У злочинця був ключ, і йому не хотілося, щоб про це догадалися. А в кого міг бути ключ? У знайомого. У того, хто не раз бачив ключ і мав можливість підібрати точнісінько такий.

«Ключ. З нього й почнемо», вирішив лейтенант Лоза.

В гуртожитку, куди Лоза прийшов через два дні, всі вже потроху заспокоїлися. Навіть потерпілий махнув рукою, мовляв, нічого не поробиш. Декого здивувало, що лейтенант цікавиться ключем. При чому тут ключ, адже замок зламано?

Ключів було три. Всі вони є, і ніхто нікому не давав. От хіба прибиральниця…

Прибиральниця нічого нового не сказала. Лоза записав тільки те, що два-три місяці тому до одного з мешканців, здається до Романця, сюди приходила дівчина, з якою він дружив і яку називав своєю нареченою. Та дівчина навіть ночувала в гуртожитку, коли мешканці кімнати були на нічній зміні.

Лейтенант Лоза довго розмовляв з Романцем. Свідчення прибиральниці підтвердилися. Романець справді деякий час був у досить близьких відносинах з студенткою консерваторії Нелею. Він мав одружитися з нею, і не його вина, що цього не сталося. Неля розлюбила його? Можливо. Це трапилося тому, що він старший, за неї. Чи давно останній раз він бачив Нелю? Давненько. Він бачив її в літньому кінотеатрі з якимсь юнаком. Потім, правда, бачив не раз в універмазі і знову з тим самим юнаком. Очевидно, юнак і був причиною їхньої розлуки…

Що ж, довелося побувати і в консерваторії. Серед студентів не знайшлося дівчини з таким ім'ям. Може, Романець помилився або дівчину звали інакше, а вона сама вигадала собі «красивіше» ім'я?

Нова зустріч з Романцем примусила лейтенанта ще раз піти в консерваторію. Романець точно знав, що дівчина вчилася там і що її звали Нелею.

«Неля, Неля, — згадувала секретарка консерваторії. — Може, вона раніше вчилася у нас?»

Витягли старі списки. В одному з них під номером 27 стояло прізвище студентки першого курсу на ім'я Неля. Секретарка дістала скорозшивач з наказами по консерваторії і незабаром дала точну довідку. Ця студентка, справді, поступала в консерваторію, але її виключили за невідвідування занять.

Лейтенант записав Нелину адресу.

Вже коли він виходив, секретарка наздогнала Лозу.

— Я знайшла її атестат і інші довідки. Ваша Неля оригінальна особа. Вона навіть не поцікавилася своїми документами, залишила їх на пам'ять!

… Ось і потрібна вулиця. Старовинний будинок на два поверхи. Балкони на вулицю. Двір з квітами. Двірничка веде незнайому людину в квартиру номер три і нашвидку розповідає:

— Колись вони здавали кімнату. А тепер… Не знаю, дівчина у них на виданні, і жених, слава богу, вже є. Навряд, щоб вони вас пустили…

— Але надійна людина точно вказала мені цю адресу.

— Мабуть, кербуд? — перепитала двірничка. — О, він добре знає що і як! Якщо кербуд, то, значить, здають.

Лейтенант Лоза обережно постукав. До нього вийшла немолода жінка з хворобливим обличчям.

— Я відносно кімнати. Приїхав на курси, і от ніде жити.

— А ми не здаємо, — придивляючись до гостя, якось непевно відповіла жінка. І відразу ж запитала: — Вам надовго?

— На шість місяців.

— Держава платитиме чи ви самі?

— Частково установа, частково я. Дивлячись скільки.

— Жаль, у нас нема кімнати, — повторила жінка, але дверей поки що не зачиняла. — Якби дівчину — ще б сяк-так. У мене дочка, жили б в одній кімнаті. А так… Дуже шкодую, але нічим допомогти не зможу.

Лейтенант Лоза вдався до нового маневру.

— То, може, ви або ваша дочка щось порадите… Приїжджому важко орієнтуватися в такому місті. Я б віддячив…

— О, що ви! Що ви! — замахала на нього руками жінка. — Ми б і так допомогли. Але з квартирами біда… Та й Нелічки нема.

— Я згоден почекати. У Нелі є подруги, товариші, може, десь знайдеться кімната або хоч куток.

Нелина мати ще раз оглянула Лозу і, трохи подумавши, запросила його в кімнату.

— Не знаю тільки, чи дочекаєтеся. Вона в мене як вихор. Подруг багато, одна тут живе, інша там, інколи з ранку до вечора бігає.

