Але про це, звичайно, він тільки думав. Думав і нікому ніколи не признавався.
Чи зрозумів його настрій, його погляд на всю цю історію капітан міліції?
Дуже не хотілося, щоб капітан бачив у ньому тільки ображену людину, готову будь-що обмовити пасинка і цим відхреститися від нього, від його гріхів і помилок, захищаючи лише свою гідність.
Несподіване запитання насторожило його.
— А що хороше, позитивне помітили ви в характері Василя? Чим він цікавиться, до чого має хист?
Перш ніж відповісти капітанові, вітчим змушений був признатися собі, що хорошого в хлопцеві він так і не розглядів, бо не шукав, не відчував у цьому потреби.
— Скажу відверто, — промовив він, — ми відразу якось зненавиділи один одного…
Знову настала пауза.
Капітан нарешті подякував за щирість і відвертість, з якою вітчим розповів про свого пасинка. Він пообіцяв тримати хлопця деякий час під своїм наглядом, з'ясувати, чи далеко зайшла його дружба з такими хлопцями, як Жорка. Наприкінці капітан поцікавився, чим зайнятий він, Васин вітчим, після роботи, як проводить вихідні дні.
— Люблю рибалити. З вудочками на Десні буваю. Інколи на риболовлі й заночую.
— І дружина з вами?
— Один раз була.
— А Вася?
— Він… ніколи.
— Не хоче? Не любить річки?
— Не знаю. Я не запрошував. То був малий, а тепер…
— А тепер дорослий?
— Тепер у нього свої справи…
Капітан Данилевич сказав одверто:
— Погано. Дуже погано. Ми ж з вами теж були колись хлопчаками. Згадайте… І ще згадайте Гайдара… Як умів він знайти найкоротшу стежку до юного серця.
Одного тихого весняного дня капітан Микола Данилевич стояв на трамвайній зупинці біля Контрактової площі. Він був у сірому цивільному костюмі, білих парусинових туфлях; шию нещільно облягав синюватий галстук. Ніяких ознак міліцейської форми.
Була саме та година, коли трамваї, що йдуть на Поділ і на Пущу-Водицю, переповнені. Робітники, службовці встигли вже після роботи побувати в крамницях і з пакунками поспішали додому.
Данилевич пильно стежить за двома підлітками, що пробиваються у трамвайний вагон. Один з них добре одягнений, у чистих випрасуваних штанях і вельветовій курточці з «блискавкою», другий у напівплащі бежового кольору. На обох «модні» кепочки з маленькими саморобними козирками.
Підійшов один вагон, другий. Хлопці в кепочках знов і знов пірнають у натовп, але кожного разу їм чомусь не щастить потрапити у трамвай. У чому справа?
Аж ось хлопці відійшли вбік і, озираючись, про щось заговорили. Данилевич бачив, як вони подалися в скверик і вибрали в найглухішому місці лаву. Сіли. Почали лічити гроші. Через деякий час знову з'явилися на трамвайній зупинці, і все повторилося. Данилевич і собі ближче пробився до вагона. Коли один з хлопців, той, що у вельветовій курточці, шаснув рукою в кишеню чужого пальта, Данилевич поклав йому руку на плече. Хлопець здригнувся. Рвонувся вбік. Та Данилевич не відпустив його. Другий хлопець, помітивши небезпеку, зник.
— Чого вам? Чого причепилися? — зухвало огризався затриманий.
Те, що біля нього був не міліціонер, а звичайна цивільна людина, надавало хлопцеві більшої певності.
— Та я просто скучив за тобою, — всміхаючись промовив Данилевич. — Здрастуй, Васю.
Хлопець здивовано кліпнув очима. І впізнав Данилевича. Відразу весь побляк.
— Ну, ходімо, ходімо. Розкажеш, як ти всі ці дні жив, що поробляєш тут, на трамвайній зупинці.
Данилевич, узявши його під руку, відчув, що хлопець весь тремтить.
— Куди ви мене? В міліцію?
— Туди завжди встигнемо. А зараз посидимо он там. На лавочці. На тій самій…
Данилевич упевнено привів хлопця на місце, де кілька хвилин тому Василь і Жорка лічили крадені гроші.
Сіли. Василь мовчав. Права рука його була в кишені. Здавалося, хлопець має там якусь зброю. Данилевич знову запитав, що робив Василь на зупинці. Ось хлопець поволі почав виймати руку, переніс її за спину і зробив якийсь непевний рух. Данилевич озирнувся. За два-три метри від них на траві лежала синювата хустка з вузликом.
