3
Двері номера відчинив Борис.
За інших обставин назвала б його кумедним. Університетський професор, доктор фізико-математичних наук уже з перших хвилин знайомства нагадав типового божевільного вченого, персонажа численних пригодницьких чи фантастичних романів та фільмів. Такі типи кладуть життя задля чергового безумного винаходу, який мав би змінити світ на краще, але практичне застосування, навпаки, ставить цивілізацію на межу катастрофи. Високий, худий, мов патик, з погано доглянутою борідкою, в окулярах, ще й волосся сторчака. Галина, яка лежала горілиць на ліжку, була, на противагу чоловікові, низенькою, повнявою, але теж розпатланою. Носила окуляри тієї самої моделі, тільки більш елегантні, жіночі.
– Щось вийшло? – цвірінькнув Борис.
Інакше його манеру говорити Ольга не визначала.
Відповідати не спішила. Пройшла, сіла в крісло, витягнула ноги. Уся поїздка була за її рахунок, це навіть не обговорювалося, та й Заплави не надто заперечували – не мали сил. Міркуючи логічно, Ольга вирішила тримати подружжя в полі зору, тож знайшла в Луцьку двокімнатні апартаменти. Поки гасала по справах, Галина з Борисом сиділи в номері й нікуди не ходили, хоч навіть якби хотіли – не особливо мали куди. Обоє виявилися настільки безпорадними, що Ольга взяла на себе клопіт організувати транспортування Євгенового тіла до Києва. Зараз мрець покоївся в холодильній камері міського моргу.
– А що мало вийти? – спитала, заплющивши очі.
– Ну… Ви ж кудись їздили…
Вона розклепила повіки, глянула на Бориса знизу вгору.
– Ваші справи залагоджено. Про слідство нічого сказати не можу. Зате сина забирайте й везіть, усе готово.
– Як – везіть? – тепер подала голос Галина. – Що значить – везіть?
– Слово честі, ніколи не мала щастя чи, швидше, нещастя транспортувати покійників із пункту А в пункт Б, – кинула Ольга. – Але такі практики існують. Катафалк чекає, збирайтеся. Більше вас тут нічого не тримає.
Вона навмисне поводилася з ними грубувато. Проте розуміла: Заплави на її манеру ніяк не реагуватимуть. Подружжя настільки створене одне для одного, що навіть мали подібний психотип. Змусити їх щось робити, тим більше в критичній, несприятливій, трагічній ситуації, можна було тільки так. Інакше сядуть на голову. Ользі було щиро шкода згорьованих батьків. Та вона мала свої проблеми. І власне завдання, котре збиралася вирішити, поки не знаючи як. Тож узяті на себе з доброї волі зобов’язання Барва вважала виконаними. Тепер Заплави їй уже заважали.
Тим часом Галина сіла на ліжку, поправила розкуйовджену зачіску.
– Послухайте… Ми вдячні вам за… Не знаю, як сказати правильно…
– Пусте. За таке не дякують.
– Ольго Іванівно…
– Ми домовлялися. Ольга, Галина, Борис.
– Так-так, звісно. Ольго Іванівно… Олю… Ми з чоловіком не хотіли б думати, що ви далі винуватите нас у всьому.
– Перестаньте.
– Я підтримую дружину, – Борис став поруч із нею. – Ви вже кілька разів говорили, що в усьому винен наш син. Наш мертвий син. Наш убитий син. Якби він не морочив голову вашій доньці, нічого б з нею не сталося.
– Я й далі так вважаю. Хоча щиро, дуже щиро співчуваю вашому горю.
– Але тіла вашої Яни не знайшли.
– Дуже добре.
– Ми просимо тут і тепер забрати ваші слова назад.
Ольга не відразу второпала, про що йдеться.
– Тобто? – перепитала.
– Поясню, – зараз Борис перестав бути схожим на самого себе, того, яким його встигла пізнати Ольга. – Наш син загинув. Обставини встановлює поліція, і хочеться вірити: винуватця знайдуть та покарають. Але нам із Галею прикро, що ви вважаєте Євгена якимось боком причетним до зникнення Яни.
– Моя донька втекла з ним.
– Поїхала, – втрутилася Галина. – Коли тікають, не лишають слідів. Наші діти, Ольго, любили одне одного. Принаймні мені хочеться в це вірити.
– Нам, – додав Борис.
– Так-так, нам, – погодилася дружина. – Якщо ви проти, якщо ви вважаєте їхній зв’язок мезальянсом, якщо наш Женя… покійний Женя був не вартий вашої доньки… Гаразд, вважайте їхні стосунки не закоханістю, а взаємним захопленням. Коротким спалахом. Проте силою наш син не забирав із дому вашу доньку. Тим більше, вони давали про себе знати. Згодні?
– Господи, – зітхнула Ольга. – Добре, якщо це вас обох заспокоїть, нехай. Згодна. Далі?
