– День ще вчора щільно розписаний, – відклав убік

секретар зошита. – Але я доповім про вас, пане Латишенков.

Він не знайшов у собі сили сказати «отче Смарагд»

забороненому в священослужінні і лише краєм ока помітив,

як смикнулося, наче від струму, обличчя архімандрита.

По хвилі Шатєхін вийшов з митрополичого кабінету.

– Його високопреосвященство зможе прийняти вас

о вісімнадцятій годині.

Смарагд мовчки розвернувся, задріботів східцями і

небавом прудко йшов, не піднімаючи голови, не вельми

в той час людною вулицею. Отже, у нього попереду ще

весь день.

Ця думка трохи стишила його ходу. «Куди, і до чого

поспішаєш, Смарагде? – сам до себе казав Латишенков.

– До високого, не кожному, певне, під силу піднесення

 109

духовного чи прокляття і ганьби незмивної, до світлого

Саду у царстві Його, де зеленіють вічно дерева, квіти не

в’януть і птахи співати не стомляться, чи прямісінько

несе тебе в підземелля незмірне, де нескінченна темінь,

сирість і сморід сірки нестерпний? І хто ти по задуманому

– подвижник, рівний святому, чи банальний бандит,

і де та межа, що невидимою рискою ділить замислене

дійство на праве й негідне, хто насмілиться безпомильно

ту лінію провести? Але важило неспівмірно для нього

інше, чи не втратить дух його, мов проколотий м’ячик,

набуту пружність і міць, чи не скисне в оту останню він,

вирішальну мить…

Смарагд никався безцільно весь день варшавськими

вулицями, йому не хотілося ані присісти, ні прилягти, та

й не зміг би, бо здатен тільки ходити; голод зовсім про

себе не нагадував, лише наприкінці дня не з фізичного

бажання поїсти, а з розуміння, що сили закінчуються,

зайшов у кафе. Він спробував силоміць абищо вкинути

в душу, та виявилося те марним заняттям, в пересохлому

роті страва здавалася звичайною ватою, яку ні жувати,

ні, тим паче, ковтнути не здатен.

І знову Смарагд бродив вулицями з душею, де вирувало

вже поблизу точки кипіння, і всім було байдуже до

того, що нило й пекло йому в грудях. Метушилися собі

перехожі, хукаючи парою на морозному повітрі, проносилися

мимо авто, закручуючи за собою сніговий пил та

гонорово попахкуючи синюватим димом, аж вищали на

поворотах по вмерзлій дорозі полоззя приїжджих селянських

саней.

О вісімнадцятій Латишенков знову був у митрополичій

резиденції. Владика прийняв одразу, він був у

себе в їдальні, бо день видався такий, що й поїсти не

встиг.

Іван КОРСАК110

Насторожений секретар, згадуючи загадковий і

поколюючий блиск в очах Смарагда, на всяк випадок

побути в приймальній попросив також Саковича, керуючого

канцелярією. Вони вдвох все прислухалися, що

діється за дверима їдальні, та небавом якось заспокоїлися,

бо ледь чутні голоси владики та архімандрита не

віщували тривоги.

Митрополит з Латишенковим згодом перейшли в кабінет

і там далі тривала розмова, яка з-за масивних дверей

також не викликала занепокоєння. Прибув владика

Діонисій, секретар доповів митрополитові.

– Попросіть зачекати хвильку, я зараз звільнюся,

– спокійно відказав митрополит.

Діонисій спустився в нижні покої, а в кабінеті розмова

тривала. Шатєхін вийняв кишенькового годинника,

кинув оком на циферблат, а Сакович і собі не стримався,

зазирнув через плече, мов школяр, що тихцем списати

намірився класну роботу.

Смарагд відчував, як за сорочкою у нього виступає

колючими і неприємними краплинами холодний піт, сил

усе меншає, його доводи і спроби переконати відлітають

від митрополита, як від намерзлої кам’яної стіни, зламати

хитру інтригу владики марне – Смарагд призначений на

кафедру за межами Польщі, але хіротонія має ж то бути

тут, тим часом потрібні владики всі відсторонені. І як сил

тих в душі у нього лишилось хіба на денці, далі Смарагд

не міг вже терпіти, не міг він ризикувати, бо інший такий

момент, напевне, ніколи в житті не трапиться.

– Вот тебе, кат православья! – швидше прохрипів,

аніж вигукнув, вихопивши револьвера і натиснувши

курок.

Той курок натискував він ще і ще, притому з млосною

насолодою, миттєва думка було жахнула, що то якась

 111

неправильна млость і неправильна, не така насолода, але

вже спинитись не міг, якийсь азарт, якась стороння сила

заволоділа ним і водила та цілила його рукою, був момент,

коли він зробив понад силу спробу спинитися; та

де там, стороння сила, з’ясувалося, куди дужча, і далі револьвер

викашлював кулю за кулею, і рвало від пострілів

руку вгору, якусь не його, тої іншої сили. Смарагд не чув,

не відчував густого запаху порохового диму у приміщенні,

та й сам митрополит бачився йому, мов крізь віконне скло

в час шквальної зливи, а як врешті кілька разів нервово

смикнув курка і пострілу не відбулося, то на мить спам’ятався

– злива по той бік вікна наче вщухла, митрополит,

відкинутий на спинку крісла, дивився незмигним довічно

поглядом мимо нього, а документи на столі перед ним залиті

чимось червоним, на білосніжному папері неймовірно

яскравим, пекучим око.

 Вихором вирвася Смарагд у приймальню.

– Где Дионисий?

Той же вихор підхопив і поніс Смарагда в нижні покої,

та марне там крутив ним, бо владика немов розтанув

в повітрі, врешті знову влетів архімандрит у приймальню

і стачило його лише на кілька слів:

– Я убил митрополита.

Він опустився на стілець, чи швидше впав у нього, бо

тої сили, що на денці ще недавно лишалося, не було вже

й краплі.

– Вызывайте полицию.

20

Як замела, закрутила хурделиця в новорічну ніч

тридцять дев’ятого, лиш болісно стогнало у димарях та

моторошно, заупокійно вило, так і весь рік кружеляло й

Іван КОРСАК112

мело. Тільки під займанщиною польською в краї інша віхола

витанцьовувати почала. Священика з села Козачки

на Кременеччині арештували нізащо і, немов злочинця,

шість кілометрів до буцегарні під багнетами везли, далі,

облишивши ніяковість і боязнь, взялися поліціянти навіть

за вельми знаних і шанованих краянами людей. Постукували

колеса під вагоном, обіцяючи нарешті перепочинок

у концтаборі Берези-Картузької невгамовновному

вічно Власовському, недавньому, до слова, парламентареві

польському, першому директорові української гімназії

в Луцьку. Приміряти судилося тюремні наручники

голові Товариства імені Петра Могили Ханенкові.

– Що діяти? – зависло на зборах Товариства в повітрі,

мов цигарковий дим у непровітреній кімнаті. – Будемо

без голови, чи, точніше, зовсім без Товариства? Чи

когось таки, мов на кару, будемо обирати?

– Отця Пащевського, – по довгій мовчанці пролунав

голос, нерішучий і вибачливий. – І то, звісно, як на те

буде згода…

Всі обернулися до отця Павла, вичікувально дивилися,