— Зараз же підніми! — суворо сказав Данилевич.
Хлопець не поворухнувся.
— Ну, тоді я сам візьму.
Данилевич переступив через огорожу, нахилився. Так, він не помилився. У хусточці — гроші. Дві п'ятірки, три карбованці, карбованець.
Між грішми була й довідка, видана домоуправлінням на ім'я Чередниченкової.
— Хто вона така, Чередниченкова? — запитав Данилевич.
Вася косо дивився на папірець.
— Яка Чередниченкова?
— Все ясно, — зітхнув капітан Данилевич. — І довідка чужа, і гроші чужі. Та-а-ак. Рискуєш ти заради них. І чим рискуєш? Своєю свободою. Майбутнім.
Спійманий на гарячому, Василь не збирався викручуватися.
Данилевич ще раз перечитав довідку.
— От і добре, — сказав він. — Тут усе зазначено, де живе ця Чередниченкова, де працює. Ми зараз поїдемо з тобою, Васю, і вручимо їй твою «знахідку». Вручимо, чи, може, краще в міліцію? Як?
Василь, похнюпившись, мовчав. Потім він поплівся за Данилевичем, ледве переставляючи ноги: натикався на перехожих, переходячи вулицю, зачепився за трамвайну колію. Обличчя у хлопця стало сірим.
Данилевич відшукав потрібну вулицю, будинок номер сім. Їх зустріла немолода жінка, яка сказала, що вона й є Чередниченкова.
— З вами сьогодні нічого не трапилося?
— Аякже! Гроші в мене вкрадено і довідку, — відповіла Данилевичу.
Той кивнув головою.
— Ми саме тому й прийшли. Оцей юнак…
Василь озирнувся, шукаючи, певно, дверей, щоб тікати.
— Так, оцей хлопець… знайшов на трамвайній зупинці вашу довідку і гроші. При мені знайшов. Добре, що хоч недалеко. Недовго довелося вас розшукувати.
Жінка зраділа.
— Спасибі ж вам, спасибі тобі, синочку, — дякувала вона, звертаючись то до Данилевича, то до Васі. — Невже це я сама якось ненароком витрусила? Хоч і гроші невеликі… Думала про когось погано, а, виходить, сама винна…
— Ось ваші гроші, тримайте…
Василь стояв, як і досі, розгублений, але тепер він уже з вдячністю дивився на Данилевича.
— А ви багато, мамашо, заробляєте? — поцікавився Данилевич.
— А хто б мені їх багато дав? Посада в мене скромна, прибиральницею працюю. Триста карбованців на місяць.
Данилевич оглянув кімнату. Просте залізне ліжко, два старих стільці, кустарної роботи стіл. На стінах фотографії рідних. Біля вікна в баночках з-під консервів різні квіти: калачики, «доктор», фуксії.
— Оце за цукром їхала. Прийшла в магазин, а хусточки з грішми нема… Тепер, спасибі вам, куплю, — і вона помацала рукою кишеню кофти, куди поклала гроші.
Данилевич подивився на Васю.
— Чув? — сказав він, коли вони вийшли з кімнати. — Ми, виявляється, добре діло зробили. Не кожен розкошує, не для кожного чотирнадцять карбованців — дрібниця. Он воно як.
Від Чередниченкової вони попрямували на Контрактову площу. Данилевич був певен, що Жорка крутиться там, розшукуючи напарника. Але скільки він не придивлявся — Жорки ніде не бачив.
— Ти на якій зміні вчишся? — запитав Данилевич у Василя.
— На першій, — якось непевно відповів той.
— І сьогодні був у школі?
— Сьогодні не був.
— А вчора?
— І вчора не був.
Капітан Данилевич незадоволено похитав головою.
— Значить, ти не ходиш до школи. Після лікарні хоч раз був?
— Ні… То коліно боліло, а то…
— Жорка не пускав? Якже! У вас з Жоркою є цікавіші справи, — Данилевич постояв з хвилину, подумав, потім сказав. — Ну, раз тобі уроків не вчити, ходімо разом. — Помітивши, що Василь зблід, Данилевич заспокоїв його. — Ні, не в міліцію. Ми зайдемо до чудового майстра — багатоверстатника. А колись він був таким, як ти зараз. Я хочу вас познайомити.
Василь боявся капітана, бо знав, що той тримає його в своїх руках. Від капітана залежало — притягнуть до відповідальності Василя і Жорку чи все обійдеться по-доброму. Змушений був іти і терпляче випити, як кажуть, чашу неприємних випробувань до дна.