– А далі маєте визнати: у біду потрапили вони обоє.
– Ось із цим, Галино, я навіть дуже згодна. Просто для вас, на жаль, уже все скінчилося. Трагічно – але скінчилося. Для мене – ні. Маю надію, що трагедії вдасться запобігти. Як саме – поки не готова сказати. Та мусите зрозуміти, чому лишаюся тут.
– Тобто, ви кидаєте нас?
– Ви дорослі люди. Доктори наук. Прожили половину життя, більшу. І кажете, що вас хтось десь може кинути. Совість є?
Остання фраза вирвалася мимоволі. Ольга не пошкодувала про це навіть із огляду на обставини. Хай там як, але Заплави справді сідають на голову. Убитий син точно не винен, що батьки в нього – безпорадні зануди.
– Коли вже почали про совість, дуже прошу таки взяти назад свої слова, – відчеканив Борис.
– Ні в чому покійного Євгена не звинувачую. Царство Небесне, земля пером.
– Дякую, – статечно промовив чоловік. – Є ситуації в житті, є моменти, коли слід пробачати одне одному задавнені образи.
– Можу я теж про дещо попросити? – не дочекалася відповіді, повела далі. – Давайте взагалі більше не повертатися до цієї теми. Розмова неприємна всім присутнім. Згода?
– Згода, – вони відповіли хором.
– І дайте мені вже спокій нарешті. Робіть свої справи, я займуся своїми.
– Дуже мило з вашого боку, Ольго.
– Тобто, Галю?
– Спершу самі пропонуєте їхати разом. Навіть наполягаєте. Фактично тягнете нас із чоловіком за руки сюди. Тепер, бачте, ми маємо дати вам спокій.
– А ви не задоволені, що я тут усе за вас вирішувала? Опікала вас, годувала, поїла, чорт забирай?
– Дорікніть нам ще шматком хліба, – Галина випнула підборіддя.
Борис поклав їй руку на плече.
– Ми все з’ясували. Є люди, котрі забагато думають про себе.
– Ви це мені? – Ольга думала, Заплави більше нічим її не здивують.
– Бажаємо вам у всьому розібратися й знайти Яну.
Подружжя зібрало речі швидко, злагоджено й мовчки. Коли виходили, попрощався тільки чоловік. Жінка намагалася не дивитися в її бік, й Ольга вкотре зробила висновок: світ населений дуже дивними людськими істотами.
Лишившись сама, знову заплющила очі, зручніше вмостилася в кріслі, спробувала розслабитися, згадуючи принагідно заняття з йоги. Ніби вдалося. Здається, навіть трохи задрімала. Не чекала стуку в двері, тож здригнулася. Крім Заплав, ніхто проситися не міг. Сто відсотків забули якусь жіночу дурничку.
– Що знову? – видихнула Ольга, широко розчахнувши двері.
– Здрастуйте.
На порозі – незнайома жінка, років сорок п’ять, коротко стрижена, попри спеку – у строгому діловому костюмі темних кольорів. Але Ольга впізнала незнайомку. Бачила її кілька годин тому в приймальні начальника поліції.
– Ви – секретарка Кушнірука.
– У мене обідня перерва. Можна зайти?
Барва відступила, пропускаючи несподівану гостю.
– Тетяна, – простягнула руку, легенько потиснула. – Я ж у поліції працюю. Тобто, маю до неї якийсь стосунок.
– Розумію. До чого…
– Це якщо цікаво, як вас знайшла.
– Мені цікаво, навіщо ви мене шукали.
– Бо почула: ви шукаєте доньку.
– Пані Таню, ми граємося в слова.
– Я допомогти хочу.
Жінки якийсь час їли одна одну очима.
– Поясніть, – мовила нарешті Ольга.
– Ви мати. Я мати. Втратила сина, старшого. Пішов добровольцем на Донбас, хай би він згорів синім вогнем. Під Дебальцевим, три роки тому… – Тетяна змахнула сльозу. – Це старший, Ігор. Маю ще двох, дочку й сина. Ми всі розуміємо, як воно – коли дитина зникає. Бачите, Ігор тоді пропав безвісти. Лише через дев’ять місяців удалося серед невпізнаних тіл знайти, дивом просто. Поховали, навіть вулицю нашу хочуть перейменувати на його честь.
– Співчуваю.
– А я вам. Бачила, якою ви від нашого начальства вийшли. Кушнірук ніби непогана людина, я тут багатьох бачила. Тільки все одно вашою справою займатися не буде ніхто.
– Мені вже дали зрозуміти. Бо справи нема як такої.
– Та отож. І не заведуть. Довго пояснювати чому.
– Не треба. У Києві те саме, як не гірше. Масштаби інші. – Бачите, як виходить. Але є варіант. Маю знайомого. Чоловік складний. Головно з жінками раду собі дати не може. Характер такий. Мужики з ним простіше домовляються.