Бригадир озирнувся, хитнув головою з докором, не вимовивши й слова, лиш очі змучено відказали: “Дайте вже мені спокій”, а тоді, важко та сумно передихнувши, почовгав униз викривленими чобітьми з усохлими, задертими вгору носами.

- У колгосп тра’ писатись, - просто сказав батько.

- А за що нам кара ця? - і жіночий лемент, мов за покійником, розлився на всю околицю.

"Ще ця вмішалася, як середа в тиждень, - блиснув з-під лоба спересердя голова, аж між його різноколірними очима іскри змигнули. - Тепер і її вговорюй":

- Усі пишуться. На вас не зійшовся світ клином.

У присутності жінки батько куди пожвавішав і, розхоробрившись, навіть наважився смикнути сором’язливо голову за рукав.

- А мо’, уже на весну?

- Ти такий, як литовський ціп: і туди і сюди, - закипів урешт голова і владно кивнув бригадирові: - Бий востаннє комина цьому хуторянину.

“Як ви усі мені набридли”, - тихо відказали бригадирові очі, але сам він слухняно підставив під стріху драбину.

Так вовтузилися до самого вечора, і аж коли смеркло, при гасовій лампі, я пам’ятаю, як батько, слинячи хімічний олівець, накарлюкав заяву в колгосп. А де дінешся? Поруйнують димаря, здеруть дах - куди підеш з п'ятьма малолітніми дітьми?

Батько ще не міг сказати - добро то чи лихо так стрімко вривається вихором у тихе їхнє село. Він не боявся праці, не боявся навіть, що на спільний їхній клопіт хтось з великого кагалу позиратиме з-за вугла, він тільки не розумів, чому між ним і землею повинен стояти ще хтось - і це нерозуміння будило тривогу. А бачене за вікном тільки ятрило: клекотали вози, ревла худоба, мов на пожежу чи смерч, у валках-процесіях без хреста й хоругв йшли трудом згорблені люди, які, привалені негаданим, горбилися ще дужче до землі, нехитрої, пісної землі, в якій їхня доля, їхні радість і смуток;вони проходили мимо подвориці з нерозуміючими очима, як у безсловесної тварі, що її ведуть на забій, проходили, як біженці у минулі війни чи як предки їхні в давнину, рятуючись від татарського нашестя...

Очевидно, прості фінські люди, кладучи барвисті квіти на темний мармур могили свого уславленого вояка, мали чітке уявлення, від якої біди вберегли їх солдати Маннергейма. Ця біда у мого покоління і мене особисто, мов кадри кінохроніки зі старої подряпаної плівки, мигаючи, інколи постає перед очима. Уже невдовзі після організації колгоспу, в який “добровільно” записали батька, з пограбованих дядьківських клунь неподалік нашої хати збудували на пагорбі колгоспну конюшню-стайню і майже заповнили її так само “добровільно” усуспільненими кіньми. З тією конюшнею відбувалися дива дивнії: щожнив колгоспники накривали її свіжою, вилискуючою і пахнучою соломою, а вже десь із Різдва ту солому здирали і різали на січку худобі, аби не виздихала до першої паші. Весняні вітри гуляли поміж оголеними кроквами, і моторошно ставало від руїни. Неймовірно худі, - тільки кість, тільки скелет, обтягнутий шкірою, - підвішені на лійцях і вірьовках коні, бо якщо впадуть, то не встати їм довіку вже, дивилися на світ благальними і ображеними очима. У тих очах крізь обдертий дах відбивалося не тільки свіжовмите блакитне весняне небо, а й біль та німий відчай, у тих великих вологих очах, здавалося, єдиній живій частинці цього стражденного тіла, відбивалося і променилося незаслужене приниження голодом, невимовний крик до совісті людини - і ніхто нічого не міг зробити, допомогти, порятувати, і ніхто не міг витримати цього погляду безневинної роботящої тварини, і всі, навіть діти, винувато опускали очі.

А хіба тільки початок колективізації виписаний такими химерними сторінками? Добре пам’ятаю, як сільські дядьки, і батько при тім числі, різали на корені яблуні. Уряд Маленкова-Булганіна, уже по смерті Сталіна, обклав селянина такими щедрими податками, що краще було зрізати садовину, аніж мала вона давати людині красу і користь. Сьогодні молоді люди не уявляють, як можна вистояти в кілометровій черзі за хрущовським хлібом (на одні руки - не більше двох хлібин), жовтуватим від домішок кукурудзи хлібом, який чомусь черствів на очах.

