… Ось ще один будинок на вулиці Володарського, великий, багатоповерховий. У двір ведуть два під'їзди.

У першому з них Гриненко зустрівся з кількома підлітками.

— Де тут живе Іван Іванович?

— Той, що машину має?

— У Івана Івановича своя машина?

— Аякже. Он його гараж.

Йому показали й квартиру Бондаря.

Жінка, що вийшла Гриненкові назустріч, сказала, що Іван Іванович Бондар живе тут, але зараз на роботі.

Гриненко повідомив, що він з автоінспекції. У свій час Іванові Івановичу Бондарю було запропоновано з'явитися до них з документами техогляду, але той чомусь і досі цього не зробив. Тепер він, техінспектор, сам на місці огляне автомашину.

— Не знаю, як бути. Він і ключів од гаража не залишає.

Те, що дружина Бондаря не захотіла показувати машину і навіть сказала, що не знає, де ключі, особливо зацікавило Гриненка. Старший лейтенант пам'ятав, звичайно, про слід легкової машини над урвищем.

— Коли ваш чоловік приходить з роботи?

— Після шести. Інколи пізніше. Я скажу йому, щоб зразу ж пішов в автоінспекцію. До кого треба звернутися?

Гриненко згадав одного знайомого, який працює в автоінспекції, і назвав його прізвище.

— А може, я трохи зачекаю? Тепер пів на шосту.

Вони розмовляли на порозі, і жінка не збиралася запрошувати його в кімнату. Рішення Гриненка їй, очевидно, не сподобалося. Це було видно по її обличчю. Та що поробиш? Не стоятиме ж автоінспектор під дверима…

У Бондарів велика квартира, недавно відремонтована. В кімнатах прибрано, чисто. Тут зовсім інакше, ніж у квартирі двірнички. Гриненко ловить себе на думці, що там у нього чомусь відразу виникла підозра, недовір'я до хазяйки, і цьому, можливо, сприяла обстановка. Коридор темний, вікно в кімнаті завішане старою ковдрою, ніби люди бояться світла. Інша річ тут. Коли б навіть Гриненкові хтось вказав на квартиру Бондарів як на таку, що в ній переховуються злочинці, він не повірив би. Дуже вже добропорядний вигляд мало це сімейне гніздо. Килимки, фотографії, квіти — все говорило про затишок, про мир і згоду в сімействі.

Побачивши телефонний апарат на стіні, Гриненко зрадів. Зараз він подзвонить своєму другові в автоінспекцію і про все домовиться. Треба ж бути послідовним. І якщо вже зайшла мова про машину, то вони її таки оглянуть.

Він запитав дозволу скористатися телефоном.

— Я зараз у власника автомашини І. І. Бондаря на Володарській, — говорив у трубку Гриненко. — Хазяїна нема дома, але скоро повинен прийти.

Той, з ким розмовляв Гриненко, запитав: «Знову під автоінспектора маскуєшся? Що там за справа в тебе?»

Гриненко вів своє.

— Значить, мені чекати? Добре, буде виконано. — Він помовчав трохи, ніби вислуховував свого начальника. Потім знову заговорив: — Ви зможете заїхати по мене? Це дуже добре. Тоді прошу на вулицю Володарського, будинок номер…

Жінка прибирала на столі і не дивилась у бік Гриненка. Але він помітив, що вона прислухається до кожного його слова.

— У вас суворі порядки, — обізвалася дружина Бондаря. — Невже отак про кожну машину дбаєте?

— Як бачите. Хіба мало буває всіляких нещасних випадків? То гальма не в порядку, то щось інше. А рух у місті великий, пішоходів багато. Не так про машини, як про людей дбаємо…

Раптом жінка подивилася на підвіконня і ніби зраділа.

— О! Здається, ключ від гаража. Зараз ми подивимося. Якщо він, то зможете оглянути машину.

Він зрозумів це, як бажання скоріше спровадити його з квартири. Ну що ж, спасибі і за ключ. Гриненко поганенько знається на автомашинах, і, відверто кажучи, в присутності Івана Івановича йому було б сутужно. Недарма ж викликав товариша.

Жінка накинула на себе пальто, і вони разом спустилися в двір.

Гараж приліпився до високої кам'яної стіни і був схожий на звичайний сарай для палива: низенький, обшарпаний, сяк-так накритий шматками іржавого заліза та руберойду.

