Зрада… От неприємне слово. Воно не виходило з голови Валерія відтоді, як Молибога і мати примусили його підтвердити в міліції почуте ними в «Абхазії». Нічого нового від нього не добилися, та, власне, він більше нічого й не знав, А все ж підтвердив… Може, за цей час у Чорнопудренка вже побував той майор, допитував його і племінницю…

Так, стежать за Валерієм неспроста. Пилип Городинський давно попереджав: у разі якоїсь неприємності не називати жодного імені, жодної адреси. Пам'ятати закон «ЗВУМ», тобто «за всяких умов мовчати». Кожен відповідає сам за себе, а інші повинні залишатися невідомими. Валерій не зумів цього дотриматися і тепер тремтів… Невже вони насміляться переслідувати його? І в чому полягатиме їхня помста?

Робота в бригаді Миколи Молибоги не давала Валерієві особливого задоволення, але дома він почував себе ще гірше. Вранці поспішав, щоб його бува не «застукав» Пилип Городинський, а повертаючись увечері, теж неспокійно оглядався навколо в передчутті небажаної зустрічі. Руки його пропахли бензином, почорніли, обличчя на морозі засмагло. Батькова ватянка і шапка зовсім, здається, змінили Валерія, він сам себе не впізнавав у дзеркалі. Однак Городинський зумів-таки вислідити його і хтозна, які мав наміри. Значно міцніший фізично за Пилипа, Валерій боявся підступності останнього, боявся спільників Пилипа, про яких чув не раз, але яких ніколи не бачив. Траплялося так, що Пилип зникав на кілька днів, а потім смітив грішми і вихвалявся своєю дружбою з «одчаюгами». Де вони і хто вони — лишалося таємницею. Навіть Люда в присутності Валерія докоряла Пилипа в нещирості, а він тільки загадково посміхався й обіцяв «колись» прихопити і їх обох «на полювання за грішми».

Серед тих, хто бував у Чорнопудренка, Валерій ніби не помічав особливих «одчаюг», отже, виходило, що є ще якесь середовище, близьке Пилипові Городинському.

Цього «середовища» Валерій боявся. Поява Пилипа в зоні будівництва підштовхувала його на крок, до якого він за інших обставин, може б, і не вдався: Валерій поділився своїми тривогами з Молибогою.

— Добре, що ти мені розповів, — співчутливо похвалив юнака Микола Павлович. — Боятися нема чого, ми не дамо тебе скривдити… — і раптом запропонував. — Хочеш переселитися на деякий час у гуртожиток? У нас і ліжко вільне є, один товариш до санаторію виїхав… Тоді разом ходитимемо і на роботу, і з роботи.

Валерій не сподівався почути таке; його не заспокоювали, а навпаки, попереджали: небезпека існує. «Може, і справді згодитися?»

— А мати? Що вона подумає? — промовив нерішуче, в той час як очі свідчили, що ідея Молибоги його влаштовує.

— З матір'ю розмовлятиму я… Ми, звичайно, не скажемо їй причину. Навіщо зайвий раз хвилювати. Так зручніше, мовляв, учитися і працювати. А у вихідний — додому, та не сам, а з нашими хлопцями… Ну, не заперечуєш?

— Хіба на кілька днів?

— От і добре. Тим часом міліція розбереться, що вони за люди… До речі, майора Костюка не забув? Він привіт тобі передавав і просив заходити. Каже, багато цікавого дізнався про Чорнопудренка… Може, сьогодні після роботи навідаємося, га?

На цей раз Валерій енергійно запротестував.

— Нічого мені там робити… Не піду.

— Як знаєш… Костюк — наш друг, він добра тобі хоче. Я навіть оце подумав, що слід було б і його попередити… Майорові легше дізнатися, ніж нам, навіщо тебе розшукують.

Після тривалої розмови Валерій згодився, щоб Молибога сам подзвонив Костюку.

До машин, на риштування прийшли робітники другої зміни. Стріла крана ще повільно рухалася над будовою, переносячи великі цегляні блоки на сіру стрічку цоколя: вершина стріли прикрасилася сигнальними вогниками, і сніжинки, що пролітали поблизу, теж забарвлювалися на мить у червоний колір.

— Дивися, дивися, — показував Молибога на сніжинки, зачарований незвичайним видовищем. — От якби сніг випадав не тільки білий, а щоб він мав усі кольори райдуги. Уявляєш, надворі зима, а навколо нас переливається червоне, зелене, синє! Ти, Валерію, любиш квіти? У селі, де я народився, їх море! Особливо маків. І тут влітку ми квітники заведемо. Я ж у цьому будинку житиму…

Валерій слухав Миколу Павловича неуважно, але той не помічав цього і все дивився, дивився на червоний вогник у небі, зітканому з мільярдів білих сніжинок.

