«Зовсім, як у нас», – з гіркотою перегукнулося Сергію Прокоповичу. Пишуть друзі з Волині про незгоєні болі церкви у краї, «у нас», на землях, де сімдесят відсотків живе українства, двадцять дев’ять відсотків мешкає білорусів і лише відсоток за росія- нами, церква досі не може скинути з себе московит- ського хомута.

Митрополитом Варшавської православної ка- федри і на ділі главою церкви у Польщі був раніше українець Юрій Ярошевський, шанований людом митрополит. На подив і  жах  всього європейсько- го співтовариства, його розстріляв у власному домі московський священик, напівфанат-напівбожевіль- ний отець Смарагд.

Наступником став архієпископ Діонісій, ет- нічний росіянин, і тепер неабияких сил та потуг потрібно мирянам, аби церкву уберегти. А ще хи- тромудра гра навколо затіялась… Польське чинов- ництво спершу все робило, аби послабити сильний від царських часів московитський вплив, потім нові викрутаси пішли, використовуючи російську мен- шість, не дати церкві українською стати.  Хитрю- ги ці заглядали у далеч, аби встановити, наче етап,

«православіє польське», щоби потім полонізувати цілком «сходні креси».

…А в храмі тим часом владика Андрей завершу- вав богослужіння. Не менш за літургію зачарувало всіх казання митрополита: давній прихильник злу- чення церков на основі рівності, владика знаходив

такі слова, які б розтопили навіть вкрите кригою байдужості й найчерствіше серце; замість незрозу- мілої ворожнечі до інших конфесій, що чулась не- рідко в проповідях священиків крила московського, прозвучало раптом слово пошанування до кожної гілочки християнства, слово приязні та любові…

----- 12

Я к мандрував Європою Степан Прокопович у пошуках обладнання для Загребського уні- верситету, то таки викроїв окраєць часу, аби відвіда- ти братів у Подєбрадах, – невдовзі після Сергія най- менший з них, Володимир, теж став професорувати в Українській господарській академії. З-поміж своїх мандрівних пригод Степан оповів якось за   обідом

братам, як долав останнього разу чеський кордон.

До Першої світової він нерідко минав погранич- чя між Німеччиною та Австрією і не знав при цьому якоїсь мороки. А зараз на чеській митниці проблема негадана вигулькнула.

Степан Прокопович звернувся було до митника, як раніше, німецькою мовою, але той тільки голо- вою заперечливо похитав: не розумію, мовляв. Хоч насправді, як був переконаний Степан у душі, розу- мів усе прекрасно він, тільки навмисне нетямущго клеїв із себе. Тоді російською Степан Прокопович заговорив – і знову чиновник заперечливо головою крутить. Чеської зовсім не знав Степан, тож врешті на французькій якось зійшлися, хоч обоє на ній ро- зуміли хіба п’яте через десяте.

«Я Европу до четырнадцытого года изъездил вдоль и впоперек, – обурювався старший брат, який по низці років перебування у Петербурзі розмовляв навіть у сім’ї російською. – Это впервые так надо мной поиздевался таможенный чудак».

Яки-и-й молодець, – протяжно, мов у спів пе- реходити намірився, вимовив було Сергій і на всяк випадок ложку обачно поклав, бо плечі зі сміху тряслися.

От би нам колись таких митників, – реготнув і собі Володимир.

Степан тільки зачудовано погляд перекидав з одного брата на іншого, з якої-то притичини вони з нього сміятися почали та змовницьки між собою перемигуватися.

До Масарика, президента нинішнього, чеська мова тут була дивиною, відсотків отак на дев’яносто з гаком німецька поміж люду чеського вживалася, – взявся тлумачити пересмішки Сергій. – А цей прези- дент повертає врешті народу його споконвічну мову...

М-м-м... Не певен, що то добро, – м’явся між тим, своє розмірковуючи, Степан. – Якось на паро- плаві мав я супутника, німця, який за порадою ес- кулапів здоров’я поправляв у Карлсбаді. Так-от, він оповідав, що не міг навіть простеньку марку на пошті купити, доки не вивчив кілька слів тою чеською... Те- пер він зарікся сюди показуватися, казав, що віднині лікуватиметься на будь-якому курорті німецькому, навіть гіршому, аби голову тут йому не морочили... Чехія втратила гроші і туриста, і пацієнта.

