10

Патики вбивали на однаковій відстані, ямки утворили правильний прямокутник.

– Я ж сам сказав – намет ставили тут, – озвався Гнатюк. Чотар розігнувся, зробив кілька кроків до протилежного краю огорожі. З цього місця відкривався вид на поле. Річка текла з іншого боку.

– Вони не стирчали в наметі, – промовив сам до себе тихо, потому розвернувся, повторив уже голосно: – Женя з Яною не могли залізти в намет і отак сидіти. Усередині чи біля нього, хоч яким би затишним не виглядав для парочки ваш садок, Макаре.

– А з цього що випливає? Я не бачив, чим вони займалися. Дозволив перебути, залишив у спокої.

– Але якщо вони зайшли аж сюди, то не могли лишитися тут! – ковінька постукала спершу об землю, потім об огорожу. – Є де гуляти. Он там, наприклад, що?

Кінець ковіньки, мов шкільна указка, показав на невеличку споруду далеко серед поля.

– Дот, – пояснила Таміла. – Довкола чимало таких. По селу зо два десятки набереться. Хіба не знаєте?

– Не знаємо, – Чотар відповів за обох.

– Їм років сто. Добротні, ще з часів Першої світової. Там зберігалися боєприпаси російської армії, царської. Потім щось вивезли, щось використали. Первісне призначення вони втратили, так у нас же народ хазяйновитий. Під погреби все це переробив. Картоплю тримають, капусту, моркву, реманент усілякий. Чого ж добру пропадати.

– Ваша власність? – Вадим глянув на Гнатюка.

– Мені тут усього вистачає. Нащо мені той дот, – пирхнув Макар.

– Зараз там що?

– Поняття не маю, – відповідь прозвучала щиро.

– Навіть не навідувалися туди?

– Чого ж, ходив, роздивлявся. Для мене, повторюся, цінності немає жодної. Там замок висить.

– Замок? – брови Чотаря скочили вгору. – Отже, там є щось?

– Може, – мисливець знову пирхнув. – Ключів нема. Ламати не звик.

– То в доту є власник?

– Біля чиєї хати стоїть – той і хазяйнує.

– Він же он де, далеченько. Не біля хати.

– Ну, отже, нічий.

– Коли так – чому замок?

– Ой, не морочте голову! – відмахнувся Макар. – Цікаво – прогуляйтеся, розберіться.

– Вам, схоже, зовсім не цікаво?

– Ні, – він демонстративно розвернувся й посунув через двір до машини.

– Мені чужого не треба, – мовила Таміла.

– А ми пройдемося.

Узявши Ольгу за лікоть, Вадим повів її за собою з двору. Щойно вийшли, Ольга сіпнула рукою, звільняючись.

– Пустіть!

– Спокійно, – вицідив Чотар, не обертаючись. – Вони дивляться на нас, сто відсотків.

– То й що?

– Як на подружжя, ми поводимося дещо дивно, вам не здається?

– Ні, – відрізала Ольга, але пручатися перестала, спитала натомість: – Чому ми туди йдемо?

– По слідах. Яну і Євгена напевне зацікавив бункер так само, як нас. Тут же кругом ані душі. Не сидіти ж їм у наметі.

– Що ви думаєте там знайти?

Замість прямої відповіді Вадим мовчки знизав плечима.

Ользі це не сподобалося й роздратувало ще дужче. Хоча її напруження й без того досягло максимальної позначки.

– Я перестала вас розуміти. Ви дієте навмання, бо самі не знаєте, чого хочете.

– Ви маєте рацію, – мовив Чотар замислено. – Слідство так і проводиться – навпомацки. Перевіряються всі варіанти. Раптом вийде намацати щось там, де найменше чекаєш. Ми з вами, Ольго, оглядаємо місце ймовірного злочину.

– Так, – вона зупинилася. – А детальніше?

– Тільки стійте так, не повертайтеся. Закуріть.

– Отут без вас обійдуся, – Ольга вийняла цигарки, затиснула одну губами, витягла з іншої кишені запальничку, пробубоніла: – Слухаю.

– Дозвольте, – Вадим узяв у неї запальничку, викресав вогонь, допоміг підкурити. – Нема чого пояснювати поки. Ви знаєте рівно стільки, скільки я. Наша парочка знайшла зручну місцину в затишному садку на пагорбі. Красти тут нічого, тож дачник запросто пустив обох на свою територію. Ходімо. – Вони рушили далі, Чотар продовжив: – Ми з вами щойно виявили місце, де обох бачили востаннє. Є щонайменше двоє свідків, котрі не заперечують цього. Отже, я схильний вважати це місце, – обвів рукою довкола себе, – таким, звідки вони зникли.

