молибога. — Підліткам давно спати пора. А ти, бач, гуляєш. Я й не знав, що ваш син, Галино Дмитрівно… Ну, добре. Ми про це потім поговоримо. Значить, додому?
Валерієві не сподобався тон, яким з ним розмовляли.
— Про що ми «потім поговоримо?» Про що, хотів би я знати? — в голосі чулася зухвалість.
— Валерію, посоромся…
— А ти, мамо, помовчи… Не твоє діло. Дай нам поговорити, — він зробив крок і, посковзнувшись, поточився на Молибогу.
— Е, друже, діла наші зовсім кепські! Тримайся за мене, а то…
— Іди ти к… — Валерій відштовхнув Молибогу і знову пішов на нього. — Не руш Левадного, чуєш?!
— Він п'яний… — промовила з болем Галина Дмитрівна, оглядаючись навколо. На тім боці вона побачила людину у формі і ще більше розгубилася. — Ну, будь же розумним, Валерію. Он міліція. Невже ти хочеш потрапити на лаву підсудних за хуліганство?
— Що? Скажи йому, нехай іде геть. А то я…
Микола Павлович своєчасно перехопив руку Валерія.
— А це вже зайве…
— Пусти! — рвонувся хлопець. — Пусти, кажу.
Та Молибога міцно стискав руку Валерія, і той скоро відчув, що перевага в силі на боці супротивника.