4

Потрібний дзвінок Вадим зробив із телефону Ольги.

Узявся був за свій, та раптом стрельнуло – просунута компанія, керована начальником поліції, могла вирахувати його номер і запросто взяти на контроль. Не варто думати: раз Шацьк – маленьке місто, провінція, то тут життя зупинилося й люди досі дзвонять із пошти, замовляючи міжміські переговори. У теорії слухати могли й Ольжину мобілку. Але, поміркувавши й пригадавши розмову в лісі, Чотар вирішив ризикнути. Жінку вважали його прикриттям, не більше. Тож напевне серйозно не сприйняли. До того ж його ім’я та прізвище Ярмолюк назвав відразу, хизуючись своїми можливостями. Якби знав щось про Ольгу Барву – неодмінно згадав би її паспортні дані.

Тому ризик вважав мінімальним.

Ольга пішла до себе. Спершу наполягала, аби Вадим пояснив свій план. Він затявся хоча б через те, що склав лише приблизний, у який зміни вноситимуться по ходу дії. Крім того, уже достатньо вивчив характер своєї супутниці. Вона цілком могла втрутитися, причому в найменш підходящий момент, зіпсувати все через бажання брати особисту участь. Чотар не озвучив побоювань, але так делікатно, як умів, дав зрозуміти. Ольга спершу образилася, потім розізлилася й демонстративно зачинилася в номері.

Буває.

Відлік часу пішов. Чотар здивувався, як удалося впоратися за півгодини, давши Ользі весь розклад. Зараз – пів на п’яту, тож навіть за сприятливих умов він може почати свою гру щонайменше після сьомої. Але вибору не мав, тож набрав номер, який міг назвати, навіть якщо його розбудити серед ночі. Людині, яка відповіла, довго пояснювати нічого не треба. На тому боці спершу зітхнули, потім коротко виматюкали його, та далі не сперечалися.

Ну, поїхали.

До шостої треба було перечекати, і час потягнувся дуже повільно. Вадим змусив себе лягти на ліжко, спершу просто вивчав стелю, потім заплющив очі й незчувся, як задрімав. Не надовго, хвилин на тридцять, проте вистачило: відчув приплив сил. Дочекався початку сьомої, підхопив ковіньку, покульгав до бару. Учора оперативник Максим обіцяв сидіти там із шостої. Чотар не збирався після сьогоднішнього підходити до нього, але перевірити все ж мусив.

За столиками в різних кутках – дві пари.

Молодика в футболці з Бобом Марлі й потертих джинсах не побачив.

Спершу Вадим думав присісти. Передумав, підійшов до шинквасу, поклав лікті на стійку. Знайомий бармен старанно робив вигляд, що не помічає клієнта. Лиш коли Чотар нетерпляче постукав долонею, той із підкресленою акуратністю поставив помиту кавову чашку на місце, наблизився, тихо промовив, дивлячись через Вадимове плече:

– Вам тут не можна бути.

– Саме мені?

– Вам.

– А де можна випити? В іншому закладі?

– Вас дуже просили не виходити з номера. А мене просили переказати це вам, якщо побачу.

– Синку, ти не помилився? – процідив Чотар, примружившись.

– Мені показали вашу фотку. Не хочу проблем, ідіть назад. Аж тепер Вадим почув, як тремтить барменів голос.

– Проблем із ким?

– Слухайте, ви ж самі все знаєте. Ідіть назад.

Чотар не квапився, лишався на місці. Бармен швидко, ніби крав і не хотів, аби зловили, налив у чарку коньяку на око, майже по вінця, підсунув.

– Заклад пригощає. І все, шановний, ідіть.

Вадим теж так само швидко, не смакуючи, спорожнив чарку. – Ще можна? – Ви знущаєтесь, – бармен зітхнув. – Хоч усю пляшку видуйте тут, все одно доведеться потім сидіти в номері.

– Про всю пляшку ти серйозно? – Чотар уже відчув кураж. – Та майте ж совість нарешті! Бармен вигукнув голосніше, ніж треба. На них озирнулися. Вадим підхопив ковіньку, відсалютував, неквапом покульгав геть.

Максим так і не з’явився.

Довелося стукати до Ольги. Вона відчинила не відразу, за цей час не перевдягнулася, лише зняла куртку. Мовчки дозволила переступити поріг, уловила випари, скривилася.

– Фу. Отакий у вас план.

– Ми ж ніби вже на «ти».

– Не має значення, хто бухає – «ви» чи «ти». Отже, план – випити в незрозумілій ситуації. Ну, мені це знайоме. Схоже, далі мені доведеться шукати Яну самій. Навіть маю задум.

– Цікаво.

– Піду в поліцію.

– З поліцією ти кілька годин тому познайомилася.