– Де зникли, – уточнила Ольга, випускаючи дим убік.

– Ні, – м’яко виправив Вадим, зручніше перехопивши ковіньку. – «Де зникли» означає: десь тут Євген із Яною розчинилися в повітрі. Буквально. Потім мертвий хлопець опинився на початку так званої проклятої дороги, а дівчина досі розчинена.

– Не меліть дурниць.

– Згоден, глупство. Та й ви згодні. Тож пропоную мій варіант. Ми з вами знаходимося там, де Женю з Яною бачили востаннє. Була якась причина, чому вони зникли саме після того, як переночували на хуторі Макара Гнатюка. Двоє людей бачили, коли наша парочка прийшла сюди. І ніхто не бачив, коли вони згорнули намет. Розгадка може бути десь поруч.

Тим часом перевалило за полудень. Спеки в околицях Піщаного справді не відчувалося. Натомість парило, мовби у великому чавунному баняку заварили оберемок трав. І тепер настій упрівав, то була цілюща міцна суміш м’яти, ромашки, деревію, барвінку, чебрецю – і ще наче кинули в казан дрібку моху й чорничного листу на додачу. У голові запаморочилося, тож Ольга викинула цигарку, не докуривши.

Прогнала набридливого ґедзя.

Дочекалася, поки на щоку сяде комар – вбила влучно, уже навчилася.

Вони наблизилися до доту.

Озирнувшись і переконавшись, що місцевих не видно, Чотар жестом зупинив Ольгу. Сам неквапом почав обходити споруду по периметру. Зблизька столітня будова нагадувала гігантську черепаху, котра залізла в панцир і спить або медитує на сонці посеред галявини. На обох боках стояв номер 57. Вадим не заморочив себе питанням, до чого він. Навряд чи нумерація має значення для їхньої справи.

Постукав ковінькою об бетонні стіни.

Нарешті зупинився біля дверей.

Спершу нахилився, примружившись.

Потім присів, покректавши й зручніше примостивши скалічену ногу.

– Що? – напружилась Ольга.

– Можете трохи помовчати? – тепер Чотар погано приховував роздратування.

– А ви…

– Цитьте! – не стримався Вадим, і тон дав Ользі зрозуміти: справді зараз краще помовчати й не говорити під руку.

Чотар торкнувся рукою трави. Затим підсунувся впритул до важких, оббитих залізом, яке вже вкрив тонкий шар іржі, дверей, поторсав висячий замок. Подався назад, розгледів іще щось на землі. Підняв двома пальцями, затиснув у вільний від ковіньки кулак, випростався. Ользі раптом захотілося допомогти йому підвестися, та стрималася від, як їй здавалося, необачних рухів.

Вадим переклав на ковіньку вагу свого тіла. Зараз мав як ніколи переможний і впевнений вигляд.

– Ви не казали, що Яна курить.

– Це до чого?

– Так вона курить?

– Від мами, на жаль, не завжди можна навчитися хорошого. Але в нас доця може дати приклад мамі.

– Тобто?

– Яна ніколи не курила й навіть не пила. Хіба пиво, нечасто, лише якісне. Узагалі вела здоровий спосіб життя й пишалася тим.

Сказала – і тут же ляснула себе по губах:

– Веде! Не курить! Пишається! Вирвалося в мене, вирвалося! – Спокійно. Буває, – Вадим, як міг, демонстрував розуміння. – А Євген – курив?

– Не знаю. Мабуть. Може, і ні. А…

Ступивши до неї ближче, Чотар розкрив кулак.

На долоні лежав недопалок.

«Marlboro Lights Mentol».

– Це міг залишити не він. Залегкі для чоловіка-курця.

Ольга вже видихнула, укотре за день, нахилилася ближче.

Потягнулася, та Чотар завбачливо відвів руку.

– Краще не чіпати.

– Ясно, – кивнула вона, примружилася, знову кивнула: – Легкі «Мальборо», з ментолом. Почата пачка була серед Жениних речей. Батькам їх видали, я…

– Досить цього. Дайте серветку, тільки не вологу.

Прозвучало наказово. За інших обставин Ольга б огризнулася й обурилася. Але тут сприйняла за належне, трохи здивувавшись собі. Знайшла в куртці й простягнула Вадимові почату пачку сухих паперових серветок. Він акуратно витяг одну, старанно загорнув недопалок, заховав у внутрішню кишеню.

– Отак. Здається, тепер маю відповідь. Гайда назад.