Кілометрові черги за хлібом, у яких, траплялося, люди непритомніли, були на початку шістдесятих років. А чи доводилось сучасному читачеві харчуватися з “магазину об’їдків”? Певен, що абсолютна більшість читацького загалу уявлення зеленого не має, що це таке, або вважатиме їх закладами для бомжів, якимись харчовими “секенд хендами”. А я та моя дружина, як і тисячі киян, охоче ходили два роки по “об’їдки”. Так називалися магазини для працівників ЦК Компартії України. Вони були закриті для всіх простих смертних, окрім членів сімей апарату ЦК, і тільки один день на тиждень відкривалися для людей без спецпосвідчень. Люди, зрозуміло, охоче змітали недорозкуплені “об’їдки” високопоставлених осіб, а далі... далі завозилися нові дефіцити, оновлювався асортимент і треба було знову чекати відведеного дня.

“Магазин об’їдків" - то вже не шістдесяті роки екстравагантного пропагандиста “королеви полів” кукурудзи, то середина сімдесятих, “розвинутий соціалізм”, найблагополучніший за радянськими мірками час. Система, яка глаголила на всіх міжнародних розстанях, що лиш вона вибудувала величну піраміду соціальної справедливості, насправді вивершила великий пагорб лукавства і фальші “магазином об’їдків".

СЛІПІ ПОВОДИРІ СЛІПИХ

Тихо шелестять сторінки пам’яті, і писані ці сторінки вельми різним чорнилом. Щиро жаль, що поміж кольорів тих чорнил небагато райдужних, а загусто темних. Тож невипадково можна почути докори, справедливі й не вельми, насамперед на адресу письменників, журналістів: де ж ви раніше, милі, були, коли так щедро славословили радянський лад, славословили, облизуючись і холуйськи заглядаючи, не кліпнувши, йому у вічі?

Одновимірної відповіді на це не існує.

Насамперед не всі “заглядали у вічі". Рукописні аркуші В.Чорновола чи В.Стуса мережили “у клітинку” тіні грат. Поети, щоб видати вартісну збірку, докумекали досі так і не запатентований винахід: легендарний “паровоз” - вірнопідданий вірш на початку книги, який рятував усю книгу.

Совісна інтелігенція, йдучи в КПРС, таки напевне не йшла за правом входу в “магазини об’їдків”, про існування яких ще довго ні сном ні духом не відала. Люди йшли, щоб зробити в хорошому розумінні слова кар’єру, просто, щоб зробити щось вартісне у цьому житті - без відповідного анкетного запису в графі “партійність” надії лишались марнотним міражем. І ледь притихав терор троєкурівських псів Системи, як голос інтелігенції вирізнявся все гучніше. Духовні, культурні, національні, економічні, екологічні проблеми, болісні, мов незагойні рани,звучали у творах, виступах, публікаціях Івана Драча, Ліни Костенко, Володимира Яворівського, Юрія Мушкетика, Володимира Черняка - цей перелік імен, слава Богу, такий довгий.

Потроху, спроквола, ще боязливо озираючись навкруги (Борис Олійник: “Якщо в Москві стрижуть нігті, то у Києві відрубують пальці”, що ж тоді в області чи в районі?!), піднімала голову так звана провінція.

У нас, на волинському Поліссі, де я в 1975-1990 роках редагував камінь-кашпрську газету “Радянське Полісся ", намотувався, як і скрізь, клубок проблем. Однією із них була бездумна меліорація.

Уже починали висихати споконвічні криниці, ще дідівськими мозолями копані, зникали в лісах рідкісні види рослин, занесені в Червону книгу, птаство, мов обпалену невидимою пожежею, обминало землю давніх гніздовищ. Перепис буслів, проведений газетою, школами і науковцем Миколою Дуденком, засвідчив: сімей лелек у районі за повоєнні роки зменшилося майже утроє. Ось, власне, що з приводу бездумної меліорації я говорив на найвищому районному зібранні.

НАОСЛІП БУЛЬДОЗЕРОМ - ПРОТИ ПРИРОДИ

З виступу І.Ф.Корсака, редактора газети "Радянське Полісся”.

"Вітер бурхливого часу ввірвався і на сторінки “Радянського Полісся ". Думки, що звучать тут, - непідголені, непідфарбовані, зате щирі - викликають дискусії.