-Буду говорити винятково українською,- попереджує Матушевський.

   Модест Пилипович відчував, як хвилюється голова місії, та й  в самого його душа не на місці. «Бідна Греція, - подумалося мимохіть.- Невільниця Антанти, яку гарматами й голодом в 1916-му змусили «добровільно» пристати до  неї. Тепер же самостійно боятиметься крок ступити».

    Попри хвилювання, аж піт лоскотнув під сорочкою, вітальне слово голови Левицький виголошує французькою впевнено й твердо, немов представляє країну з віками усталеними традиціями, а не державу, що здобула щойно свою незалежність і їй треба ще добитись визнання.

    В просторому кабінеті міністра зі старовинними статуями античних богів, розкішними люстрами і оздобленням стін і стелі  під сиву древність з перших хвилин встановилася довіра, її не похитнула навіть несподівана манера міністра все записувати – хоча це спонукало зважувати на мисленних терезах кожне слово.

   Матушевський говорив енергійно, переклад від того затинався  і  ледве встигав, голова місії нагадав українсько-грецькі стосунки ще з сьомого століття по Різдву Христовому, поновлення їх в столітті сімнадцятому, і аж до сьогодні, розбудови держави тепер і до боротьби з большевиками.

   Міністр мовчки слухав,  то нотуючи йому потрібне, то тереблячи ретельно заточений олівець в руках, і тільки один раз перепитав:

   -А чи матимуть місце у вашій республіці люди багаті, промисловці, ті, кого модно звати стало буржуа?

    - Матимуть всі, хто живе працею й розумом,- відказав Матушевський  і передав господарю кабінету дипломатичну грамоту.

   Міністр біг очима документ, водячи олівцем у повітрі  над читаним, мов боявся збитись з рядка, а врешті, опустивши очі, відказав:

     -Не можу певного нічого сказати до розгляду на світовому конгресі. Але в гостинності не тільки не відмовляю, але й щиро радий вашому приїзду.

   Прощаючись, міністр вельми делікатно натякнув, що до вирішення українського питання кимось у міждержавних верхах добре було б не робити великого розголосу про перебування місії.

     «Отакої,- скривився у думці, як від кислиці, Модест Пилипович.- У своїй господі вже перестали бути господарями. Собі ради не дають, де там чекати вже підримки Україні».

    У чужому місті, де досі ні душі знайомої, хіба тільки голуби під вікнами готелю знайомо воркували досвітками, поступово знаходилися приятелі. Колишній грецький консул в Москві Сагіріяніс, що запам’ятав приязне ставлення до нього Києва, коли він тікав із Совдепії додому через Україну, заглянув на вогник і розповів цікаві новини. Відразу по візитові української місії до міністра Діомідіса побіг до нього російський посол князь Демидов і нарозказував, що ми большевики. Тому, на думку Сагіріяніса, українцям треба невідкладно зробити візит до грецького митрополита – про зустріч він навіть сам може домовитися. Так і зробив.

     Високий, розмашистий в плечах, з білими пасмами сивини в бороді митрополит зустрів щиро.

   -Як син православної церкви,- говорив при початку Матушевський,- як представник держави, що колись прийняла віру й науку Христову від Греції та й до цього часу залишається їй вірна,я вважаю за свій обов’язок, ступивши на грецьку землю, завітати до вищого представника грецької церкви, бо, добиваючись політичної незалежності, Україна добивається і церковної незалежності від московської церкви.

     Митрополит в свою чергу взявся викладати власне бачення релігійної ситуації в краї, у його веселому і доброзичливому погляді час від часу могла промайнути хіба звичайна людська цікавість: а що ж то за люди до нього заявилися? Він викладав своє бачення, частенько плутаючи Україну з Росією, картав большевиків за причинені кривди церкві і переконував, що православ’я, на відміну від латинства, не втручається у політику.

     «Якби ж то…»- перезирнулися мовчки гості.

    Далеко не зразу відповів митрополит на пряме запитання, чи можна розраховувати на нього в утвердженні незалежності української церкви – він довго дивився мимо гостей на лампадки, що змигували і ледь чутно потріскували, мов там можна було видивитися істину.

   -Все якось улаштується,- ухилився від прямої відповіді.- Матимете незалежну державу, то й церква здобуде назалежність

    А ще через кілька днів по зустрічі в українську місію зазирнув Сагіріяніс і вже з порога почав загадково всміхатися.

    -Князь Демидов знову пішов вашими стежками…Майже відразу за вами  теж заявився до митрополита,- і він поклав на стіл стосик свіжих атенських газет.-Люди сміються зі слів князя, що похвалився пресі: митрополит, мовляв, пообіцяв помолитися за велику Росію.

    - А що ж сам митрополит думає про нас? – не стримався Модест Пилипович.

     -Цитую дослівно,- не втаївся Сагіріяніс.- Він сказав: «Правдивий християнський народ ці українці».

   …Наставало літо, нескупе грецьке сонце в пересушеному повітрі, здавалося, перевершило в щедрості саме себе, бо навіть в тіні платанів дихати доводилося як рибі, яку щойно витягнули силоміць з води і вона жадібно ловить та заковтує повітря, яке однаково не дає порятунку -  Модест Пилипович міг тільки мріяти побути вдоволь з сім’єю на морі, де вологий вітер поволечки остудить розпечену душу, де заспокійливо накочується хвиля на берег і плавно, з ледь чутним шурхотом гальки й піску відкочується собі назад до великої води. Він міг тільки мріяти, бо щораз нові турботи накочувалися куди швидше морської хвилі.

    Ще тільки  під’їхали до румунського посольства, навіть в дверях не встигли подзвонити, як вправний портьє відчинив їм і провів у помешкання. Посол зустрів приязно, але відразу попередив, що приймає українську місію неофіційно. За півтори години встигли переговорити і про Розанду Лупул, невістку Богдана Хмельницького, і про Петра Могилу, та найскладніша мова про сьогоденне, чому ми не боремося проти большевиків спільно з російськими добровольцями, спільно з Денікіним. Модест Пилипович бачив, як обличчя Матушевського бралося рожевими плямами, наче від дитячої висипки, то не було безпричинне роздратування, то було набридливе запитання від цілковитого незнання справ.

   - Ми довго були федералістами-  помовчавши і заспокоївшись, врешті відказав голова місії.- Ми довго вірили в здоровий розум Росії і хотіли існувати на федеративній основі. Коли ж через нерозум уряду і росіян Росію штовхнули в обійми большевиків та анархії, ми проголосили свою незалежність А Денікін на Україну тим же духом дише, що й большевики, що й прісної пам’яті царський чинуша…

   В італійському посольстві сперш мова зайшла про Данте і Амічіса, поступово посол барон Авенацо розбалакався, нагадав навіть, що демократія венеціанська і торгові центри Італії ще в прадавні часи мали зносини  з Україною. Щоправда, спочатку сказав «півднем Росії», та враз спохватився  і сам себе поправив. А далі мова пішла про насущне, барон і Модест Пилипович, як перекладач від української сторони, по черзі, немов картярі, клали свої козирі на стіл – і кожен, кидаючи випробувальний погляд на суперника, свою карту вважав важливішою.