– Але це не вся поліція! У мене є номер начальника в Луцьку. Зрештою, сяду на телефон, вийду на Київ.

– Не встигнеш. Повір мені, Ольго, машина, може, ефективна, але неповоротка страшенно. І чи ти впевнена, що подзвониш тому, хто не прикриває нашого нового знайомого Саву Ярмолюка? Він надто впевнено почувається як для людини, котра не має підтримки у системі. До того ж, – він криво посміхнувся, – перевірено на собі: звідси нікому з нас просто так, безкарно, не вийти. Як кажуть, не намагайтеся повторити це.

– Тому ти п’єш.

– Пригостили. Більше не буду. Треба ще раз брякнути з твого телефону.

– Черговий геніальний план?

– Корекція вже готового.

Знизавши плечима, Ольга простягнула трубку.

Чотар пішов дзвонити до себе. Щойно відповіли, дещо уточнив. Коли повертав, Ольга не взяла – вихопила з руки й зиркнула так, що Вадим мовчки залишив її кімнату.

За спиною зсередини люто повернувся ключ.

Буває.

Далі знову довелося чекати. Лиш тепер хтозна-чого. Усяке трапляється. Але Максим рано чи пізно мусив з’явитися в барі. Особливо після сьогоднішніх подій оперативник не мав права ігнорувати зустріч. Якийсь час маячити в барі повинен. Чотар робив на це ставку.

Годинник показав пів на восьму.

За п’ять хвилин у двері постукали.

Зітхнувши полегшено, Вадим відчинив.

Пропустив прибулого, отримав від нього ключ, залишив гостя в себе, сам знайшов потрібний номер. Зачинився в ньому. Чекати лишилося недовго.

Минуло ще десять хвилин – і пошкрябалися вже сюди. Дуже обережно.

Чотар відчинив.

Футболку й джинси Максим так і не перевдягнув.

– Ой! – зовсім по-дитячому вирвалося в нього. – А як…

– Отак. Заходь.

Пропустивши, Вадим Чотар повернув ключ у замку на два оберти.

А потім уже не стримував себе, давши волю люті.

Випустив назовні всіх демонів, яких постійно намагався приборкати.

Не дав Максимові сказати більше ні слова – ударив ковінькою по ногах. У того від несподіванки, помноженої на різкий біль, підломилися коліна. Коли впав навколішки, Вадим відкинув палицю, обома руками з двох боків сильно, безжально влупив молодику по вухах.

– Ай-й-й-й-й! – заволав той, згинаючись навпіл.

Чотар штовхнув ногою, допомігши впасти. Потім копняком у бік змусив розвернутися горілиць. Наступив на живіт, дочекався, поки Максимові перехопить подих, пересунув ногу на груди, натиснув дужче, нахилився, просичав:

– Ще?

– За… За що? – викашляв оперативник.

– Ага, ти в нас тупенький. Чи придурок, га? – він забрав ногу. – Встань. Встати, я сказав!

Максим обережно, допомагаючи собі руками, підвівся. У його очах Чотар прочитав не страх, а цілковите нерозуміння того, що відбувається. Замахнувся різко, втішився, коли молодик мимовіль сахнувся й навіть втягнув голову в плечі. Щось підказало – поволі оговтується, дурних та переляканих на роботу під прикриттям не ставлять, зараз огризнеться. Тож опустив руку.

– Ти здав мене, як склотару. Злив, мов лайно в унітаз, – Максим відкрив рота, збирався щось сказати, мабуть, заперечити, та Чотар не мав часу його слухати. – Контрабасом тут рулить особисто начальник поліції, цілий підполковник Ярмолюк. Він знає, для чого я прогулявся в Піщане, моє ім’я, прізвище, колишнє місце служби. Тут, у Шацьку, до цього більше нікому нема діла. Є місцевий трупоріз, такий собі Штефан Юрійович… Штефко. Ми зустрічалися вчора, у моїх, тобто у наших справах. Він знає, як мене звати. Але, – палець націлився Максимові в груди, – не знає мого прізвища. На нього вивів один мій знайомий, проте таке знайомство для Штефка ні про що не говорить. У житті все перемішане, і він навряд чи зацікавився моїм колишнім місцем роботи. Теоретично, чисто теоретично здати мене Ярмолюку міг він. Проте патологоанатом поняття не мав про наш намір навідатися в Піщане. Ти, – Вадим помахав пальцем, – усе знав. Отже, ти єдиний, хто міг закласти мене. Інакше просто не виходить. Доведи, що я помиляюся, тільки аргументовано. Слухаю тебе.

Поки він говорив, Максим остаточно заспокоївся.

– Вам не треба пояснювати, яка в мене робота. Ми з вами професійні циніки, Вадиме Назаровичу. Працюємо на результат.