Два тижні боялись моряки за життя хлопця. Він лежав у безнадійному стані. Значна втрата крові, важка рана поблизу серця, висока температура викликали великі побоювання. Два тижні лежав він без пам'яті. Лише на третій тиждень стало ясно, що Стьопа житиме. Через місяць він уже сидів на своїм ліжку дуже блідий, ще слабий, але говіркий, з веселими очима й величезним апетитом, який задовольняв котлетами з свіжої ведмежатини. Вершомет дбав, щоб ведмежатина регулярно надходила до камбуза, де тепер порядкував кок-норвежець.

Всі, хто був на пароплаві, щодня одвідували юнгу. Лише один Ландрупп, шкутильгаючи на милицях, тримався віддалік і ніколи не підходив до Стьопи. Браконьєр відчував, що всі стежили за ним і не довіряли йому. Правда, він не чув, як Лейте колись сказав Карові:

— Вигнати б його на острів, і хай шкандибає до свого шкіпера, — блукатимуть удвох по острову до самої смерті. А то, гляди, пароплав спалить.

Але Кар на це не погодився.

— Він там помре раніше, ніж ти думаєш, — відповів штурман. — А ми відповідаємо за нього. Острів же наш, радянський, і ми тут репрезентуємо Радянську владу.

Саме після цієї розмови з'явилася якось у Кара думка підняти над островом червоний прапор і тим остаточно закріпити острів за Радянським Союзом.

Довідавшись про це, Стьопа почав просити відкласти свято встановлення прапора, поки він одужає, бо йому дуже хотілося взяти участь у цій церемонії.

Тим часом матроси зробили міцний і високий флагшток, оббитий бляхою, і пошили велике червоне полотнище, на якому Ковягін намалював серп і молот та літери «СРСР».

З дня на день Стьопа почував, як повертається до нього здоров'я. Минуло небагато часу, і він уже зміг виходити на палубу. Його вразили приємні фарби й тони полярної весни, ясний день, блискуча крига, свіже повітря, що значно потеплішало, порівнюючи з зимою, птахи, які пролітали з острова на море, а потім поверталися назад.

— Милуйся, друже, весною, — повчально сказав Запара, — бо скоро прийде смутне полярне літо.

— Як-то смутне? — не зрозумів юнга.

— Влітку над кригою майже завжди висять тумани. Цілий день сонце на небі, але його за туманом не видно. Влітку Арктика — країна туманів. Рідко-рідко розганяє вітер туман, і лише тоді блищать море, крига й острови в своїй повній красі.

Стьопа прогулювався по палубі, чекаючи Вершомета та Ельгара, що полювали десь уздовж острівного побережжя.

Для мисливців настало роздолля: в ополонках чимраз частіше зустрічалися нерпи та моржі, по кризі й берегу острова ходили ведмеді, на скелях гніздилися тисячі птиць.

Аж ось прийшли мисливці. Сьогодні їхня здобич становила десяток качок-морянок.

— Скоро, Стьопо, на полювання підемо? — питав Ельгар.

Він уже добре ознайомився з російською мовою і тепер демонстрував свої успіхи.

— Йей фолер мей свак. Йей хобер де скаль снарт го овер[44], — відповів Стьопа, показуючи, що він теж дечого навчився від норвежця.

— Ото б заговорив ти по-норвезькому з шкіпером Ларсеном тієї ночі, — пожартував Вершомет, — він би в тебе й не стріляв. До речі, сьогодні ми бачили його сліди. Він спускався з горбів і підходив майже до прибережних скель, що біля нашого пароплава.

— Злодіїв і розбишак завжди тягне до того місця, де вони розбійничали, — втрутився в розмову Торба.

— Хай тільки посміє підійти… — насуплюючись, погрозився Вершомет. — Ні, побоїться! — впевнено додав він.

Ларсеном на пароплаві цікавилися мало, і лише Лейте наказував вахтовим, щоб пильнували, чи не з'явиться десь поблизу пароплава браконьєр. 30 квітня Кар сповістив екіпаж, що наступного дня над островом Місячної Ночі буде піднято радянський прапор.

Перше травня екіпаж «Лахтака» святкував урочисто.

