2

Їх затягли вглиб лісу.

Коли отямився, світ довкола перестав гойдатися, а веселкові цяточки, що кружляли перед очима, розлетілися, мов комарі, Чотаря посадили під деревом, притиснувши спиною до стовбура. Руки завели назад, скували кайданками, і навіть найменша спроба поворухнутися відбивалася болем у вивернутих суглобах. Тим не менше, він спробував, одразу застогнав, почув над головою:

– Очухався? Молодець. Мені казали – чавун маєш міцний.

Не думав, що аж такий. Добре все, пане Чотар?

Він покрутив головою, намагаючись побачити, хто говорить. Та чоловік сам виступив збоку наперед. Широко розставивши ноги, запхав руки глибоко в кишені мішкуватих джинсів, поверх яких одягнув такий самий просторий легенький сірий светр. Рукави засукав до ліктів, відкривши жилаві, міцні, схожі на гілки старого дуба руки. Праву прикрашало татуювання – величезний як для малюнка на руці синій якір.

– Подобається? – чоловік перехопив погляд.

– У натуральну величину. Уявляю, що в тебе на задниці. – Ага, давай, пащекуй. Смішно, – слова зовсім не зачепили. – Тут у мене четверо свідків, я п’ятий. Усі разом ми підтвердимо, де й кому скажеш, що ти поводився гідно, сміливо. Як належить справжньому мужикові. Вважай, кураж і незламний дух зафіксовані, далі пропоную говорити серйозно.

– Про що? – і тут же: – Ольга де?

– Твоя подружка?

– Моя супутниця.

Чоловік глянув кудись убік, Вадим одразу почув її голос: – Я тут! Я тут!

– Усе гаразд? – крикнув Чотар.

– Нормально, – відгукнулася Ольга. – Жива.

– Хоч пальцем її…

– Тихо будь, – татуйований не дав договорити.

Він присів навпочіпки, аби опинитися на одному рівні з полоненим. Чотар тепер зміг роздивитися чіткі, правильні, хижацькі риси, маленьку горбинку на носі, сірі колючі очі, трохи відстовбурчені, загострені вгору вуха. Формою вони нагадували вовчі або бійцівської собаки на кшталт добермана. Стрижка коротка, але не поголена. Йоржик, типова манера стригтися серед військових чи інших силовиків. Колись Чотар сам таку полюбляв.

– Ми не знайомі, – вицідив. – Тобто, ти мене знаєш. Я тебе – ні.

– Краще б і не знав, – татуйований ковзнув по розмальованій руці. – То я на флоті колись служив. Молодий, зелений. Потім вивести можна було, але нащо. Минуле, його не витравиш. Як ось твоє.

– Не розумію.

Замість відповіді чоловік поліз у задню кишеню джинсів, тицьнув витягнуте Чотареві просто під ніс.

– Усе ясно?

– Підполковник Ярмолюк Сава Дмитрович.

– Ясно, питаю?

– Рідкісне ім’я – Сава. Чому не Савелій?

– Запитаєш у тих, хто записував. Та й яке тобі діло? Чому мене так батьки назвали – останнє, чим маєш перейматися.

– Звання відповідає посаді не менш ніж начальника поліції. – Бач, як швидко все вирахував, – Ярмолюк заховав службове посвідчення назад. – Я від тебе не ховаюся, Вадиме Чотар, бо ти на моїй території. І сам мусив би ховатися від мене. Чи принаймні не пхати носа туди, куди не просять.

– Звідки ти мене знаєш? Ще раз питаю.

– Не в тому ти становищі, аби я тобі звітував. Можеш повірити: твій послужний список, причому повний, я роздобув уже до обіду. Щойно дізнався, що тут вештається кульгавий пенсіонер, якому більше за всіх треба. Не сидиться на пенсії? Чи, може, мала?

– Вистачає.

– Підкинути грошенят не пропоную. Я взагалі не збираюся, Чотарю, витрачати на тебе навіть гривню. Тут, – Ярмолюк зробив рукою півколо, – без мого відома комар не пискне. Не питатиму, що ти тут робиш, прикрившись бабою. Збрешеш усе одно, а я й без того в курсі. Торгуватися так само не збираюся. Не пропонуватиму грошей, аби забрався звідси геть чи хоча б мовчав. Узагалі, ані тобі, ані жінці, яка з тобою, нічого не загрожує, якщо обоє поведетеся розумно й правильно.

– Це, по-твоєму, як?

Начальник поліції знову випростався, розім’яв ноги, зробив кілька гімнастичних рухів руками. Потому легенько ляснув долонею об долоню.

