Зара провела рукою по стриженій голові, наче щоб пересвідчитися, чи не відросло волосся, й замовкла надовго.

— Що далі? — спитав Фавн, розуміючи, що йому треба було б мовчати, не підганяти свою рятівницю: адже нікуди не поспішає, й така ніч трапляється раз у житті. Але й слухати було болісно і соромно.

— Я згадала, мати казала, що народила мене в Козині, й повернулася туди. Там жила моя тітка. Знайшла роботу в Кончі у панів — прибирати, готувати. Це багаті були люди — дім на три поверхи на березі озера, мармурові сходи до води… шість автомобілів… стайня на сорок коней. Яхта на Дніпрі. Люди дуже хороші. Він — суддя з земельних справ… вона — співачка. Чоловік купив їй голос — ну, горлянку їй пересадили чиюсь з Молдавії. Хтось продав. Вона завжди горло закривала светрами чи спеціальні високі комірці носила. Щоб шрамів не було видно. Голос непоганий… тільки коли–не–коли зривався — щось їй там не дорізали чи перерізали… І син молодий, років шістнадцяти. Алхазуром звали. Якось уночі, коли батьків не було, він приповз до мене, заліз під ковдру Почав гладити мене так ніжно, що мені це сподобалось… Гладив, гладив… догладився… Чорненький, як циганча… Я пустила його… Вперше в житті я була щаслива. Алхазур до мене дуже прив'язався. Батьків він не любив, просив втекти з ним у Чеченію… Казав, що відріже голови батькам, а потім ми втечемо. Там його родичі, казав, що допоможуть нам. Мені так добре було з ним, що я завагітніла… А потім його мати нас заскочила, викликала охорону мене кинули в клітку., в них у підвалі стояла… Бити не били, а щодня приходила у підвал мати Алхазура — його я більше не бачила — й проклинала мене… Голос у неї був страшний, наче вона каркала… Кар… кар… кар… А коли живіт у мене виріс… мене повезли. У лікарню. Там лікарі бігали… знімки робили… Я прив'язана була, не могла ворухнутися, ні кричати… Вони вирізали з мене мого синочка, забрали…

— Як вирізали? — не повірив Фавн.

— Як ту свиню, порізали мене й порося забрали, — просто, без плачу і схлипувань, сказала Зара. — Кажуть, забрали дитя на якісь спе–рименти. Ніби взяли, щоб матір Алхазура лікувати, щоб омолодити її. Через три дні після операції викинули мене на вулицю. Без документів… тільки трохи грошей дали. Знову пішла жебракувати, почала пити… Але знаєте що? Ходжу я по хатах чи сиджу перед церквою в Обухові, раптом чую — в животі в мене щось ворушиться… Синочок мій живий. Рученятками щось ніби хапає, ніжками тупцяє… А я молю його: синку ти мій малесенький… потерпи трохи… вже недовго… я тебе народжу й ти будеш ручками ворушити, цукерку їсти, ніжками підеш по травичці. Але потім спам'ятовуюсь, що не буде в мене ніколи синочка… туга така, що як не вип'єш — помреш. Відпустіть, отче, мої гріхи, — попросила Зара.

— Не бачу гріхів ваших, — вимовив Фавн. — Ви ні в чому не винні…

— Ні, ні, це я винна, — обхопила його ноги попід колінами Зара й притулилася до нього обличчям. — Треба було йти одразу тікати з Кончі, як тільки квіточка моя почала проростати… Зніміть з мене гріх, молю вас, отче.

— Тоді покайся в тому що монгола зарізала…

— Каюся, отче. Коли стріляли, я злякалася, сховалася під столом. А потім чую — щось шарудить, стогне… Дивлюся, хтось біля казана з борщем пісним порається… Черпаком борщ набирає… Я до нього, а він не по–нашому гелгоче… Я злякалася… й ножем його в спину втопила… ніж по ребрах ковзнув, а далі наче в тіло провалився… Тут Чміль прибіг. Тільки Чміль мене похвалив, а ви кажете — гріх…

— Відпускаю вам усі гріхи, великі й малі, свідомі й несвідомі, — сказав Фавн, бажаючи, щоб сповідь скінчилася якомога швидше. Остаточно переконався, що він ніякий не священик й не має права відпускати нічиї гріхи. Те мовчання минулого, та німота, що огортала його, наче темрява землю, те безпам'ятство, з яким прийшов сюди, у братство, ось–ось мали скінчитися: ще не знав, хто він насправді, але вже розумів, що не братчик Фавн, що не має права закидати комусь гріх убивства, бо сам — добре вишколений до вбивства ХТОСЬ, хто розуміється на системах зброї і методах ведення боїв, хто знає, де зберігалася зброя в палаці гетьмана і де розташований злітно–посадковий майданчик, на якому мають стояти бойові «черепахи».

