4

Ольга уявляла їх інакшими.

Склалося так, що дотепер не перетиналася з ними. Доводилося ховати батьків, причому маму – менше року тому. Проте всі контакти, потрібні для похорону, брали на себе працівники спеціальних контор. Новий знайомий прочитав це по очах, вона зашарілася, легенько прикусила нижню губу. Знову втративши до неї інтерес, Штефан повернувся до Чотаря.

– Мене тут усі знають. Як треба – перекажуть у поліцію, що ми каву пили.

– Це небезпечно? – поцікавився Вадим.

– Не смертельно. Але поліція питатиме, чого від мене треба чужим. Тим більше, ось вона, – кивок у бік Ольги, – уже встигла нашуміти. Ледь поліцейську управу не рознесла. У нас курортна зона, скандалів не люблять. Без того боротьба за клієнтів. Народ відкрив для себе Балкани. Ціна та сама.

– Ну, Шацьким озерам нема конкуренції.

– Тим не менше. Ви ж, здається, у розшуку працювали. Маєте знати, який у нас тут кримінал. П’яні поб’ються. Злодійчуки когось обкрадуть. Ноутбуки, мобілки, гроші, сюди більше нічого не привозять. Убивство навіть зараз рідкість, коли в людей повно зброї на руках. Потопельників витягають, не без того. Але здебільшого – нещасний випадок. Нап’ються й уявляють себе рибами.

Офіціантка принесла кави для чоловіків. Також поставила миску з бульйоном перед Ольгою, салат подала Чотарю. Розуміючи, що зараз краще слухати й не втручатися, Ольга почала їсти. До своєї страви Вадим поки не торкався.

– Штефане Юрійовичу, ви оглядали труп лише Євгена Заплави чи й інші?

– Шановний, я маю справу з мертвими тілами щодня. Навіть у вихідні, – патологоанатом щедро додав до кави цукру, старанно розмішав. – Про які інші мова?

– Які привезли з проклятої дороги.

Штефан завмер. Кинутий на Вадима погляд був не дуже добрим.

– Знаєте, – він поставив чашку назад на блюдечко, – такі байки в нас не популярні.

– А проте, – твердо промовив Чотар.

– А ви взагалі бачили ту дорогу? Знаєте, де вона, як виглядає?

– Ще побачимо.

– Не боїтеся прокляття?

– Як треба, сам прокляну, кого захочу.

Це прозвучало на диво серйозно. Ольга навіть припинила їсти. Чотар тепер теж не звертав на неї уваги, повністю переключився на співрозмовника, перейшов на «ти», загальний тон помінявся. Ольга вже бачила Вадима таким: у момент, коли згадала Піщане.

– Слухай, Штефку, уважно. Розумію – поширювати подібне неофіційно забороняють. Так, ти правий: я не був на тій дорозі, не знаю, як вона виглядає. Зате дещо інше дізнався. Там не їздить ніхто. Давно. Ну, майже ніхто. Раніше їздили, вона веде в Піщане. Звертає з основного шляху. Тепер усі, кому треба в місто, виходять на трасу. Завертати в Богом забуте село не вигідно. Який висновок?

– Не знаю, – коротун одним ковтком спорожнив свою чашку, зиркнув на Ольгу, мовби лише зараз згадавши про неї: – Чого він хоче від мене?

– Я пояснив по телефону, – вицідив Чотар. – І ти, Штефку, прийшов.

– Бо мені один наш спільний знайомий наполегливо порадив погодитись, – парирував той.

– Стеж за руками, – Вадим розчепірив перед ним долоні. – У місцевий морг протягом кількох тижнів привозять трьох мертвих. Тіла знайшли на дорозі, яка давно має недобру славу. Мовляв, кожен, хто вийде на неї, не дійде до кінця, помре страшною смертю. Є таке?

– Дурня, – буркнув Штефан.

– Цілковита, – легко погодився Чотар, глянувши на Ольгу й ніби закликаючи в свідки. – Та все б нічого, дурня могла б у теорії відповідати дійсності. Звідки ноги ростуть у казочки, я ще дізнаюся. Ти мені розкажи, що бачили твої досвідчені очі. Причина смерті мене цікавить, – він знизив голос. – Або, коли зовсім точно, спосіб убивства.

Поява офіціантки з порцією медальйонів змусила Ольгу здригнутися – занурилася в чоловічу розмову, забувши про все на світі. Дівчина мовби виринула з іншого виміру, й Ольга мимоволі сахнулася. Офіціантка зиркнула на неї з неприхованим подивом, схоже, їй теж стало трохи не по собі. Не поставила тарілку – легенько жбурнула на стіл й швиденько позадкувала.

Щойно вона відійшла, закректав і підвівся Штефан.

– Не бачу сенсу говорити далі.

Чотар встав, спираючись на спинку стільця.

– Ми не закінчили.

