— Прошу без натяків, — удавано образився Лейте.
— А як же ви, Дмитре Петровичу, разом з усіма мене обдурили? — питав Стьопа Запару.
— Я, Стьопочко, не хотів. Справді. Я пропонував сказати, що острів потонув, але зі мною не погодились.
— Ех, ти, опудало, — звернувся до юнги Шелемеха — Ти ж спав тридцять шість годин. А твоя черга на камбуз. Куховарити. Треба ж тебе якось збудити? Ми вже думали, що в тебе сонна хвороба або летаргічний сон. Правда, висвистував ти носом здорово…
— Да, браток, — встряв у розмову Торба. — Рекорд побив, тридцять шість годин проспав.
— Ну? — недовірливо обвів юнга очима всіх присутніх. Глянув на годинник і календар: справді, коли пам'ять його не зраджувала, він ліг 27-го о 5-й годині вечора, а тепер календар і годинник показували 8-му годину ранку 29-го.
Хлопець ще раз обвів товаришів допитливим поглядом. Позаду всіх сидів Ельгар. Норвежець, очевидно, догадувався, про що йде мова, бо теж поглядав на календар, і коли очі юнги зустрілися з його очима, примружився і злегка хитнув головою: «Ні».
— А знаєте, який сон мені протягом тридцяти шести годин снився?
— Який?
— Снилося, що наш старший помічник звільнив мене аж на три дні від чергування на камбузі і призначив чергувати того, хто попсував календар, бо, мовляв, з такими жартами можна і хронометр попсувати.
— Молодець, Стьопо! Правильний сон йому приснився! — сказав Кар, підходячи до столу.
Капітан, сміючись, звернувся до Торби:
— Як ви гадаєте? Мені здається, цілком вірно.
— Ну, звісно… — і механік закашлявся, — але це в тому разі, коли він скаже нам, хто саме вирвав з календаря листок на день раніше.
— Нехай, — вирішив Кар, — угадує до трьох. З таким розрахунком: коли одразу вгадає — на три дні звільняється від чергування; коли за другим разом — на два дні, за третім — на один. Не вгадає — піде чергувати.
— Згода, — погодився механік. — Ну, починай.
— Шелемеха, — гукнув Стьопа, показуючи пальцем на кочегара, — марш на камбуз!.. — Він був певний, що вгадав. Але загальний сміх, в тому числі й Шелемехи, показав, що юнга помилився. Довелося подумати ще. Уважно всіх оглянув. «Не інакше, як Соломін. Щось убік дивиться».
— Васька, — показав Стьопа на матроса.
— Знову конфуз. Не вгадав.
— Щось не зовсім вдалий сон у тебе, — глузував Лейте. — Ти й одного дня не заробиш.
— Лейте, — з одчаєм у голосі промовив Стьопа. У відповідь — гомеричний сміх.
— Не вгадав! Пропало, — загукав Шелемеха. — Календар попсував…
— Стій, стій! Ша! — вискочив наперед Ковягін, прикриваючи рот Шелемесі. — У мене є пропозиція: хай ще раз спробує. Коли вгадає, я за нього чергуватиму. Не вгадає — він за мене. Все одно, я його мушу зміняти.
— Згода, — погодився Стьопа. У нього з'явилась впевненість, що це Ковягін.
Ніхто проти пропозиції кочегара не протестував. Всі стихли. Юнга збирався уже назвати того, хто вніс пропозицію, але для більшої певності ще раз оглянув усіх. Знову його очі зустрілися з очима Ельгара. Норвежець, очевидно, вже давно шукав цієї зустрічі, він ледве повів бровами, показуючи на Торбу.
— Мм… мм… — замугикав Стьопа, а сам думав: «Не може бути. Ой, ускочу!..» — І, набравшись одваги, кинув — Механік!
Навколо заплескали в долоні.
— Угадав! — сказав сам механік, сміючись більше за всіх.
Поморщився лише Ковягін. День почався весело.
Зорін вирішив спрямувати цю веселість і енергію в корисне русло.
— Товариші, — сказав він, стаючи на стілець. — Є пропозиція видати стінгазету. І присвятити цю газету нашій зустрічі з норвежцями. Капітан обіцяв незабаром запросити норвежців до нас у гості.
Розділ XI
Всю енергію переключили на готування зустрічі з норвежцями і насамперед на складання стінгазети.
До редколегії обрали Зоріна, Запару і Стьопу. Кожного моряка зобов'язали написати замітку.
— Як же ми назвемо нашу газету? — спитав Зорін перед тим, як доручити Ковягіну малювати заголовок. — Раніше виходила у нас під назвою «Моряк Півночі», але тепер, мені здається, назву слід змінити.
— У мене є проект, — вихопився механік.
— Як?
— «Вісник гідрології та бовтології», від слова бовтати у воді.