Зара підвелася й міцно обійняла Фавна, який, долаючи відразу, сповнився ніжності до неї.

— Дякую вам, Заро, що життя мені врятували. Не забуду ніколи.

Він поцілував її коротко стрижену, кольку голову, і цей поцілунок приніс йому щемливий спогад минулого, яке вже поверталося, вже стояло на порозі його приспаної пам'яті.

— Все життя молитимусь за вас, отче… За той рай, що спізнала з вами. Прощайте. Треба йти… Не можна мені більше залишатися тут.

— Куди підете проти ночі?

— Я не боюсь ночі. Я відьма, — сказала Зара буденним голосом, наче людина в управлінні людськими ресурсами називає свою професію.

Фавн відчинив двері бліндажа:

— Дивіться, щоб вартові не побачили. Ще підстрелять.

— Не підстрелять, — поправила Зара лямки речового мішка на плечах. — Вони сплять. Пиячили увечері з Кирилом. Прощавайте.

Темрява швидко увібрала в себе її постать, її важку ходу й пошорхування палиці по снігу.

18

Надвечір у неділю 29 січня 2079 року зіткнулися над братством та поблизькими Дніпровими горами дві могутні стихії: снігова, великої потужності завірюха, що з нестримною силою посилала на землю жорсткі білі потоки замерзлої води, які збивали людей з ніг, і друга — страшніша і незвична для цієї пори року стихія вогню: блискавки, прокладаючи сліпучі тунелі у товщі снігової лавини, несучи мегавольтні електричні заряди, гатили по деревах, спорудах і землі, наче молоти, що забивають палі у фундаменти будівлі небачених розмірів і незрозумілого призначення. Повітря, одяг, зброя, волосся братчиків — все було наелектризоване, потріскувало іскрами. Вартові, зрозумівши, що загинуть від ударів блискавок швидше, ніж від атаки ворогів, втекли до казарми, де збилися докупи злякані братчики — бо ніхто з них нічого подібного ніколи в житті не бачив.

Фавн сховався від цього полярно–тропічного виверження у бліндажі. Крізь вузенькі віконця–бійниці спалахи блискавок, немов лазерні промені, пронизували темряву Фавнової печери; він лежав на ліжку з розплющеними очима, боячись підвестися і не маючи змоги заснути, і йому здавалося, що кожен удар блискавки і грому (світло і звук були злютовані, зрощені, невіддільні одне від одного) проникає всередину його мозку освітлюючи найпотаємніші його куточки. Він згадав трясучку літака уночі, спалахи і грім вибухів, почуття безнадії та страху що охопило його тоді. Йому здалося, що хтось веде прицільний вогонь по бліндажу і що перекриття не витримає ударів — мокра земля сипалася на стіл і ліжко, і йому довелося поверх ковдри вкритися з головою білим маскхалатом. Поступово Фавн почав звикати до аритмічної канонади спалахів і грому йому здалося, що він задрімав, але в ту мить прямий удар блискавки струснув бліндаж, а сліпуча вогняна куля спалахнула всередині Фавного існування — наче в його голову в'їхав найновіший дрон, який остаточно розірвав ту чорну стіну що відділяла пам'ять від забуття, й він скочив з ліжка, бо йому здалося, що поряд з ним спить його маленька донька, його Кристина, яку він ніжно любить, і що ця вогняна куля може спалити її маленьке тільце, і що тільки він здатен урятувати, захистити дитину — та де ж вона, де? Нікого не було в бліндажі, пронизаному наскрізь променями блискавок. Нікого близького, жодної рідної істоти не було поряд — ні в казармі, ні в пограбованому порожньому палаці, ніде в світі. Серце калатало так, що, здавалось, його удари заглушали звуки снігової грози.

Він засунув руку під подушку, намацав важкий метал «Беретти» й поруч — обкладинку Біблії.

І тоді згадав, хто він.

І це відкриття не принесло йому полегші, наповнивши його смуток гірким розумінням минулого. Він подумав, що він схожий на багатотонний згаслий супутник, який несе на орбіті гігантський масив мертвої інформації — наче літаючий крематорій з попелом неіснуючих людей. Вночі буря вщухла і почалася злива. Температура різко піднялася, гори снігу перетворилися на потоки води, немовби почалася весняна катастрофічна відлига, бліндаж перетворився на земляну яму, наповнену каламутною глинистою водою, а в небі з'явилися перші ознаки закінчення доби Великої Темряви.