мовби те пташине перегукування було важливішим за

слова співрозмовника.

– Ви однобоко, а тому хибно тлумачите послання

апостола Павла до коринтян, – врешті озвався отець

Смарагд. – А ще, смикаючись від’єднатися, ви обвалите,

обрушите все православ’я…

– В Росії на церкву давно надягнула влада хомут, – не

стримався і собі Пащевський. – А тепер, як у вас при владі

червоні погоничі, ви ще побачите, куди вона дійсно

рушить…

Архімандрит розмовляв російською, Пащевський відказував

українською, значення слів розуміли обоє, тільки

говорили насправді, мов через товсте і непроникне скло:

видно, як ворушились вуста, кліпали інколи очі, чи, як виникала

незгода, губи щомоці затискувалися; вони балакали

довго, але так один одного і не почули.

– Хоч обоє душпастирі, але дороги в нас різні, – з сумом

нарешті сказав Пащевський – він тоді навіть не зміг

 7

би собі уявити, які незабаром довгі дороги, зимові дороги

йому судитиме доля, які тисячі верст простеляться невимощеними

і недоглянутими, з пізньоосінніми калабанями

та сніговими переметами в люту зиму шляхами.

– То вже правда, – вперше за всю вечерю згодився

архімандрит Смарагд.

На крутих розворотах і звивинах вельми химерних

молодого тоді ще століття двадцятого такі несхожі долі

стикались… Вони, як і долі Пащевського та Смарагда,

втрапляли у невидиму якусь карусель, їх крутило, вертіло

і тисло, аж плющились тіла, і не кожен витримував

той неймовірно шалений тиск.

2

Опівночі військова колона вишикувалась у похід.

Спадав тихий сніг на голови тисяч бійців, на довжелезну

валку обозу, але на якусь мить над усім велелюддям запанувала

тиша, хіба зрідка порушувана побрязкуванням

збруї змерзлих коней, в яких шкіра на боках здригалась

брижами.

На середину колони виїхав верхи щойно призначений

командувач Дієвою Армією УНР Михайло Омелянович-

Павленко.

– Маємо йти до свого народу, – голос командувача

далеко котився вздовж завмерлої колони в нічній темряві,

злегка пом’якшеній та підсвіченій лапатим та мокрим

снігом, і кінь під командувачем нетерпляче переступав,

мов то не вистуджена земля була під ним, а гарячий черінь.

– Хворі, поранені можуть лишатися, ніхто й словом

не дорікне також тим, кому душа не лежить чи не випадає

іти в цей похід – не з медом там буде, братове. Прошу

їх відступити убік.

Іван КОРСАК8

І знову настала тиша під незмірним і неосяжним похмурим

небом, чорна тиша, лиш зрідка покреслена білими

навскісними лініями повільних лапатих сніжин.

Ніхто не ворухнувся, ніхто й кроку не зробив.

– Дякую вам, – вже упівголоса вимовив командувач,

обводячи поглядом колону, краї якої губилися в пітьмі.

Чотирма похідними групами вирушала армія в ніч,

в чорну безвість, де однаково могла таїтися слава чи

смерть, погибель чи перемога, де одне маленьке життя,

видавалося, не вартувало нічого і де те, маленьке, інколи

могло вирішувати долю довічну багатьох тисяч.

Отець Павло Пащевський розпочав передпохідний

молебень. Службу Божу отцю доводилося служити досі

в багатьох храмах: у Денисовичах на Київщині, в Арделівці

на Херсонщині, у церквах Києва і навіть просто на

Софіївському майдані, але ось так опівночі, під похмурим

небом, під загрозливо навислими чорними з легкою

синявою хмарами, які, коли б не зимова пора, могли скидатися

на передгрозові – так ще не випадало ніколи Пащевському

відправляти.

– Нехай святиться Ім’я Твоє, нехай буде воля Твоя,

як вона на небі, так і на землі, – вторили за отцем Павлом

тисячі вуст, в однодушному єднанні читали молитву:

вони просили заступництва неба, того неба, під яким

зродилися й виросли, волі Божої на землі, тої землі, що

вдячно знала їх черстві мозолі на порепаних і почорнілих

від тяжкого труда затверділих, мов кам’яних долонях,

а ще знала полинно гіркий їх піт, який навіть витерти з

чола інколи не випадало, тої землі, яка з дикого поля ставала

плодючою і благодатною, колосилася важким стужавілим

колоссям, що аж віддзвонював у переджнив’ї на

гарячих вітрах, тої землі, яку хотіли б вільну і не відаючу

наруги передати дітям, онукам і правнукам, тої, в якій

 9

упокоїлися їх прапрадіди, і в якій, як настане пора, самим

тихо лягти на довічний спочинок; не раз і не два

у найщирішому молитовному поєднанні отець Павло

перебував зі своєю паствою, але зараз настало незнане

ще досі єднання, істинно однодушне, коли не з холоду

й зимової сирості густішала кров і стягувалася шкіра

на тілі.

– Благословляю вас, – хрестив побратимів отець.

– У многотрудний цей путь рушаю з вами і я, протопресвітер

Української армії, рушає протоієрей Василь

Сукачів, отець Микола Маринич. Маємо стати ми

в помочі духовній та моральній, бо завше отці були

зі своєю паствою, маємо освідомлювати також люд

український у правдивості святих наших змагань з

лютим ворогом.

А як рушило військо, то просили вояки, шануючи

сан і літа отця Павла, сісти до них на підводу.

– Ні, діти мої, – не згодився Пащевський. – Не гоже

мені, здоровому, займати місце хворого або зраненого.

Ще не скували землю морози, струнами натягувалися

посторонки і рвали жили нещасні коні, витягуючи

вози з калабань, але колона, хоч і поволі, просувалася,

колона рухалася в чорній пітьмі розквашеними і немилосердно

розбитими ґрунтовими дорогами.

«Боже, яка тільки сила віри має бути в цього люду,

– думав Пащевський, з трудом витягуючи ноги з накислої

за осінь землі. – В запілля сорокатисячної вимуштрованої,

щедро Антантою озброєної і добре оплаченої

денікінської армії йде вчетверо менше військо. Але

з того вояцтва три четвертих боліє на тиф, та ще слід

відняти немуштрованих козаків, обслугу возів… Добре

було б, аби тисяч три здатні йти у бій. Мабуть, тяжче

за всіх щойно одужалим та легко пораненим; он місить

Іван КОРСАК10

болото напіводягнений на таку пору хлопчак, шматтям

якимось ноги замість чобіт обмотані, а в сусіда його

визирають із розлізлого черевика голі пальці. Це ж бо

госпіталь на колесах, який вирвався щойно з «трикутника

смерті», коли Червона, Добровольча і польська

армії лещатами затисли українців з різних боків. І цих

дітей, рідкісної відваги і самопожертви, нетямущий Захід

кинув напризволяще – Антанта не дозволила ввезти

в Україну навіть медикаменти та санітарні матеріали,

закуплені урядом УНР в Американської ліквідаційної

комісії…»

Цілу ніч, ніч з 6 на 7 грудня 1919-го, йшло під похмурим

небом військо, йшло, наскільки було можливо,

тихцем, остерігаючись запалювати факели чи інші вогні,

клекотали на вибоїнах запізнілим буслиним ключем

вози, товкли мучену накислу дорогу тисячі ніг. Вже під