А підполковник передав старшому лейтенантові Волоському ще один зовсім маленький папірець. Чорнильним олівцем на ньому була написана адреса:
«Тула, вулиця Чернишевського. Комов».
— Знайшли в маленькій кишеньці штанів… Комова треба буде відшукати… Як ви думаєте?
Волоський кивнув: треба.
Якусь хвилину підполковник пильно дивився на майора і старшого лейтенанта.
— Хто з вас береться розплутати цю справу?
Майор Дмитрук обмінявся поглядом із старшим лейтенантом, і обидва вони промовчали. Це мовчання було настільки красномовним, що підполковник зрозумів їх відразу.
— От і добре. Ви обидва готові. Обидва й працюватимете. Вам, старший лейтенанте Волоський, треба негайно летіти в Тулу. З'ясуйте, хто такий Комов. Якщо існує Комов, повинен же він пам'ятати, кому з киян або з тих, що збиралися їхати в Київ, давав свою адресу. До речі, візьмете з собою фотокопію цього папірця. Може, здасться. — Потім підполковник звернувся до Дмитрука: — А ви попрацюєте в Києві. У магазині взято пальта, костюми, плащі. Доведеться побувати на київських базарах, у комісійних магазинах. Хоч і не віриться, щоб вони насмілилися реалізувати крадене на місці, а втім, всяке буває. Зацікавтесь поштою…
Тула. Велика нова вулиця. Ось і будинок, де повинен бути Комов. Молода жінка привітно зустрічає Волоського.
— Вам брат потрібен? Заходьте, заходьте, будь ласка. Він на першій зміні. Через годину буде дома.
Волоський знайомиться ближче з сестрою Комова. Вона розповідає про себе, про свою роботу. Квартира належить їй, а брат поселився в неї лише півроку тому.
— А раніше де він жив? — цікавиться Волоський. Він чомусь не зміг таїтися перед цією тульською робітницею з відкритим чесним обличчям і відразу ж признався їй, де працює. Сказав, що розшукує Комова, до якого має справу.
Жінка трохи ніяковіє.
— Мій брат повернувся з місця ув'язнення, де він відбував строк. Три роки сидів. Побив товариша сп'яну, так за те…
Жінка розповідала про брата із зворушливою теплотою. Вона була переконана, що тепер він ніколи в житті не дозволить собі ніяких хуліганських вихваток.
— Брат працює там, де працював і раніше?
— Звичайно, його в цеху добре знають і охоче взяли.
Довелося Волоському чекати. Нарешті, прийшов Комов. Познайомилися.
— А навіщо я вам? Відбув кару, а тепер живу так, як і всі, — незадоволено дивився на Волоського Комов.
Старший лейтенант заспокоїв Комова. Йому хотілося вірити, що ця людина випадково зробила злочин і тепер кається — чесною працею, всією своєю поведінкою спокутує провину.
— От що, Комов. Ми розслідуємо одну справу і випадково зіткнулися з тими, хто відбував покарання разом з вами. Чи не пригадаєте, кому і за яких обставин ви давали свою тульську адресу?
Комов замислився.
— Сам не знаю. За три роки з багатьма знайомився.
— Але адресу ви, очевидно, давали вже тоді, коли збиралися на волю? — допомагав йому старший лейтенант Волоський.
— Не пригадую, — морщив чоло Комов. — Здається, нікому не давав.
Старший лейтенант витяг фотокопію папірця, переданого йому начальником розшуку.
— Ось, дивіться. Чорним по білому написано: «Тула, вулиця Чернишевського», і далі, бачите, ваше прізвище.
Сестра подивилася на папірець.
— Це твій почерк, — сказала вона братові.
Той кивнув головою.
— Так. Почерк мій. І все ж я ніяк не можу пригадати. Для кого це я записував адресу?..
Він кілька хвилин сидів у задумі.
— Спробуйте уявити собі день від'їзду, — допомагав йому старший лейтенант Волоський. — Ви збираєтеся на волю, і знайомі просять вас дати на всякий випадок адресу. Коли це було?
— Це було навесні. Сніг уже зійшов, — пригадував Комов. — Ми вийшли з гуртожитку на роботу, і раптом мене покликали до начальства…
— Хіба звільнення було для вас таким несподіваним?
— Ні. Я знав, що скоро поїду додому, що минають останні дні. І ми не раз говорили про це.