Ще було взялися менші брати нагадувати стар- шому, що Всевишній не випадково, певне, змішав язики вавилонцям, яких гординя несусвітня здола- ла, що кожна мова, кожна культура безцінна: Сергій спробував нагадати, що як гине якась непримітна рослинка чи комашка мізерна, то весь світ науко- вий дибки стає, – і правильно чинить, бо втрату цю мудреці навіть найбільші завернути не здатні... А як гине мова якась, а з нею, безсумнівно, у безвість на- віки пірне народ, – то ж не комашка, то ж пласт без- цінний світової культури...

А у вас тут, у Подєбрадах, не ліпше, – усе пру- чався Степан Прокопович, не ймучи правоти братів.

Люди, яких я раніше добре знав і з якими преспо- кійно розмовляв колись російською, тепер відмов- ляються мене розуміти...

Вони просто надмір делікатні, їм ніяково тобі нагадати, що ти хоч і славетний вельми в своїх пре- мудростях математичних, але став ментальним пе- рекотиполем, – штрикав шпички тепер Володимир, єхидно поблимуючи на брата.

Відвертість за відвертість... Ви тут робите ве- лемудрий вигляд, що науку двигаєте вперед. Але ж погодьтеся, патріоти мої, що немає науки мовою малоросійською, немає праць, навіть термінології не існує. Кажуть, аби бодай основи первісні тер- мінологічні закласти, то мусили ви з Галіції спеців з української виписувати. А вони зазвичай беруть терміни з будь-якої мови, аби лиш не з російської...

Уже не криючись, і Сергій, і Володимир тепер ре- готали щиро, відкрито, вони не могли б навіть зга- дати, якби й спробували, коли останнього разу обоє сміялися з такою дитячою безпосередністю в ці лихі роки; Степан сперш червонів, сердився, смикався, а врешті за несповідимою логікою застілля й собі ре- готнув:

А щоб вас муха вбрикнула, – наплило на згадку найстаршомудавнє-предавнє, чутевнезапам’ятному дитинстві.

Степане, – запив водою нарешті свої смішки- пересмішки Сергій. – Ті байки про галицьких мо- вознавців нащебетали недобрі люди. Головою тер- мінологічної комісії в нас Євген Чикаленко, не з полонин він карпатських, з херсонських степів сей поважний муж.

Найкраще нашу балачку завершити – то по- казати братові замок, – докинув своє Володимир.

До слова, засновував його зять князя  Галицького і Луцького, жупана березького та земплинського, бана Мачви й Белграда Ростислава Михайловича – Оттокар ІІ. Він одружився на його доньці, Кунгуті Галицькій, внучці не тільки Великого князя київ- ського, а й найпершій у часі поетесі європейській...

Зі стін замку Степан Прокопович довго дивився в далечину, де вишумовували колись густі й таємничі ліси, де полювати королі полюбляли, де заливисто гавкали гончаки, сплітаючи свої голоси в суцільний лемент: мчали мисливці на конях прудких, і кров від погоні шаленої закипала в жилах. По тому, як мис- ливці віддихались, цілонічно вишумовував бал, там чемний господар, зять князя Луцького  й Галицько- го, приймав найпочесніших європейських гостей, а Кунгута Галицька вінценосних осіб люб’язно  вітала. І вже галицькі специ з української не     видавалися

Степану Прокоповичу такими капосними.

----- 13

Б іль – то гість непередбачуваний, без стуку в двері навідатися здатен і серед ночі, не давши зімкнути повік вже до світання. Таким гостем Сер- гія Прокоповича був біль від поранень, яких двічі зазнав ще в Петербурзі, у час доволі жорстких су- тичок із жандармами на демонстраціях Української студентської громади, яку Тимошенко на початках очолював; падав відтоді також зір у пошкодженому оці. Звісно, не додалося здоров’я по такому  нещас-