Зрештою вони помирились. І тоді Віра обережно нагадала:

— Ти казав про риск. Що ти мав на увазі? Я хочу знати.

Олег отетерів. У думці вилаяв себе за необережність.

— Ага, я давно збирався сказати тобі, але якось відкладав. Не хвилюйся, — заспокоював дружину. — Нічого страшного. Справа в тому, що у магазинах за мотоциклами черги. Ну й ціна на них піднялася. Чого ж ґавити? Інколи нам щастить узяти мотоцикл у черзі і перепродати. Інколи старий підремонтуємо, пофарбуємо, і пішов за новий. Це, звичайно, таємниця, можуть пришити спекуляцію. Але тобі я, бачиш, признався. Ти ж не видаси мене, правда? Зароблю трохи і кину. А поки що, сама розумієш, яке в нас становище. Гроші он як потрібні…

Одверто кажучи, Вірі трохи полегшало на серці. Вона чекала гіршого. Олегове минуле лякало її: Віра боялася, що він знову зустрівся з колишніми своїми спільниками.

— Ти повинен бути обережним. Кличуть ремонтувати — берись. А торгувати мотоциклами не треба. Тільки чесно зароблені гроші дають користь…

Вій назвав Віру розумницею і гаряче пригорнув до себе.

Тим часом до міліції почали надходити тривожні сигнали. То серед білого дня вкрадено мотоцикл біля університету, то зникла машина з коляскою, залишена хазяїном біля дверей гастронома. А біля Золотоворотського сквера якийсь юнак, років шістнадцяти, осідлав чужий мотоцикл і був затриманий перехожими. Міліціонер на місці допитав хлопця і, повіривши, що той просто пожартував, відпустив його.

Оперативні працівники дізналися про цей випадок тоді, коли хлопця вже й сліду не було. Викликали для розмови міліціонера.

— Уміли злодія проґавити, умійте тепер і знайти його, — наказав начальник карного розшуку. — Розпитайте, хто ще його бачив, особливо зверніть увагу на дітвору. Наші піонери в таких випадках часто виявляються дуже спостережливими. Хлопця неодмінно треба знайти…

— Я його знайду, товаришу начальник, — твердо пообіцяв міліціонер. — Завтра ж приведу…

— А цього якраз і не треба. З'ясуйте, хто він, де живе, з ким зустрічається, дружить. Зробіть усе так, щоб він і не догадувався…

Міліціонерові пощастило. Хлопчики, які гралися у Золотоворотському скверику, одностайно заявили, що вчорашній «мотоцикліст» буває тут часто. Звати його Левко. Один хлопчик сказав, що Левко їздить на мотоциклі, як вихор, і назвав його чемпіоном.

Більше, правда, вони про Левка нічого не знали.

Перш ніж натрапити на слід Левка, міліціонерові довелося познайомитися з багатьма молодими мотоциклістами. Але він дуже хотів спокутувати свою провину і тому виявив особливу наполегливість. Оперативні працівники згодом мали точні відомості про Левка і його друзів. Серед цих друзів був названий і Олег Кущ.

Олег Кущ — старий знайомий карного розшуку. Тут уже було відомо про його дострокове повернення з ув'язнення.

… Гаснуть вогні у квартирах. Порожніми стають вулиці. Все рідше і рідше проходять трамваї. Ніч.

У вікні однієї з квартир видно дівоче обличчя. Це — Віра. Свекор десь у відрядженні, свекруха спить. А Олега нема. Віра знає, що ось-ось він прийде. Вона так ї прислухається до знайомих кроків на сходах. Та якби отак чекати його з заводу — інша річ. Ось свекор поїхав на кілька днів, і ніхто не тривожиться, бо знають, де він, що робить. А Олег… Ні, пора таки знайти йому справжню роботу. З якою б радістю тоді ждала вона його з роботи, а ввечері пішла з ним у кіно або гуляти в центр міста. Наближається осінь, золотими стали каштани. Осипається листя з кленів. Теплі вечори скоро зміняться холодними, а Олегові все ніколи і ніколи піти з нею на дніпровські схили, на Володимирську гірку. І от з дня на день чекає вона, коли Олег нарешті подарує їй хоч один вечір…

Сьогодні Віра виглядає Олега з особливим нетерпінням ще й тому, що він повинен буз зустрітися з її батьком. Попередня розмова, яка відбулася між ними, закінчилася тим, що батько пообіцяв Олегові віддати Вірин паспорт. Чи дотримає батько свого слова? А, може, й мати щось переказувала?