— Не підходить.
— «Переможена Арктика», — запропонував Стьопа.
— Яка ж вона переможена, коли нас кригою затиснуло і по морю носить! Вже краще «Переможений «Лахтак».
— Сказав! Сам ти переможений, — обурився Соломін.
— В історії були прецеденти, — почав Запара. — Коли Нансен плавав на «Фрамі» і його затерло кригою, вони видавали газету, названу ними «Фрамсія». Коли крига розчавила «Челюскіна» і челюскінці опинились на льоду, вони видавали газету, яку назвали «Не сдадимся».
— Хороша б назва для нас, — позаздрив Зорін.
— Назвімо «До перемоги», — порадив Стьопа.
Щоб не відкладати справу, погодились на останню назву.
Всі, крім вахтового кока і норвежців, засіли писати статті та замітки.
Кар мав зробити чи не більше за всіх. Він мусив перекласти всю газету на англійську мову.
— Для того малопривітного капітана Ларсена навряд чи й варто так працювати, — сказав він Зоріну.
— Але все-таки він не такий грубіян, щоб не перекласти своїй команді нашої газети. Крім того, я сподіваюсь, що серед норвежців не тільки він знає англійську мову.
— А чому ж він в такому разі не прислав такого чоловіка з Карсеном і Ландруппом?
— Це справедливо, але будемо сподіватись, що він перекладе.
Передову написав Кар. Вона називалась «Будьмо сміливі». Капітан закликав своїх товаришів залишатись і надалі енергійними, не відступати перед завданням перемогти кригу і провести «Лахтак» цілим і неушкодженим у свій порт.
Зорін назвав свою статтю «Пропонуємо спілку і дружбу». Він розповів про пригоди «Лахтака», про товариську спаяність штурманів і матросів, механіків, машиністів і кочегарів, про їх бажання, хоч що б там не було, вивести свій пароплав з криги. Від імені екіпажу «Лахтака» Зорін пропонував норвезьким морякам спілку і приязнь, щоб спільними зусиллями вирватися з крижаного полону.
Запара написав про дослідження морських течій біля острова.
Стьопа і Шелемеха склали разом «Що кому сниться». Внаслідок їх спільної творчості під цим заголовком з'явилось таке:
Капітанові: Що «Лахтак» став подібним до «Красіна», трощить кригу і суне з швидкістю десяти миль на годину, просто курсом — Архангельськ.
Старшому механікові: Що на нього нападає білий ведмідь. Він розповідає ведмедеві одну з своїх «історій», і звір починає плакати. Плаче доти, аж поки не тоне у власних сльозах. Після того на механіка нападає морж. Він розповідає моржеві одну з своїх «веселих пригод», і той так починає реготати, що лускає від реготу. Механік врятовується, але прізвище своє змінює на Торба-Мюнхаузен.
Лейте: Він переплив Полярне море, і за це його призначили комісаром над усіма боцманами, що плавають в Арктиці.
Запарі: Що «Лахтак» занесло на полюс і що гідролог відкрив там другий Гольфстрім.
Вершометові: Білий ведмідь завбільшки з пароплав.
Павлюкові: Що йому дозволили оселитися в бочці на фок-щоглі і він звідти крякає, як полярний ворон.
Ельгарові: Що в нього виріс хвіст завдовжки в два метри і він ним приманює моржів.
Карсенові: Що на дні морському він з моржем змагається з боксу й перемагає.
Торба написав, як висловився Шелемеха, цілу новелу. Називалась вона так: «Записки старого моряка про зрадника, або Закінчена історія про рудого ведмедя».
Новела дуже коротка. Ось вона:
«Коли втретє ми вивели на продаж рудого ведмедя, мене призначили стежити, як він утікатиме від покупця. Купували його двоє. Один маленький з великим носом, але кирпатим, як помідор. Другий високий, сліпий на одне око, глухий на одне вухо, кривий на одну ногу. Повели вони Рудого, а я — за ними. Пройшли сквер — не виривається ведмідь… Пройшли площу — іде спокійно, а вони обидва тримають його за два мотузки, і, чую, високий здивовано каже маленькому: «Не виривається». А той відповідає: «Вже звик». Коли підходимо до великих воріт, а там напис: «Зоологічний парк». Защеміло мені серце. Звертають прямо у ворота. Я до них: «Чекайте, тут помилка. Ви чужу власність придбали». А маленький мені: «Ша, громадянине! Досить людей дурити, а то міліціонера покличу. Знаємо вас». — «Звідки, — питаю, — знаєте?» — «Боцман Лейте і матрос Котовай розповідали». Увійшли в сад, і більше я Рудого не бачив. Але довідався про зрадників, готових на все.
За точність не ручуся, бо давно це трапилося. Тому перед судом, навіть товариським, відповідати не можу».