— З ким?
— Ну, хоч би з моїм сусідом по камері. Воробйов його прізвище.
— Воробйову ви не давали адреси?
— Ні. Ми ніколи не дружили.
— А з ким ви дружили?
— З ким? У різний час з різними людьми. В ті, останні дні, ми найбільше дружили з Токарем.
— Звідки Токар?
— Точно не знаю. З Донбасу, здається.
— За що він відбував покарання?
— Ми ніколи про це не говорили. Знаю, що Токар сидів ще до мене і мав залишатися після мене.
— Значить, був засуджений на багато років? За що ж його так суворо покарали?
— Це мені невідомо. Я підтримував його, як міг, бо він був хворий. Перед самим моїм від'їздом Токар повернувся з лікарні.
— І ви дали йому свою адресу?
Комов відповів не зразу. Потім почав розповідати вголос, намагаючись, очевидно, нагадати собі обставини їхнього прощання.
— Токар, пригадую, просив залишити йому деякі мої речі і обіцяв, що на волі зі мною розрахується. Ага, я дещо залишив йому. Комов повеселішав. — Ну, звичайно, саме йому, Токарю, я й давав адресу.
— Який він із себе?
— Невисокий на зріст. Кремезний.
— Курив?
— Курив. Без тютюну жити не міг.
— Він не кульгав на ліву ногу?
— Ні. Токар не кульгав. Це Воробйов кульгав.
Волоський насторожився.
— Воробйов, кажете? І ходив з палицею?
— З палицею.
— А з Токарем вони дружили?
— Здається, дружили.
— Спасибі, товаришу Комов. Те, що ви мені сказали, може допомогти нам розплутати одну справу. Пробачте, що я змушений був вас турбувати.
— Нічого, — зітхнув Комов. — Я звик. До мене багато хто заглядає. Профспілчани наші, товариші з дирекції. Всім цікаво, як то Комов після повернення живе. А мені, чесно скажу, трохи ніби починає набридати… Такий я, як і всі, і нічого їм до мене приглядатися.
Сестра Комова проводжала Волоського на вулицю.
— Братові можете вірити. Він чесний. Зробив помилку, але виправить її.
Офіціальна довідка, одержана з Москви, свідчила, що Воробйов справді перебував в ув'язненні і звільнений достроково в липні цього року. Така ж довідка прийшла і на Токаря. Карний розшук одержав їх короткі біографії: Воробйов і Токар раніше проживали в Донбасі, один одного не знали. Обидва кілька разів притягалися до відповідальності за крадіжку, і останнього разу перший був засуджений на вісім, а другий на п'ять років ув'язнення. Де вони тепер, поки що було невідомо.
Цілий тиждень старшому лейтенантові Волоському довелося пробути в Донбасі. Нічого певного він не знайшов, тільки натрапив на слід якогось Воробйова, що проживав тимчасово в готелі і виписався в кінці липня. Куди він поїхав, цей Воробйов?
Волоському пощастило познайомитися з прибиральницею готелю, яка пам'ятала багатьох колишніх мешканців.
— Кульгавий, з паличкою? Був такий. Я йому навіть білизну прала. Прізвища не пам'ятаю, а що кульгавий жив у дванадцятій кімнаті, це точно.
Трохи пізніше ця сама жінка згадала, що до нього приїжджав товариш і вони навіть побували у неї дома. Забрали з собою білизну кульгавого, яка не встигла висохнути.
— А куди ж поїхали? Невже між ними не було розмови?
— Кудись недалеко. Може, в Макіївку. Бо машиною поїхали.
— А чому ви думаєте, що в Макіївку?
— Сама не знаю чому. Згадалася Макіївка, я вам і сказала.
Розшуки Токаря теж поки що не дали наслідків.
Волоський через комутатор обласної міліції викликав Макіївку. І раптом там знайшовся слід Токаря. Два місяці тому він прибув у Макіївку і відразу потрапив у лікарню. Виписався звідти і зник. Взяв у лікарні під розписку пару білизни, обіцяючи негайно повернути. А коли пішли на вказану ним адресу, там його не знайшли.
Волоський запитав: невже ніхто не приходив до Токаря у лікарню? Йому пообіцяли і це з'ясувати. І на другий день повідомили: до Токаря приходила жінка середніх років, яку звали Тетяною. Де живе і як її прізвище — невідомо.