Кольорові прапорці квітчали щогли пароплава. За міжнародним кодом це означало: «Хай живе Перше травня». Цілу добу Торба, Шелемеха і Ковягін вовтузились у кочегарці та в машинному відділі, наводячи там порядок. Уперше за цілу зиму всі по-справжньому як слід постриглись і поголились. На палубі вивісили стінгазету.

Після смачного сніданку всі, за винятком вахтових, зійшли на кригу і вишикувались. Павлюк поклав на плече довжелезний флагшток. Зорін тримав у руках червоне полотнище. Вся команда готувалася до походу на острів. Уперше сходив на берег Кар. Десь у глибині він приховував тривогу, але не міг не взяти особисто участі у встановленні радянського прапора над островом. На превелике здивування майже цілого екіпажу, механік Торба відмовився йти на берег. Він посилався на свої ревматичні ноги і запевняв, ніби почуває в них біль. Його хотіли повезти на нартах, як-то зробили для Стьопи, але він рішуче відкинув пропозицію.

— Я розумію — везти хлопчика, але таке старе опудало, як я… До того ж мене берег зовсім не цікавить.

— А мені здавалося навпаки, — здивовано сказав гідролог, — що ви маєте велику охоту відвідати острів.

Механік подивився собі під ноги, знизав плечима і нічого не відповів.

Моряки по три в ряд стали в колону і подалися на острів. За колоною їхали нарти, в яких сидів Стьопа. Матроси по черзі тягли нарти. Хоч юнга й протестував проти того, що його везуть, кілька разів хотів вилізти на кригу, щоб іти разом з усіма, але йому рішуче забороняли.

На острові, зійшовши на найближчий горб, Кар звелів кріпити флагшток. Він вирішив не відходити далеко від пароплава.

Назбиравши каміння, моряки виклали з нього високу піраміду і зверху встановили флагшток.

Після того Кар став на високий камінь, як на трибуну, і сказав:

— Острів Місячної Ночі оголошується територією Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Лейте потягнув за лінь, і червоний прапор поплив угору. Моряки голосно загукали «ура», і коли прапор зупинився наверху флагштока, прогриміли один за одним п'ять залпів з рушниць. Після першого ж залпу Зорін і Шелемеха мовчки, ніби чогось чекаючи, обернулися обличчям до пароплава. Коли стихли постріли, моряки почули гудок. Цей гудок був не дуже голосний, але він надзвичайно всіх схвилював. Всі здивовано і запитливо подивилися один на одного, нічого не розуміючи.

— Для цього Торба лишився на пароплаві, — пояснив Зорін.

— А ми працювали цілу добу в машинному, — додав Шелемеха.

Другого дня над островом промчала остання зимова завірюха. А ще через день Вершомет і Ельгар вибрались у черговий мисливський похід.

Тим часом на «Лахтаку» почався справжній ремонт. Лагодили каюти і камбуз, наводили порядок в машинному відділі та в кочегарці. Кар перевів команду з зимового стану на літній, тобто розселив моряків по каютах, бо в твіндеку[45], де вони зимували, було вже надто тісно й темно. Для цього переселення, крім усього іншого, треба було налагодити парове опалення. Коли Торба потер якось пальцем носа на знак того, що мало палива, Карові спала на думку така ідея: взяти запас палива з острова Місячної Ночі. На острові були нафта і плавник. Плавник, обіллятий нафтою і наполовину змішаний з вугіллям, міг би задовольнити потребу «Лахтака» в паливі.

Але коли з великими труднощами можна б доставити плавник, який лежав не далі як за милю від пароплава, то доставити нафту через увесь острів здавалося абсолютно неможливим. Кар вирішив, підготовляючи каюти й машинний відділ, не поспішати з переходом нагору. Проте Торба догадувався, що капітан щось надумав, тільки ні з ким про це не ділився.

Обидва мисливці вернулися несподівано швидко і до того ж без жодної здобичі. В очах Вершомета палали гнів і обурення. Нікому нічого не кажучи, він пройшов просто до Кара. Витяг з кишені обірваний шматок чорної матерії і кинув її на підлогу.

— Що сталося? — спитав Кар.

— Та падлюка, яку ми, на жаль, залишили на острові живою, зірвала червоний прапор і начепила оцю ганчірку.