– Зараз ви обоє тут, у лісі, сидите задля розуміння: я все контролюю. І можу в себе на території теж усе, без жодних «майже». Злий на себе, що проморгав. Але ті, хто тебе послав, діяли правильно. Підпрягли пенсіонера, ще й каліку. Такий в око не впадає, а в теорії – безпечний. Словом, аби не вчасний сигнал… А! – відмахнувся. – Усе одно до вечора я б вас злапав, без варіантів. Та краще раніше, згоден?

– Не знаю.

– Поясню. Для вас краще, Чотарю, для вас. Якби зловив вас, коли все почалося – точно живими б не виплуталися. Знайшли б вас на проклятій дорозі, чули про таку? Та чули, чули… Для чого мені на господарстві два трупи, можеш пояснити? Ти ж бувалий, Чотарю.

– Ще два.

– Тобто?

– До трьох на додачу. Якщо їх не більше.

– Не розумію, про що белькочеш. Та думай, як думається. Важливо, аби ви обоє почули інше, – Ярмолюк заговорив голосніше, звертаючись не лише до Вадима, а й до присутніх, яких не було в полі зору. – Будь-яка дорога в Піщане для вас закрита. Нема чого вам там робити. Глухо, нудно, люди тамтешні чужих стережуться. Це перше. Друге – зараз спокійно, в компанії моїх хлопців, вертаєтесь у Шацьк. Сидите у своєму готелі, нікуди не виходите. Ви під наглядом, навіть якщо й не помітите цього. Завтра вранці їдете, звідки приїхали. І ще: можеш, Чотарю, доповідати що завгодно кому завгодно. Маєш же ніби відзвітувати, завдання ж отримав. Нехай сюди хоч усім особовим складом пхаються з Луцька чи навіть Києва. Тут, на моїй землі, Інтерпол зуби зітре. Я не хвалюся, так є й буде. Але все одно попрошу: спробуй, чоловіче мудрий, якось так на пальцях пояснити будь-якому начальству: ловити на чомусь Саву Ярмолюка – марна справа. Репутаційна втрата, знаєш такий вислів? Простіше або домовлятися, та маю великий сумнів, або не звертати уваги. В обмін на таке ставлення я гарантую порядок у курортному регіоні. Жодна падлюка не стирить у відпочивальника навіть порожній гаманець. Тут буде чи не єдина безпечна територія в Україні. Навіть правил дорожнього руху ніхто не порушить. Гарантія. То перекажеш?

– Кому?

– Вимкни дурня, Чотарю. Хоча… – підполковник потер якір на руці. – Ти мене почув. Більше не маю, що тобі сказати. Може, питання є?

– Дівчина – де?

Ярмолюк завмер, ніби пропустив удар під час бійки і тепер оговтується, міркуючи, що то було.

– Тобі дівчину треба?

– Підполковнику, тепер ти вимкни дурня. Дівчина, Яна Барва, – де вона? Повернеш її – і ми поїдемо відразу, без будь-якої торгівлі, умов та іншої дурні. Адже бачу, що ти непробивний, боятися тобі нема кого й чого. Тим більше пенсіонера-каліку і слабку жінку.

– Не така вже й слабка. Знаєш, як влупила моєму Жорику по яйцях?

– Мало! – долинув ззаду Ольжин вигук.

– Згоден, сам іноді хочу йому надавати, – відповів Ярмолюк, потім знову глянув на бранця згори вниз. – Давай так. Їдьте назад, сидіть собі в готелі. Щойно закінчу свої справи, зустрінемося, перекинемо по чарці, про все поговоримо. Чесне слово, зараз ніколи, час іде.

– Вадиме, ні! – крикнула Ольга.

Чотар поворушився, знову відчув біль у вивернутих руках. – Банкуй, підполковнику. Хто б сперечався – я не буду.

Не та ситуація, не те становище.

– Правду, значить, казали – мудрий ти, – кивнув Ярмолюк. – Або щонайменше не дурень.

– Треба сприймати як високу оцінку?

– Та розумій, як хочеш, – поліцейський відступив на два кроки, зробив комусь невидимому жест правицею: – Можна, Жорику. Гості наші все зрозуміли.

Сказав – і пішов геть, швидко зникнувши з поля зору поміж дерев.

Наче вигулькнув із повітря і в ньому ж розчинився.

Замість нього перед Чотарем виріс худий, кирпатий, якщо й схожий на поліцейського, то хіба на персонажа з комедії молодик. Підморгнув Вадимові. Покрутив у руці ключик від кайданків. Підкинув на долоні, хотів зловити – не вийшло.

Нахилився.

Підняв.