– Ану, нафіг! – відчайдушно рявкнув Євген, наче слова могли налякати підступні чагарі.

Дивно – більше заростів на шляху не виникало. Ніби були й раптом щезли. Кілька останніх метрів до шосе він не пройшов – пролетів і, уже ступивши на асфальт, знову поточився. Не встояв на ногах, гепнувся на п’яту точку, забився, незграбно завалився на бік. Полежав так, полегшено дихаючи й навіть нервово посміюючись. Збоку його смішки могли здатися ознакою божевілля. Проте Євген готовий був подивитися на тих, хто пережив те, що й він, і зберіг здоровий глузд.

Він навіть пишався собою зараз.

Доля далі доводила, що симпатизує відчайдухам. Лежачи, Євген ураз почув найкращі звуки в цілому світі – гудіння. До нього наближалася якась машина, і він швиденько підвівся, повернувся в напрямку шуму двигуна. Так виявив: стоїть недалеко від місця, де шосе повертає.

Наступної миті з-за повороту виринули дві яскраві фари. Євген уже не стримував себе – замахав руками, щось закричав, кинувся навперейми.

З вигляду, легкове авто.

Водій скинув швидкість.

Але тільки для того, аби плавно, майстерно скрутити, оминаючи людину посеред дороги.

Євген уклякнув й розгубленим поглядом провів того, хто мав би його врятувати. Не раз бачив щось подібне у фільмах про потерпілих у відкритому морі. Люди гойдалися на хвилях або в човні, або в рятувальному жилеті. Пливли навмання, виглядаючи корабель чи літак. А коли бачили те чи інше, починали горлати до хрипу, махати руками, звертати на себе увагу. Тільки ж марно, бо корабель пропливав поруч, літак зникав за хмарами, а жертву накривала хвиля розчарування. Аж до втрати сил та надії.

Хто завгодно – але не він.

Відчувши в собі незнані раніше сили, Євген міцно вперся ногами у тверде шосе. Розпростав плечі, труснув головою, зціпив зуби. Він уже на дорозі. Тут не ліс. Куди б не йшов, хоч як не заблукаєш. Марно спробував визначити, де північ, де південь, і так само без успіху пошукав Велику Ведмедицю серед розсипу зірок. Укотре обтрусився, обсмикнув краї футболки. Розвернувся в бік повороту, закрокував уперед.

Щойно завернув і пройшов з півсотні метрів, спереду знову долинув звук машини, що наближалася.

За хвилину моргнули фари. Євген рішуче став посеред дороги, маючи надію – тепер водій точно зупиниться, бо не захоче збивати перехожого. Але коли вклякнув, розставивши ноги й стиснувши кулаки, майнуло: усе, за мить скінчиться. Бо авто не думало гальмувати й, схоже, не мало наміру об’їхати несподівану перешкоду. Тут у радіусі десятків кілометрів нема живої душі. Якщо збити людину, ніхто не побачить. Навіщо комусь убивати його на шосе, Євгена зараз не хвилювало. Ну, є така потреба – і по всьому.

Машина йшла на таран.

Гальма скреготнули, коли між машиною й людиною лишилося менш ніж десять метрів.

Євген не надто знався на марках, проте джип від інших автівок відрізняв.

Стояв і дивився на водія, мужика трошки за сорок, у плямистих штанях, армійських берцях та камуфляжній куртці з закасаними до ліктів рукавами. Той неквапом вийшов назовні, розміреним кроком наблизився до порушника його спокою. Євген не встиг розгледіти його рис: водій поклав ліву руку йому на плече, а правою затопив у живіт.

Потемніло.

Забракло повітря.

Євген зашипів, мов пробитий м’яч. Хотів опуститися на коліна. Плямистий не дозволив. Далі тримаючи, ударив знову. Легше, ніж спершу, та все одно боляче. Послабив хватку після третього удару. Дочекався, коли жертва сяде на асфальт. Потому міцно взяв за карк, потягнув угору, рвучи футболку й змушуючи звестися.

– Жити набридло? – питав тихо, навіть миролюбно. – Так ми це зараз виправимо.

– Я не… – разом із повітрям забракло слів.

– Що ти? Чого «не»?

– Не буду.

– Не будеш?

– Більше не буду… Так…

– Як це – так?

– Під машину… – й одразу, без переходу, боячись не встигнути, видихнув: – Убивають.

– Кого?

– Усіх, – вичавив, тут же виправився. – Там… убивають… Людей… Я втік.

– Звідки ти втік?

Євген махнув у напрямку лісу.

– Піщане. Це називається Піщане.

– Є таке, – тепер плямистий міняв гнів на милість, у голосі лють змінилася докором: – Для чого ти поперся туди? Нормальні люди там давно не ходять.

