Час від часу Вершомет зупинявся і, набравши повні легені повітря, кричав:

— Стьоо-о-о-о-по-оо!

Та, очевидно, голос його так і не долетів до юнги. Обидва втікачі зійшли на гору й зникли. Проте Вершо-мет не підупадав духом: Лейте і Стьопа, певно, так натомилися за попередні дні, що куди там їм утекти.

Коли троє розвідників наблизилися до вершини гори, з-за каміння раптом залунав крик:

— Дядьку Юрій! Юнга пізнав Вершомета.

Через кілька хвилин товариші тиснули один одному руки. Лише Карсенові Лейте простяг руку з недовір'ям, з якимсь ніби побоюванням.

— Так ви врятувались? — спитав старий боцман свого заступника.

— Тому, що ви не стріляли, — відповів Вершомет.

— Я не про те. Скажіть, як ви врятувалися з пароплава і чому з вами цей норвежець?

Лейте був певен, що норвежці захопили «Лахтак» і що Вершомет і Запара врятувалися приблизно так, як і вони з Стьопою.

Коли Вершомет зрозумів, у чому річ, він голосно зареготав і покликав Запару:

— Дмитре Петровичу! Ви чуєте?

Але Запара не чув. Він стояв, вражений виглядом вершини цієї гори. Воронка у кілька десятків метрів завглибшки і понад сто метрів діаметром нагадувала кратер вулкана. Почувши, нарешті, своє ім'я, він обернувся і сказав:

— Хай я не буду Запара, коли це не згаслий вулкан.

Але вулкан не зацікавив ні Лейте, ні Стьопу. Вони слухали оповідання Вершомета про події позаминулої ночі. Коли мисливець скінчив, обидва моряки обернулися до Карсена. Лейте поплескав норвежця по плечу, а юнга міцно потиснув йому руку.

— Лейте, а ви наклепували на Павлюка, — докірливо промовив Стьопа.

— Каюсь, — відказав той.

— А тепер, — запропонував мисливець, — ходімо слідом за Ларсеном. Ми, мабуть, зустрінемо Ельгара і, думаю, станемо йому в пригоді.

Лейте і Стьопа розповіли про свої пригоди. Почувши стрілянину біля пароплава, вони впевнились у перемозі норвежців, бо не уявляли, як можна без вогнепальної зброї захистити пароплав від великого загону, озброєного рушницями, та ще зважаючи на несподіваність нападу; до того ж на пароплаві, вони знали, є зрадник. Коли стрілянина вщухла, вони подумали, що все скінчено і що «Лахтак» перейшов до рук шкіпера Ларсена. Маючи рушниці й запас патронів, вони вирішили поки що переховуватись на острові, а потім послідовною партизанською війною, а то й несподіваним наскоком на пароплав відбити «Лахтак». Пішли в глиб острова, шукаючи затишного місця. Плекали також надію, що, може, хтось із товаришів втік з пароплава і так само, як вони, блукає серед цих горбів. Сьогодні ранком, помітивши віддаля чотирьох чоловік, почали обережно до них скрадатися. Ці люди їх також помітили і почали стріляти. Моряки зрозуміли, що зустрілися з ворогами, і мусили одстрілюватися. І ті, й другі весь час ховалися за камінням, а тому жодна сторона жертв не мала. Але коли вони почули постріли у себе над головою, то подумали, як догадався тоді Вершомет, що до ворогів прибула підмога і зайняла дуже вигідну позицію. Тоді Лейте крикнув Стьопі бігти в долину.

— І ми, — пояснив юнга, — ретирувались.

Слід Ларсена повів долиною між горбами. Тут лежав глибокий сніг, укритий настом. Наст був не міцний, і без лиж вони глибоко загрузли б у сніг. Небо, як казав уранці Запара, почало вияснюватись. Незабаром над засніженими горбами та долинами засвітило сонце.

Минуло годин зо дві, відколи загін Вершомета, що складався тепер з п'ятьох чоловік, рушив по слідах чотирьох норвежців. Вони пройшли долину, кілька горбів і стали наближатися до моря, коли здалеку почули постріли. За кілометр від них на горбі стояв чоловік і стріляв. Мисливець попросив у гідролога бінокль. Чоловік стріляв угору. Що мали означати ці постріли? Заклики підійти ближче чи пересторогу — не підходити зовсім. Аж ось коло стрільця з'явилось ще кілька чоловік. Мисливець налічив п'ятьох, крім того, який стріляв. Це не могла бути група Ларсена, бо вона складалася лише з чотирьох чоловік, ні група Ельгара, що налічувала п'ятьох. Вершомет з товаришами рушили просто на цих людей. Двоє з тих, які стояли біля стрільця, вибігли їм назустріч. Коли вони наблизились, то пізнали Шелемеху і одного норвезького матроса з загону Ельгара. Зраділий кочегар гаряче привітався із Стьопою та Лейте.

