«Веселі брехуни в старовину були», — подумав усміхаючись штурман Кар, підвівся з ліжка і вийшов до їдальні почитати ці казки товаришам. Там щойно кінчили вечірній чай, який пили без цукру (цукру було дуже мало, його берегли на випадок, коли б хто захворів), а заїдали тоненько порізаною ведмежою шинкою — і готувались іти спати. Всі слухали чергове оповідання механіка. Лише норвежці сиділи мовчки в кутку, пересуваючи на шахівниці пішаки та фігури. Кар уголос прочитав хроніку Адама Бременського. Коли він дочитував до найнеймовірніших нісенітниць, його перекривали голосним сміхом.

— Можливо, можливо, — з удаваною серйозністю сказав Торба, коли Кар скінчив, — і навіть припустиме.

— Там серед тих моряків, що таке розповідали, — промовив театральним шепотом Шелемеха, — чи не було одного мого знайомого механіка?

Всі засміялися, розуміючи, на кого натякає кочегар. У цей час з палуби повернувся Вершомет. Він відбував штурманську вахту.

— Чого смієтесь? — запитав мисливець. — Щось механік вигадує? Ви б на палубу вийшли. Ніч яка гарна!

— Та хай! — махнув рукою Торба. — Треба виспатись, завтра ж гостей з острова сподіваємось.

— Ну, навряд, щоб уже завтра, — недовірливо сказав Зорін.

— А може… — Механік устав і пішов до своєї каюти. За ним підвелися інші й рушили до кубрика. В їдальні залишились норвежці за шахівницею та Вершомет за кухлем чаю. Кар одягся і вийшов на палубу.

Ніч справді чарувала своєю красою. Синім склом неба, схиляючись до моря, плив місяць. Віддалік від нього блідо миготіли зорі. Таємничі тіні від щогл та надбудов лягали на палубу; на освітлених місцях по снігу блискотіли ніжні світляні іскорки. Заледеніле море лежало нерухомо. Ледве помітною громадиною темнів острів Місячної Ночі. Карові здалося, наче там блимає слабенький вогник. «Можливо, норвежці заночували, — подумав він. — Мабуть, там і наші делегати».

Тишу, що панувала навколо, порушували часом лише кроки вахтового на капітанському містку. Вахту стояв Ковягін. Кар зазирнув до нього, сказав кілька слів, спустився по трапу вниз і, пройшовшись по спардеку, зупинився на кормі. Тут він стояв довго, милуючись з льодового пейзажу, чекаючи, доки на заході сховається місяць. Його думки попливли в історію найвидатніших полярних подорожей, зимівель серед плавучої криги. Потім думки відірвались від давніх часів, перейшли на історію свого пароплава, і вийшло так, що він сунув руку в кишеню й витяг ту норвезьку люльку, яку знайшли після пожежі. Котрий уже раз і тепер знов, глибоко замислившись, розглядав він її. Його задуму порушили слова, промовлені по-англійському:

— Вибачте, капітане! Дозвольте потурбувати вас.

На якийсь момент Кар завмер, вслухаючись у ці слова, потім з блискавичною швидкістю обернувся. Перед ним стояв Ельгар. Кар метнув очима по сторонах, шукаючи — хто звернувся до нього по-англійському. Але, крім норвезького матроса, не побачив нікого. Матрос злегка похилив голову і повторив по-англійському:

— Вибачте, капітане! Я маю сказати вам щось дуже важливе.

Жодним рухом не виявив Кар свого здивування з того, що норвежець знає англійську мову. Стоячи так само вільно, він відповів по-англійському ж:

— Я вас слухаю.

Здавалося, норвежець мовчки схвалював цю витриманість і зовнішній спокій радянського моряка.

— Капітане, я мушу вам сказати, що шкіпер Ларсен з своїми людьми готує напад на ваш пароплав. Напад має відбутись цієї ночі. Час нападу — по заході місяця. Сигнал, що стверджує це вирішення, — отой ледве помітний вогник на березі.

— Звідки це вам відомо?

— Я і Карсен мусили взяти участь у цьому нападі. Наше завдання — зручного моменту замкнути двері з кубрика на палубу. Потім нападаємо на вахтового і зв'язуємо його. Але… ми передумали і не хочемо допомагати авантюрі шкіпера Ларсена.

— Що ж ви радите?

— Боронитись. Але так, щоб, по можливості, не вчинити шкоди команді «Ісбьорна». Команда обдурена Ларсеном і Ландруппом.

— Дякую вам! — сказав Кар і простяг руку Ельгарові.