– Я… не хотів…

– Не хотів, але пішов. От же ж люди, – плямистий зітхнув. – Залазь, поїхали.

– Куди?

– Звідси.

– А Яна?

– Де твоя Яна? – водій покрутив головою. – Десь тут, у кущах сидить?

– Ні. Там…

– Тоді до чого вона тут? Сідай, кажу.

Плямистий неквапом розвернувся й посунув назад до джипа. Євгенові здалося – рятівник утратив до нього інтерес. Тож, укотре за останній час обтрусившись, підтюпцем подріботів за ним. Оббіг машину з лівого боку, без запрошення смикнув дверцята, забрався в салон. Тут пахнуло безпекою й затишком, Євген відчув себе мов удома чи принаймні за міцним фортечним муром. Водій вмостився на своєму місці, запустив двигун. Тримався на диво незворушно, ніби щоночі доводиться підбирати втікачів на трасі.

– Куди їдемо? – поцікавився Євген.

– А тобі куди треба?

– Тобто?

– В лікарню чи в поліцію?

– Чому в лікарню?

– Значить, у поліцію.

Джип рушив прямо. Та минувши поворот, просто посеред шосе зробив коло й посунув, звідки приїхав. Євген озирнувся, потім глянув на рятівника.

– Ми де зараз?

– На трасі, – відрубав той.

– Я не… Тобто… Куди їдемо?

– Ти ж поліцію хотів. Шацьк там, – чоловік кивнув уперед.

– По ходу, я не туди йшов…

– Під ранок, може, до кордону б добрів.

– Кордону?

– Ой, хлопче, – плямистий похитав головою. – Вештаєшся лісом, а не знаєш, що тут до кордону з білорусами шапкою докинути.

– Та якось не думав.

– Дарма. Думати хоч іноді треба.

– Чуєте, – запитав Євген обережно, – а це, бува, не ота дорога?

– Яка – ота?

– Ну… Та сама. Проклята.

– Не знаю, про що ти.

– Ви ж наче місцевий.

– Тутешній. Не саме звідси, але в цих краях у мене дача. Або резиденція, зви, як хочеш.

– І нічого не чули про прокляту дорогу? На якій люди помирають?

– Коли вискакують під колеса, як оце ти, довго не живуть. Казки тут ні до чого. Просто з головою дружити треба. Зважати на дорозі, почув?

Євген кивнув і вирішив прикусити поки язика.

Спершу – врятуватися самому. Вдалося ніби. Далі – витягнути Яну. А вже потім, третім пунктом – проклята дорога. Дуже зацікавив його місцевий забобон.

Тримаючи кермо лівою, правою плямистий помацав біля себе. Дістав звідкись півлітрову почату пластикову пляшку мінералки. Спритно скрутив пальцями кришку, спорожнив двома великими ковтками. Пляшку недбало жбурнув назад. Може, і хотів кинути на сидіння, та вона впала на підлогу.

– Пити хочеш? – поцікавився, мовби згадавши, що в машині не сам.

Євген ураз відчув сухість у роті. Тут же дійшло: футболка волога від поту, хоч викручуй. Неприємно липнула до тіла, хотілося зняти, й він так і зробив – стягнув, скрутив, поклав на коліна. Легше не стало, далі парило, та все ж відчув себе чистішим.

– Давайте.

– Штани ще зніми, – буркнув рятівник.

– Чого ви?

– Нічого. Воду сам бери, біля тебе ще одна пляшка.

Справді, Євген помацав із правого боку і натрапив у заглибині дверцят на таку саму півлітрівку, тільки повну.

– Дякую, – відкрутив, жадібно ковтнув, додав для чогось: – Я – Женя.

– На здоров’я.

Не ясно, що плямистий мав на увазі. Відповів на подяку чи дав зрозуміти – йому все одно, як звати випадкового пасажира. Схоже, рятівник узагалі був чоловіком неговірким. Підтримувати розмову, тим більше – із незнайомцем, навіть якщо той говорить про якісь жахіття, наміру не мав. Вів машину, дивився перед собою в темряву.

Євген зробив ще один великий ковток. Потім відкинувся на спинку сидіння. Те, що сталося сьогодні, раптом здалося поганим сном. І взагалі все відбувалося не з ним. Він лише сторонній глядач, зайняв місце в залі й із цікавістю споглядає моторошне шоу. Коли заплющити очі, усе скінчиться.

Повіки склепилися.

А коли знову розплющив очі – відчув дивну важкість у них.

Мовби до вій причепили малесенькі свинцеві гирьки.

Захотів протерти очі, та враз не відчув рук.

Наступної миті таки відчув – вони сплутані за спиною. – Спав би ще, чого ти, – почув над головою знайомий, до жаху знайомий голос.

Пахнуло лісом.