— Хіба ваша дочка не працює?

— Ні. Поки що. Вчилася, але захворіла, і лікарі порадили тимчасово залишити навчання.

Лейтенант Лоза присів на запропонований йому стілець, готовий, здається, чекати хоч до пізньої ночі. Нелина мати дістала з етажерки альбом, рукою витерла з нього пил.

— Оце вона, моя Неля. Бачите, яка?

Перед лейтенантом було гарне дівоче обличчя. Великі очі, бант у волоссі. Десятикласниця. А ось ця сама дівчина в колі студентів. Фотографію зроблено біля будинку консерваторії.

Потроху розговорилися.

Нелина мати з гордістю вихваляла талановитість Нелі, її веселу вдачу і нічого не згадувала про хворобу; те, що Неля кинула навчання, очевидно, не дуже її непокоїло.

Лейтенант Лоза обережно запитав:

— Мабуть, уже й наречений є? Такі дівчата довго не засиджуються.

Похвала прийшлася матері до душі. Вона навіть усміхнулася.

— Є й женихи. Та ми не поспішаємо. Неля вийде заміж тільки за людину серйозну, забезпечену. А то що за життя — побралися і в обох ні кола, ні двора, ні професії.

Через деякий час, помітивши, з якою цікавістю придивляється гість до інших Нелиних фотографій, мати й собі запитала:

— А ви на які курси?

— Я на педагогічній роботі, — сказав лейтенант Лоза і не збрехав, бо він справді мав диплом учителя і свою роботу в органах міліції теж вважав до певної міри педагогічною, тільки в особливих умовах.

— Не дуже вигідна професія. Робота нервова, а зарплата невелика, — висловила свою думку Нелина мати.

Так вони просиділи години півтори. Лейтенант Лоза встиг оглянути кімнату, в якій сидів. Усі речі були старовинні, підібрані зі смаком. Підлогу покривав дорогий килим, куплений, очевидно, недавно, бо такі китайські килими з'явилися тільки останнім часом. За склом шафки лежав золотий наручний годинник. Новий телевізор і поруч радіола. Живуть в достатку. Господиня згадувала свого чоловіка інженера. Він помер два роки тому. Заробляв добре, але, на жаль, майже не жив з ними разом. Весь час перебував у довготермінових відрядженнях. Так і вмер десь на півночі. Чужі люди поховали його.

Нарешті, прийшла Неля. Лейтенант відразу пізнав її. Тільки на фотографії дівчина виглядала якоюсь кволою, а насправді обличчя її пашіло здоров'ям.

— Де ж у нас зайва кімната? — здивувалася Неля, почувши від матері про гостя.

— От і я кажу — ми не здаємо, — підтвердила мати, — але товаришеві ненадовго, і він просить нашої допомоги.

Неля принесла з собою невеличкий чемодан і спершу поставила його біля дверей, але тут же передумала і віднесла в сусідню кімнату.

— А скільки ви платитимете? — запитала вона. — В Києві житло дороге.

Він сказав, що платитиме за згодою.

— Карбованців двісті, не менше, — уточнила Неля. — І то щоб не прописуватися.

— Як же так? — здивувався він.

— А так. З пропискою ніхто не впустить. А без прописки… ще сяк-так можна. За рекомендацією, звичайно.

— Ви мене порекомендуєте?

Неля засміялася.

— Це залежатиме від вашої поведінки.

Потім вона знову заспішила, почала кудись збиратися. Коли Неля вийшла в другу кімнату, мати пояснила:

— У кіно. Там її женишок чекає. А я вам скажу — гріш йому ціна, тому женишку. За п'ятсот карбованців спину гне та ще й жінку брати збирається. Пусте діло.

Лейтенант Лоза сказав, що й він піде «за одним рипом», якщо Неля, звичайно, не заперечує.

— Тільки недалеко… — дозволила вона. — Мій кавалер дуже ревнивий, а він чекає за рогом.

Вони дійшли, як умовилися, до рогу, потім лейтенант попрощався з дівчиною. Домовилися, що він через кілька днів зайде по відповідь.

Дівчина звернула в скверик. Лейтенант Лоза прискорив крок. Бачив, як хлопець, що наблизився до неї, передав маленький пакуночок, загорнутий у папір. Неля поклала пакуночок у сумочку. Лоза ще ближче підійшов до них.

— Тут усі? — запитала Неля свого супутника.

— Аванс, — відповів той. — Решта пізніше.