Вони міцно потиснули руки один одному.

— Ви добре володієте англійською мовою, — зробив Кар комплімент норвежцеві.

— Десять років плавав гарпунником на англійських китобоях, — відповів той і додав: — Але вам слід поспішати.

— Ходімо, — запропонував Кар, — треба попередити товаришів.

— Вахтовий! — крикнув штурман. — Бути уважним!

— Єсть! — долетіла відповідь Ковягіна.

Кар спускався в кубрик. За ним ішов Ельгар. У лівій руці капітан все ще стискав таємничу люльку. В їдальні їх зустрів блідий і схвильований Карсен.

Вершомет спокійно латав совик.

— Боцмане, — звернувся Кар до Вершомета, — покликати сюди всіх людей. Швидко!

Мисливець любив, коли його йменували новим для нього званням.

— Єсть! — відповів він, негайно підводячись з-за стола. Відкрив двері до кубрика, гукнув: — Підводься! Всі до їдальні! Швидко!

Прощаючись з першим сном, заметушилися моряки. Вершомет стукав у каюту Запари і Торби.

— Карсен, ви знаєте англійську мову? — звернувся Кар до другого норвежця.

— Ні, не знає, — відповів за нього Ельгар.

Блідий Карсен підійшов до Кара і щось із запалом заговорив.

— Він віддає себе у ваше розпорядження, — переклав Ельгар.

Кар потиснув норвезькому матросові руку. В їдальні вже зібралася вся команда, за винятком Ковягіна і Павлюка.

Штурман Кар говорив коротко. Він сказав:

— Товариші, мене повідомив норвезький моряк Ерік Олаунсен, він же Ельгар, що шкіпер Ларсен з групою своїх людей готує на нас напад, щоб захопити «Лахтак». Напад має відбутись сьогодні після заходу місяця. Ми мусимо оборонити наш пароплав. Отже, оголошую на пароплаві воєнний стан. Командир — я! Боцманові Вершомету негайно озброїти всіх людей сокирами та лопатами і виставити вартових. Старшому машиністові приготувати насоси, щоб в разі атаки поливати ворогів. Відповідальним за носову частину пароплава призначаю Запару, за корму — Шелемеху, за лівий борт — Вершомета, за правий — Соломіна. Решта людей — у резерві, перебувають на нижньому капітанському містку. Начальник резерву — старший помічник. Товариші, ми фактично без вогнепальної зброї. Проте в нас є всі можливості оборонити пароплав, відтиснути ворога й вирвати наших товаришів, що, очевидно, потрапили в полон до шкіпера Ларсена. Пам'ятайте, що, за словами Еріка Олаунсена, норвезькі моряки спровоковані на цей напад шкіпером Ларсеном і лоцманом Ландруппом. Всі на свої місця!

Швидко, один за одним, моряки виходили на палубу. Там Вершомет роздавав сокири й лопати. Самому ж мисливцеві Торба з словами пробачення передав дрібнокаліберку.

В їдальні залишилися Кар і обидва норвежці. Штурман лише тепер помітив, що він досі стискає в лівій руці люльку. Розняв кулак, глянув на неї і кинув на стіл. Ельгар нахилився над столом і підняв люльку. Уважно її розглянувши, наче чомусь здивувався.

— Капітане, звідки у вас ця люлька? — спитав гарпунник.

— А ви її знаєте?

— Так. Це моя люлька.

— Ваша? — здивувався Кар.

— Безперечно! Її загубив шкіпер Ларсен, полюючи в полярну ніч. Це трапилось за кілька день до того, як я попав на «Лахтак».

— Цікаво! Її знайдено в нас на палубі… теж за кілька день перед вашим прибуттям. Проте ми ще поговоримо на цю тему, а зараз ходімо на палубу.

— Капітане Кар, — заговорив Ельгар, ідучи трапом слідом за штурманом, — я думаю вступити в переговори з матросами «Ісбьорна». Із слів Карсена мені відомо, що Ларсен запевняв свою команду, ніби я у вас під арештом.

— Вітаю вашу пропозицію, але ми мусимо бути обережними. Ви знаєте, що ми фактично беззбройні. У шкіпера Ларсена багато зброї?

— Рушниць у нього більше, ніж людей. Патронів теж досить.

Коли вийшли на палубу, місяць уже торкнувся нижнім краєм обрію. Наближався час темряви, коли з неба світитимуть лише зорі. Вогник на острові згас. Очевидно, напасники зійшли на кригу і наближалися до пароплава.