— Звідки у вас людей побільшало? — спитав мисливець.

— Двоє норвежців пристали. Ми ж з їхнім шкіпером зустрілися. Обмінялися кількома пострілами. Мені кулею шапку пробило. Соломіну ногу дряпнуло. Ельгар Ландруппа підстрелив.

— Убив?

— Ні, поранив. Потім поговорив із ними, і двоє перейшли до нас, а клятий шкіпер утік.

Обидва загони з'єдналися.

Завдання своє експедиція виконала. Ельгар познайомив моряків «Лахтака» із штурманом Бентсеном і матросом Гансеном, з якими кілька годин тому довелося перестрілюватися. Лейте і Стьопа пізнали в Бентсені того, кого вони зв'язали сонним, а в Гансені матроса-велетня, якого Стьопа бив прикладом по голові.

Як з'ясувалося за допомогою двох перекладачів, тобто Ельгара і Лейте, штурман Бентсен не поділяв авантюристичних поглядів шкіпера, а тому той і не взяв його для участі в нападі на пароплав. Саме ж тому штурман так швидко й кинув свого начальника, коли побачив Ельгара на чолі загону.

Але тут же з'ясувалося, що система подвійного перекладу потрібна не для всіх. Стьопа і Ельгар майже вільно розмовляли між собою за допомогою калічених норвезьких і російських слів, перейнятих один в одного і часто зрозумілих лише їм. Штурман Бентсен знав французьку мову, і тільки-но Запара заговорив з ним по-французькому, він засипав гідролога цілим рядом запитань. Потім він розказав, що між ним і шкіпером Ларсеном взаємини весь час були загострені. Бувши безробітним, він мусив найнятися на «Ісбьорн», хоч і знав Ларсена як браконьєра. Але він не вважав за великий злочин полювання в північних водах біля Землі Франца-Йосифа, Нової Землі і Північної Землі, хоч і чув про декрет радянського уряду від 15 серпня 1926 року[40]. Та коли він побачив, що Ларсен не лише браконьєрствує, але й грабує авральні склади на полярних островах, він глибоко обурився і заявив шкіперові свій протест. Ларсен звелів йому мовчати. Штурман навіть побоювався, що йому не доведеться повернутися до Норвегії живим. Правда, в останній момент він повірив Ларсенові і Ландруппові, що радянські моряки заарештували норвезьких матросів. Адже їх мусили розглядати як браконьєрів. Нападати на радянський пароплав він одмовився. Його залишили вартувати полонених. Із своїм завданням він не справився. Коли в табір повернулися Ларсен і Ландрупп, то застали вартових зв'язаними. Вони звільнили їх і повідомили, що Ельгар зрадив, що напад не вдався, кількох матросів убито, а решту заарештовано, і запропонували тікати й шукати притулку далі від радянського пароплава.

Що було далі, Запара знав сам.

На снігу скоцюрбився поранений Ландрупп. Куля Ельгара пробила йому ногу. Бентсен зробив норвежцеві перев'язку, і тепер він сидів похмурий, сумний і наляканий.

— Ти мав рацію, лоцмане, — сказав Лейте, підійшовши до Ландруппа, — коли казав, що ми нападемо на тебе і що нам скоро буде весело.

Ландрупп мовчки дивився в землю.

Увагу Лейте привернули кілька блискучих камінців, розсипаних по снігу біля пораненого. Одні з них були завбільшки з горошину, а інші — з лісовий горіх.

— Що це таке? — спитав він Ельгара.

— Золота руда, — відповів той. — Ландрупп розсипав її зі свого мішка.

Боцман підняв кілька камінців і простяг Запарі. Гідролог глянув на камінці, зважив їх на руці, потер пальцем і відповів:

— Ні. Це — пірити. З цих камінців в Іспанії добувають сірку.

Лейте переклав слова гідролога Ельгарові. Гарпунник недовірливо подивився на Запару, посміхнувся і сказав щось своїм товаришам. Норвежці з таким же недовір'ям, як перед тим Ельгар, подивилися на Запару. Тоді гідролог пояснив свої слова штурманові. Бентсен зрозумів його. Навіть більше: він сам пригадав, що бачив подібні камінці в якійсь геологічній колекції. Через хвилину Норвезькі матроси, голосно регочучи, накидали коло Ландруппа цілу купу його «золотої руди», — вони набили нею кишені після того, як Ландрупп розсипав її з свого мішка.