— Я погоджуюсь, — несподівано сказав Фавн. — Тільки віддайте мені бліндаж, що біля господарського двору Хочу там жити… в печері. А в разі нападу буду відстрілюватись. І якщо хто схоче, нехай приходить на сповідь.

«А кому ж мені сповідатись? — подумав. — І звідки в мені той тягар гріхів смертельних?»

З бліндажа винесли запаси картоплі й моркви, забрали діжки з кислою капустою й солоними огірками — перенесли до погреба, що був виритий навпроти харчоблоку. Причепурили сяк–так землянку, поставили вузьке ліжко й невеличкий столик, повісили хрест і лампадку, проте спертий запах картоплі й кропу ще довго залишався.

Першим на сповідь до Фавна прийшов сержант Микола Мармиза. Він змінився після того бою — уникав зустрічатися поглядом з братчиками, кулаки вже не так весело гуляли по ребрах підлеглих. Навіть у темряві бліндажа можна було помітити, як змарніло його шляхетне обличчя карпатського графа. Мармиза став на коліна перед Фавном. Той спочатку знітився, не знав, що робити, але потім прикрив сержантову голову старим темно–синім з золотими шаблями й малиновими хрестами прапором бригади «Батурин», знайденим у бліндажі.

— Кажи, — ніяково наказав Фавн, дивуючись, що цей зарізяка слухняно стоїть перед ним на колінах й готовий повідати свої таємниці.

— Каюсь, отче, в смертних гріхах. І перший мій гріх…

«Вбивство», — подумав Фавн.

– …заздрість.

— Заздрість?

— До сотенного Чміля. Я сподіваюсь, що таємницю сповіді гарантовано?

— Так, так, — запевнив сержанта Фавн.

— Я ненавиджу його і заздрю. Він ніякий не військовий, а звичайний вискочка. Неук. Студентик з Могилянки. Я ж закінчив вище училище сержантів у Немирові, воював з москалями. Люблю воювати, командувати людьми. Чому ж він, отче?

— Воля Божа, — ухильно відповів Фавн.

— Яка Божа? Купив він посаду сотенного в Києві. Зв'язки там у нього. А мені ходу немає. Бо я простий малограмотний сержант. Коли думаю про це, зарізав би його… з яким задоволенням… Під час бою, коли сидів з кулеметом на даху аж руки свербіли чергу в нього вгатити. Я ж зверху.. — і Мармиза заплющив очі й стиснув зуби так, що на його видовженому бездоганно гармонійному обличчі з'явилися тверді жовна.

— Це гріх, брате мій, — мовив лагідно Фавн, ховаючи страх перед сержантом.

— Знаю… Тому й каюсь… Чи Господь простить мене?

— Будеш каятись — простить.

— Буду — пообіцяв Мармиза. — То що, можна йти?

— А хіба інших гріхів в тебе немає?

— Є. Але малі. Комусь в пику дав під час військових занять. Микиті несправедливо вліпив два наряди поза чергою.

— А поранених стріляти? — нагадав Фавн.

— Поранених? То ж святе діло, — здивувався сержант. — Вони смертельні вороги наші.

— І нічого не здригнулося в твоїй душі? — допитувався Фавн.

— А що може здригнутися? Навпаки, мені це сподобалось… Якесь задоволення, щось солодке, наче з бабою кінчав, — щиро визнав Мармиза.

— Покайся, бо вбивство — гріх великий.

— Коли треба, покаюсь, отче. Але як мені після цього воювати? Тут або вони мене вб'ють, або я їх. Кому повезе. Це що — вбивати і каятись, каятись і вбивати?

— Виходить, так, — тихо сказав Фавн, відчуваючи біль у голові й стрибки пульсу.

Довго сидів Фавн після того, як Мармиза пішов, дивився на вогник лампадки й думав про те, що книжка, яку так старанно читає, не на всі запитання дає відповіді — треба самому їх шукати. Або знайти іншу книгу.

Другим ступив у бліндаж (чи, як називав Фавн, — печеру) його рятівник Микита Іваненко. Скинув мотоциклетний шолом, розписаний, мов пасхальне яєчко, синіми й червоними зірками, похрестився на дубовий хрест у кутку, став на коліна й покірливо нахилив голову, щоб бригадний прапор її накрив (сержант Мармиза вже провів серед братчиків виховну бесіду — що і як треба робити під час сповіді, погрожуючи тим, хто не піде до отця Фавна, не пустити до лазні), й хитро спитав:

— Чуєш, Фавне, тобі все розповідати чи не обов'язково?