Ось на протилежному тротуарі з'явилася одинока тінь. Віра впізнала Олега. Вона простежила, як завжди, за ним, і раптом їй здалося, що на розі з'явився ще хтось: Віра придивилася. Ні, то лише тінь. І більше нічого й нікого. А в неї так і закололо серце. Чого б це?

У Олега руки, як завжди, помиті не водою, а бензином, І весь він пахне своїм «Москвичем».

— Танцюй. Завтра ідемо в загс, — з порога озвався до неї Олег. — Ось твій паспорт.

Про батьків так нічого й не сказав, а вона не посміла спитати.

Настав день, і в них узяли заяву, сказавши, що реєстрація шлюбу відбудеться через п'ять днів — двадцять п'ятого вересня. Такий порядок. П'ять днів… Вони здавалися Вірі особливо довгими. Їй уже хотілося скоріше дочекатися двадцять п'ятого. Нехай її мати і не схвалює цього шлюбу, нехай. Але вони з Олегом любляться, і в них буде дитина. Мине час, і всі переконаються, що Олег зовсім не такий поганий…

Родина Олега готувалася до весілля. Свекор, повернувшись з відрядження, поздоровив Віру, сказав, що він з радістю чекатиме онука. Вірі було і совісно, і смішно. Як же так — зовсім недавно ходила в школу, бавилася ляльками, а це вже збирається стати матір'ю?

Двадцять третього вересня несподівано налетів холодний вітер, і за кілька годин дерева зробилися голими. Під ногами шелестіло жовтозелене, червоне, золоте листя. Віра в цей день побувала разом із свекрухою на базарі, бо треба було дещо закупити для майбутнього весілля. Ідучи додому, вона обмірковувала, кого із своїх давніх друзів покличе. Олег, звичайно, протестуватиме, але Віра таки наполягатиме на своєму. Нехай і в школі, і в технікумі знають, що вона має чоловіка, живе з ним добре і не кається.

Дома їх чекала погана звістка.

— А вашого Олега міліція забрала, — зустріла їх коло брами сусідка. — Нічого, — не сказали, куди забирають. Посадовили в машину — і поїхали.

«Ось вони, прокляті мотоцикли, — зрозуміла Віра. — Тепер судитимуть за спекуляцію».

Свекруха кинулася до сусідів, у яких був телефон. Сповістила про нещастя на завод чоловікові.

— Я знала, не дадуть вони йому спокою. Не сподобалося, бач, що його достроково випустили. От і шукають причини. Ну, що він там зробив?.. Поїдемо зараз до самого міністра. Нехай скажуть, чого їм від нас треба…

Віра стояла бліда, розгублена. В ці хвилини вона відчувала і себе винною. Ну, звичайно, треба було своєчасно розповісти Олеговим батькам, вони б його стримали, заборонили торгувати мотоциклами. А тепер пізно…

У райвідділі міліції їм сказали, що Олега затримали працівники карного розшуку.

— За що ж вони його? — запитала Олегова мати.

— Хіба вам не сказали? Олег на Хрещатику збив жінку «Москвичем». І втік. Добре, що номер його машини люди записали.

Віра не повірила. В першу мить вона навіть подумала, що їх навмисне обманюють.

— І що ж тій жінці сталося? — знову запитала свекруха.

— На ваше щастя, жива. Але відповідати доведеться. Сів за руль, так не лови гав.

Вони поїхали в карний розшук. І тут з'ясувалося, що їм у райвідділі сказали правду.

Олеговій матері важко було зрозуміти, чому раптом Віра трохи ніби заспокоїлась. А справа в тому, що подію з машиною Віра вважала звичайною випадковістю, тоді як спекуляція мотоциклами була справжнім злочином.

Через кілька днів відбувся суд. Олега засудили на два роки. Віра сприйняла це як неминучість. Олег був винний, він рано чи пізно мав відповісти за свої вчинки. І ось справдилися слова — від долі не втечеш. Що ж, він відбуде кару і потім почне зовсім нове життя.

Віра не знала, звичайно, що в цю останню мить, коли Олег сидів на лаві підсудних, працівники карного розшуку теж замислювалися над долею Олега. Хоч переконливих доказів про його зв'язки з викрадачами мотоциклів ще не було, але якісь ледь помітні ниточки тяглися до Кущів.