– Ви, може, і ні. Мені все це вже набридло й не цікаво.

Ольгу ніби хтось підкинув знизу. Підірвалася рвучко, із гуркотом відсунула стілець.

– Пане Штефку, можете мене послухати?

– Ні.

– А я кажу – можете! – вона міцно вчепилася за його лівий лікоть.

– Пустіть, – просичав патологоанатом, сіпнувши рукою. Боячись не встигнути, утратити важливий момент, Ольга підступила впритул, заговорила голосним шепотом:

– Я шукаю свою доньку. Вона зникла десь тут, у вашій глушині. Я знайду її, живою або мертвою. І якщо станеться найгірше, буде біда. Не лише для мене – для вас теж. Персонально. Ви не знаєте, уявити собі не можете, на що здатна матір, котрій не допомогли. Я шукатиму винних, пане Штефку, і не розбиратиму, хто правий.

Її великі зелені очі блищали. Чотар, стежачи за сценою збоку, уперше помітив, як його нова знайома схожа на дику кішку. Мить – і вона пустить у хід пазурі, найдовші й найгостріші у світі. Схоже, Штефан теж відчув небезпеку. Уже не пручався, навпаки – поклав свою праву долоню на руку жінки.

– Ніколи не бачив її. Розумію вашу проблему. Та чим можу допомогти?

Ольга розтиснула пальці. Видобула з сумочки смартфон, палець спритно рухався по сенсорному екрану. Зі знайденого фото Штефану всміхнулася Яна.

– Ось.

– Можу хіба підтвердити: ніколи не бачив цієї дівчини. – А її… – Ольга на мить завмерла, думаючи, як краще назвати Євгена, – її супутника? Зустрічали десь тут раніше?

– Ви про того хлопця, Заплаву? Уперше побачив його вже в морзі.

– Вони були разом.

– Цього не знаю.

– Я знаю! – Ольга піднесла доньчине фото ближче до його лиця, замалим не тицьнула просто під ніс. – Ми пробуємо йти по їхньому сліду. Пройдемо шлях, який пройшли Женя з Яною, – неодмінно вийдемо туди, де їх обох бачили востаннє. Треба – дістанемося до вашого Піщаного. Якби мертві були обоє, вам би обох і привезли. Маєте дітей?

– Ви б хотіли завагітніти від мужика, який розтинає трупи щодня й від якого пахне моргом? – парирував Штефан.

– Не про мене йдеться, – і ляпнула навіщось: – Усі професії потрібні.

– Ага, дуже цікава робота – порпатися у мертвих тілах, – він легко відсторонив її руку з телефоном. – Чесно кажучи, не маю батьківського інстинкту. Але розумію, що ви зараз відчуваєте. Та все одно, – глянув на мовчазного Чотаря, – навряд чи зможу бути аж так корисним вам у пошуках.

Ольга поклала телефон на стіл.

– Я була тут із батьками Євгена. Та спілкувалися з ними ви. Мусили назвати причину смерті.

– Це важливо?

– Якщо мій товариш хоче знати – мабуть. Він колись розслідував убивства, йому видніше.

– Так, – мовив Штефан глухо після короткої паузи, дивлячись уже повз Ольгу й Чотаря, у вікно навпроти. – Я робив розтин. Та батьки хлопця не питали, від чого той помер.

Тепер Вадим вирішив: настав час втручатися.

– Стоп-стоп, – він трохи присунувся вперед. – Бути не може. Їх що, не цікавили причини?

– Уяви собі! – патологоанатом виклично випнув підборіддя. – Вони просто хотіли забрати синове тіло й ні про що більше не думали. Сам здивувався. Утім, знання не поверне йому життя.

Ольга тихо плеснула в долоні.

– Точно, – повернулася всім корпусом до Чотаря, очі знову блиснули, тепер трохи інакше, та все одно азартно. – Я тісно спілкувалася з парочкою Заплав три доби. Мені щиро шкода, вони втратили єдиного сина. Та подібна поведінка цілком у їхньому стилі. Не дивуюся, чесне слово.

– Гаразд, – мовив Вадим твердо. – Деморалізованих горем батьків не цікавить причина синової смерті. Їх підкосив сам факт. Тільки ж юнак не від серцевого нападу помер. Ти профі, Штефане Юрійовичу. Кажи.

– Я не мушу тобі звітувати.

– А кому?

– Цитьте! – Ольга стала між чоловіками, знову глянула на коротуна. – Якщо приватна інформація чогось коштує…

– О, ще хабарем спокушайте! – пирхнув Штефан. – Звісно, коштує. Коли вже для вас як матері це важливо – хай, скажу. Ціна така: нікому ні пари з вуст. Я вам нічого не говорив. Нехай вас навіть ріжуть, ви мене не здаєте.

– Цікаво, хто нас різатиме…

– Я фігурально, – кинув патологоанатом.