— Як хочеш, — байдуже відповів Фавн. — Обманюєш не мене, а Бога.

Микита злякався:

— Бога обманювати не буду Отож слухай. Історія це довга. Мені двадцять сім років. Я народився в Миргородському повіті, село Великий Байрак. Там усе належало Крейді. Знаєш такого?

— Крейда? — перепитав Фавн.

— Та знаєш його, хто ж його не знає. А село наше конкретно належало племіннику крейди. Простіше кажучи, я, мої батьки, сестри й брати, все село було в кріпаках у цього ірода. Вирощували гречку але він усе механізував і роботи практично не було. Ну я ходив до лісу що також належав Крейді, приносив хмиз, збирав гриби. Мене двічі ловили осавули Крейди, били шомполами так, що досі на жопі сліди лишилися. Інакше не міг, бо треба було якось жити, адже на той час мені треба було годувати свою сім'ю. В мене вже була наречена Настя, тому й ходив до лісу щоб її прогодувати та її сім'ю. У ставку рибу ловив, хоч заборонено було. Якось пішли ми з Настею до лісу — вона гриби збирала, я вудки закинув до ставу Аж тут нас сам Владислав Крейда піймав. Він з гостями був — великі цабе з ДерВару ГЕПРУ, кажуть, був брат самого Клинкевича…

Ці слова — ДерВар, ГЕПРУ^[2], Крейда, Клинкевич — будили у Фавна якісь неясні спогади минулого, але пам'ять їх відкидала, наче була обладнана спеціальною сталевою сіткою, міцною і пружною, що не пускала минуле в Фавнову душу Тому слухав він розповідь Микити майже байдуже.

— Вони застукали нас у лісі, коли ми з Настею… ну ти знаєш… любили одне одного. Побачили сітку з рибою, коропи були добре вгодовані, й відро з грибами. Там їх сила–силенна була, ніхто не збирав, боялися люди. Крейда з гостями вже п'яні були, веселі. Осавули сказали, що це той Микита, який злісно порушує порядок. Тоді вони прив'язали мене до дерева, потім роздягли Настю й почали її ґвалтувати. В мене на очах, отче…

Микита застогнав, скрививши жалібно широке обличчя, і Фавн ніби вперше побачив цю типову картину з життя кріпаків в Українській військово–козацькій федеративній державі. Щось відбулося з пам'яттю Фавна — наче тріснула сталева сітка, якісь страшні й каламутні картини його власного минулого почали спливати, й душа сповнилася великою тугою.

— Вони ґвалтували її, вона спочатку пручалася, кричала, але вони вливали в неї горілку й вона сп'яніла й почала сміятися, потім… потім… їй це сподобалось й вона стогнала від радості…

— Припини, — сказав Фавн, якому стало млосно від цієї розповіді. — В чому твій гріх?

— Пробач, отче… Гріх мій у тому що, коли почалося повстання, ми спалили будинок Крейди, повісили його осавулів… Сам він утік. А дітей залишив.

— І що далі?

— Ніхто цього не знає. Тільки я й ти.

— Що ти накоїв?

— Я замкнув кімнату, в якій залишилися малі діти Крейди. І вони згоріли. Якби ти почув, як вони кричали…

Микита застогнав ще сильніше, потім, схлипуючи, почав шукати щось по кишенях мокрими від сліз руками. Тривало це довго, і Фавн не знав, як заспокоїти свого рятівника. Нарешті Микита знайшов, що шукав.

— Ось, — на його долоні лежав невеличкий ключ. — Цим ключем я їх замкнув.

Дихав важко, але слова його звучали тепер спокійно — ні сліз, ні схлипувань.

— Не знаю, що з ним робити. Візьми, брате, врятуй мене від цієї змори, — Микита простягнув ключ Фавну. Той взяв, вагаючись, ключ й прошепотів:

— Боже, прости гріх смертний брату Микиті. Йди й молися, брате. Проси прощення. Це на все твоє життя. Не я відпускаю твої гріхи, а Бог. Проси в нього. Я лишень слабка людина.

Фавнові стало зле, його почала бити пропасниця, наче знову Чорний Мор повернувся до нього. Він ліг на своє жорстке ліжко, накрився маскхалатом Бьорна Ульванга — легеньким, майже невагомим, але теплим — таким що захищав бійця від найлютішого морозу й chilli–фактора — крижаного арктичного вітру, й довго лежав навзнак, з відкритими очима, не розуміючи, хто він, як опинився в цій печері і що цим чужим людям, які оточують його, потрібно від нього. Можливо, він найбільший грішник серед них.