Вирішила відкрити таємницю його батькам. Вони старші, розумніші за неї… Може, вони зуміють вплинути на Олега, відвернуть жахливу загрозу…
… У вікно заглядав світанок.
Олег спав. Віра якимись зовсім іншими очима дивилася на нього. Потім пригорнула до себе Сергійка.
Ні, вона не може… Не може піти й сказати, що він приніс ці гроші… Треба ще поговорити з ним. Просити його, заклинати… Але виказати Олега? Ні. Тоді його арештують і засудять, а її… Її Олег або його спільники, яких вона навіть не знає, вб'ють. Що тоді буде з Сергійком?
Нетерпеливо чекала, коли Олег піде з дому. Тоді розповіла все свекрусі.
— І ти повірила йому? — накинулася на неї Олегова мати. — Олег навмисне тебе лякає, жартує з тобою. А ти хтозна-що верзеш. Дивися, перед людьми нас не осором…
Віра з надією дожидала Олегового батька. Він кращий за матір, щиріший, правдивіший. Він — чесний. Невже й він не повірить, що ті дві тисячі не вигадка? А свекруха вела своє.
— Гроші, кажеш? Вірю, міг і гроші показати. Хіба тобі не відомо, що Олег знову збирає на машину. Скільки там у нього, не знаю. Дві тисячі, мабуть, набереться. Ех ти, нерозумна! Жартів не розумієш. Випив хлопець, от і захотілося йому похизуватися.
На тому розмова й скінчилася.
До своїх батьків Віра не пішла. Нізащо в світі вона не скаже їм ні слова…
Олег сьогодні прийшов раніше, ніж завжди. Тверезий, тихий. Приніс їй красиву коробочку з духами, пудрою, кремом. Розмовляв лагідно.
Віра бачила, що він підлещується до неї, але їй від цього не легшало.
— Сердишся? І досі сердишся?
— І досі, — відповіла вона. — Ти обіцяв стати іншим…
— Яким?
— Чесним… Інакше не буде нам життя. Ні нам з тобою, ні нашому синові…
— Чесність, чесність… Сподобалося тобі це слово. На самій чесності далеко не поїдеш.
— І не треба далеко їхати. Треба жити, як усі. У тебе є руки, є розум. Скоро і я зможу працювати. Хіба ми не заробимо на себе, на сім'ю?
— Ну добре, добре, — примирливо сказав Олег. — Якщо хочеш, я дам тобі таку розписку… Через три місяці я дозволю тобі піти на роботу, вчитися.
— А ти знову візьмешся за своє?
Він трохи подумав.
— Розумієш, я ж не сам. Нас ціла компанія. Треба якось хлопцям пояснити… А то подумають — я боягуз…
— І поясни, — наполягала Віра, — а якщо ні, то я поясню. Я їм скажу… Ти не сам, у тебе дружина, син… Вони не мають права на тебе, а ми — маємо.
— Ну добре, добре. Говори тихше…
— Ти більше не підеш? Скажи, що більше не підеш до тих… — ледве не назвала його дружків злодюгами. Стрималася, бо хотіла спробувати ще по-доброму поговорити з Олегом.
Він пригорнув Віру.
— Заради тебе… Я на все згоден… Ну, посміхнись, і не будемо більше сваритися.
Їх троє сиділо у буфеті. Три пляшки пива перед ними. Під столиком лежала порожня пляшка від «Московської».
Курили і про щось тихо радилися.
Широкоплечий юнак у новому пальті і дорогому велюровому капелюсі говорив:
— Мій план гарантує повну безпеку. Один — бере, другий забезпечує доставку… Третій — збуває…
— Третій — це ти, Олег? Ну, а я — перший?..
— Само собою… Ніхто не їздить краще за тебе, Левко.
— А гроші порівну?
— Як і раніше… Ну, згода?
— Спробую… А там видно буде, — і Левко молодцювато випустив під стелю кільце жовтуватого диму.
— А ти? — звернувся Олег до третього.
— Питаєш! Куди тільки їх доведеться переганяти?
— Я ж казав — у Житомир… Вірніше, в тому напрямку. Квартиру я підібрав…
— Тоді все. Кінчайте базар… Нам же сьогодні…
Левко зупинив його.
— Годі… Все ясно.
Розлили пиво, випили. Платив Олег.
На вулиці людно — кінчився робочий день. Повз них промчала темносиня «Победа» з широкою червоною смугою.
Хлопці перезирнулися.
— З якою швидкістю пішла! — захоплено сказав Левкові Олег.