Домовилися зустрітися години через дві у Валерія.

Але раніше, значно раніше відбулася інша зустріч, яка перешкодила Валерію своєчасно прибути додому. Тільки-но він зійшов на Контрактовій площі і хотів іти до свого трамвая, де не взялася Люда. Хотів уникнути розмови з нею, одвернувся, але Люда побачила його і заступила шлях.

— Здрастуй, Перша Рукавичко! Чи, може, тепер уже остання, а не перша? Додому?

— Куди ж іще?..

— Нам по дорозі, — придивляючись до Валерія, сказала Люда. — : О, ти справжній робочий клас! — з іронічною посмішкою розглядала його одяг, загрубілі руки. — І багато заробляєш?

— Я вчуся… Платять, як учневі.

— О, мені все ясно. Заради цього варто, звичайно, зраджувати друзів!

— Я нікого не зраджував, — зблід Валерій, побачивши двох хлопців, які, як йому здалося, красномовно перезирнулася з Людою.

— А як же це по-твоєму називається? Завтра їхати, ми з ніг збилися, шукаючи тебе…

— Знаєте, що не поїду..

— Звідки ми знаємо? Зламав слово, то хоч попередив би своєчасно…

— Я попередив…

— Кого?

— Написав листа Чорнопудренкові, — Валерій відповідав Люді, а сам злякано стежив за тими двома. — Не можу поїхати. Мати в чомусь підозріває мене.

— У чому? Ні, не одвертай очей. Ми в трамвай не сядемо, а підемо пішки, і ти мусиш усе, все розповісти по дорозі. Кого це ти побачив там, за ким стежиш?

У цю хвилину двоє підозрілих юнаків зайшли до універмагу. «Відчули на собі мій погляд, — догадувався Валерій, — і роблять вигляд, ніби вони люди сторонні і не звертають на мене ніякої уваги».

Ось уже Валерій і його супутниця проминули універмаг, — ніхто за ними не стежив, ті двоє не з'являлися. «А може, я помилився?» подумав Валерій і трохи посміливішав.

— Що саме ти писав Чорнопудренкові? Про материні підозри?

— Та ні, про те, що їхати на Кавказ не зможу.

— І кинув листа у скриньку?

— Звичайно. Хіба він тобі не казав? — здивувався Валерій.

Люда мовчала, вона не вірила Валерію. Ні про який лист не було мови. Чорнопудренко, почувши від неї, що Валерій у лікарні, і оком не моргнув. А може, він хитрував? Може, старий перевіряє її і Пилипа?

Поки що слово «міліція» не було Людою вимовлене, і Валерій не міг зрозуміти, чи справді вона нічого не знає, чи тільки робить вигляд.

Біля Поштової площі Люда звернула на набережну.

— Нам треба поговорити, Валерію. У мене є дуже важлива справа… Від того, як ти поставишся до неї, залежатиме все…

Валерій знову озирнувся. Від однієї думки, що вона навмисне заманює його до ріки, мороз пішов йому поза шкірою.

Засніжена набережна в цю вечірню годину, як завжди зимою, обезлюдніла. Ні рибалок, ні дітлахів з санчатами. Зрідка в бік моста Патона проїжджали автомобілі.

— Я далі не піду, — зупинився Валерій біля сходів річкового вокзалу. — Чого тобі треба, кажи.

— Що за тон! — підвищила голос дівчина. — Я зовсім не пізнаю тебе, Валерко… Ну, не захотів їхати — і не треба. Але тікати від мене… зникати. І тепер ще грубіяниш…

«Невже вона прикидається?»

— Хто тебе послав? Чорнопудренко?

— Ніхто! Я сама… Сама хочу востаннє поговорити з тобою. До біса всіх на світі чорнопудренків. Йому вмирати, а нам… мені жити хочеться, жити…

«Була, значить, в міліції… Починає каятися», вирішив Валерій.

Та він помилився. З дальшої розмови виявилося зовсім інше. Вона пропонувала йому тікати. Двадцять чотири золотих годинники — це капітал. З такими грішми вони влаштуються де завгодно.

Люда збуджено оповідала про Сочі, Гагри, при Ялту і Євпаторію, де вона бувала не один раз, де можна жити безтурботним птахом, аби гроші. А гроші у них будуть, ще й скільки! Сказала, що любить його, йому вірна… Якби не любила, то не ділилася б тим, що само ішло їй до рук…