Жінка відімкнула замок, і вони опинилися в просторому, низькому приміщенні. Чистенька, аж сяюча «Победа» дивилася на них синюватими фарами. На крилах машини і на фарах висіли тоненькі бурульки; машину, очевидно, мили, незважаючи на мороз, і потім на ній нікуди не їздили.

Гриненко почав випробовувати гальма… В той же час він старанно оглядав гумовий килимок під ногами, сидіння, дверці, шукав слідів…

Гальма виявилися в доброму стані. Залишалося сказати жінці, що він не має ніяких претензій, і піти.

Але в цю мить Гриненко ненароком глянув на стіну гаража, і йому здалося, що там є якісь підозрілі плями.

Виліз із машини і, не звертаючи уваги на хазяйку, почав оглядати стіну.

Хтось зовсім недавно обшкрябував крейдяну стіну, зачищаючи плями. Внизу на підлозі було видно шар білого пороху.

— Що це заплями? — обернувся Гриненко до жінки.

Обличчя її здалося напруженим, очі настороженими, тривожними.

— Які плями? Де ви бачите плями? — запитала жінка.

— Підійдіть ближче. Ось пляма. І ось. Це ж кров. І зовсім свіжа.

Вона помацала стіну рукою в одному місці, в другому. На обличчі жінки з'явилося щире здивування.

— Не розумію… Звідки це?.. — і вже переляк, сум'яття охопили її, жінка почала нервово пригадувати. — Вчора… Я вчора прибирала тут і нічого не помітила… Кров… Справді, на стіні кров… Треба запитати чоловіка. Може, він порізався випадково… Може, кров з носа…

Гриненко уважно придивлявся до давно не митих дощок підлоги. І в одному місці його увагу привернули свіжі подряпини на дошці: хтось чимсь гострим вишкрябував і підлогу.

На вулиці почувся сигнал автомашини. Гриненко поспішив з гаража.

— Ну, друже, — звернувся він до капітана міліції, який прибув на його виклик, — ти мені дуже потрібен. Зараз сюди ще дехто приїде. Ми, здається, натрапили на справжній слід.

Разом вони зайшли у квартиру, і жінка навіть не запитувала, чого їм ще треба. Вона була паче паралізована.

Раніше ніж запитати її про Сергія Коростильова, Гриненко знову набрав якийсь номер і доповів по телефону:

— Я на Володарського. Квартира Бондаря Івана Івановича. Добре було б, щоб і ви прибули сюди.

Іван Іванович Бондар — людина мирна, спокійна. Які б питання не ставив йому підполковник Бородін, Іван Іванович анітрохи не обурюється. Він тільки знизує плечима і твердить одно:

— Це все ваші домисли. І в той час, як тут возитеся зі мною, справжній злочинець замітає сліди. Ви тільки марно витрачаєте час…

Так, Сергія Коростильова він знає, але бачилися вони дуже давно. Після повернення з табору Коростильов не заходив до нього. Лише випадково вони зустрілися на вулиці і розмовляли кілька хвилин.

Іван Іванович просить пояснити, чому вони, колишні друзі, раптом стали такими байдужими один до одного.

— У кожного своє життя. У нас зовсім різні інтереси. І потім, самі розумієте, зв'язуватися з людиною, яка на обліку в міліції…

— Ну, це ви вже дурниці говорите, — зауважує підполковник Бородін. — Ось дивіться. Переді мною аркуш із справи, де записано ваші свідчення. Послухайте, що ви казали на суді: «Я вірю в чесність Сергія Коростильова, як вірю собі самому. Ніхто не переконає мене, що він міг шахраювати, займатися спекуляцією. Коростильов не так вихований. Він справжня, благородна людина…» Чуєте, Іване Івановичу, як ви захищали Коростильова на суді? Що ж після того змінилося? Чому раптом ви говорите, що з такими, як Коростильов, не треба зв'язуватися?

Іван Іванович не поспішає відповідати, йому треба добре поміркувати. На худому, чисто поголеному обличчі то спалахують, то знову пригасають довгасті очі. Він ніби щось згадує і вибирає з-поміж спогадів найпотрібніші.

— Добре, — зітхає він. — Ви чоловік, і я чоловік. Це дає мені право говорити по щирості. Ми з Коростильовим у свій час посварилися… Я не знаю, чи мої підозри мали підстави, але я… я приревнував дружину до Коростильова. Він міг би вам посвідчити, якби був живий, — знову зітхнув Іван Іванович.