— Теж мені швидкість!
— А тебе наздогнали б…
— Дивлячись на якому мотоциклі.
— Треба на всякому давати клас. Тоді і гроші будуть, і неприємностей менше…
Гуляли на Хрещатику, зачіпали дівчат, сміялися. Олег кілька разів дивився на годинник. І, нарешті, сказав:
— Пора.
Взяли на Бесарабці таксі. Олег назвав адресу.
Зупинилися біля високого будинку. Таксі відпустили. Олег оглядівся, потім показав на дерев'яний кіоск в кінці вулиці.
— Я чекатиму там.
Двоє відчинили парадні двері будинку і зникли в сутінках коридора.
Олег зайняв вигідну позицію, витяг цигарку і спостерігав. На вулиці було чимало пішоходів, проїжджали автомашини, трамваї. Хвилини тяглися помалу, ніби годинник застрайкував. Та ось у під'їзді будинку з'явилася знайома постать. Ще через мить Левко вихопився звідти ж на мотоциклі. Олег бачив, як Левко пересік трамвайну колію і взяв курс на набережну.
— Повний порядок, — кинув Олегові напарник, проходячи до трамвайної зупинки.
Через хвилину Олег став поруч з ним.
— Тепер на вокзал?
Олег ствердно кивнув.
… Повернувся додому о першій годині ночі.
— Не спиш? — запитав Віру. — Даремно… А мені завтра в Житомир… Рано доведеться вставати.
— І надовго в Житомир?
— Та ні. Ми з одним дружком взялися кіноапарат ремонтувати. Справа невелика, а по сотні чистими заробимо. Транспорт за їхній рахунок…
Хотілося вірити, що він каже правду.
Таксі мчало по асфальтованому шосе. Київ залишився далеко позаду. Олег час від часу виглядав з машини. Все йшло добре. Ніхто за ним не гнався, ніхто ним не цікавився.
У шофера свої турботи. Відразу за Києвом він вимкнув спідометр і тепер придивлявся до шляху, щоб не наскочити бува на автоінспектора.
Контрольний пункт. У шофера перевіряють маршрутний лист (спідометр знову ввімкнено). Повний порядок. У Житомирі Олег зупиняється на автобусній станції. Забирає свій вантаж — розібраний і акуратно упакований мотоцикл. Звідси Олег бере інше таксі, місцеве.
Ще півтори години їзди, і він на околиці великого села. Переїжджають місток. Почалися хати… Ось і зупинка. За ворітьми гавкає собака. У хвіртці немолодий чолов'яга в пальті наопашки.
— Приймай гостинець, Михайле Івановичу.
— Іжевський? — запитує той нетерпляче.
— Як бачиш.
— І знову без коляски. Не дотримуєшся, виходить, свого слова…
— Ну, добре, добре, — незадоволено обриває його Олег. — Встигнемо полаятись.
У селі він довго не затримується. Гроші в кишені — можна їхати додому. На ходу вислухує останнє напучення…
Тільки аж у Києві згадує пораду Михайла Івановича. Усміхається загадково. Хлопцям він скаже, що сам придумав таке. Ось коли, справді, можна буде переключитися на машини з колясками!
Минає кілька днів, і він знову в дорозі…
З Києва таксі, в якому за пасажира Олег, виходить надвечір. Метрів за п'ятсот від нього — мотоцикліст. Швидкість у «Победы» досягає тепер вісімдесяти кілометрів, та інтервал між ними не збільшується. Молодець Левко! Ось попереду заблискотіли вогні контрольного пункту. Таксі стишує хід. У світлі фар — постать людини у формі.
— Погасіть фари!
Та шофер не чує чи робить вигляд, що не чує. Засліплена фарами «Победы», людина у формі не встигає дати сигнал мотоциклістові і вже бачить тільки його спину…
— Ну й зірвиголови їздять! Бачили, як прошумів, ніби реактивний.
Перевірено документи у шофера таксі — і вони їдуть далі.
Олег дружньо плеще шофера по плечу.
— Маєш четвертну на чай. Заробив чесно…
Шофер, звичайно, не знає, що фарами прикрив злодія, йому розповіли вигадану історію: придбали мотоцикл, а прав поки що нема. От, мовляв, і доводиться викручуватися…
На околиці Житомира Левко зустрічає в умовленому місці Олега.
Далі вони рушають разом. Олег похитується в колясці, придивляється до знайомого шляху. Дорога тут важка, швидкість невелика. В кількох місцях доводиться підштовхувати машину, яка в глибокій колії «сідає» на черево.