Проти запису про султана великий посол відмітив: «Зробити негайно донесения секретним листом, тайнописом цифірним».

А четвертий запис вельми неприємний. В ньому було:

Ох, і натерпівся ж пан амбасадор страху з цим ділом! Одержав Петро Андрійович з Русі для підкупу турецьких вельможних людей двісті тисяч червінців і ту велику суму споловинив, сто тисяч у свою бездонну кишеню поклав. Покласти поклав, а підмазати дрібноту, кропив’яне насіння, піддячого Ваську Тимофеева, котрий знав про це, не здогадався. Той погрожувати почав: донесу, мовляв, великому государеві! Тепер не донесе! Запросив його до столу амбасадор: миритись, мовляв, будемо. Випив піддячий всього чарчину вина, захрипів, під стіл покотився — і здох. Зітхнув було Петро Андрійович полегшено — пронесло хмару! Аж ні, перекладач посольський Мусійко Арсеньев щось косо позирати почав. Невже пронюхав про споловинені червінці? А що як донесе цареві?

Великий посол тяжко зітхнув.

— І до чого ж спаскудився народ! Доносами тільки й живе!

Тут погляд його впав на п’ятий запис у меморії, і посол, ляснувши по лобі, вилаяв себе вголос:

— Дурень старий! Чого ж я зіваю! Якщо цим ділом цареві догодити, змилостивиться, певно, дозволить з Туреччини виїхати. Мало того, може й на паскудство Мусійчине, на донос його, коли такий буде, крізь пальці подивиться.

П’ятий запис у меморії був дуже коротенький:

Любить його царська величність всілякі монстри та курйози — карлів. велетнів, арапів, звірів диковинних. І якщо цю справу повернути вміючи — бути Петрові Андрійовичу в рідній Москві. Для цього треба, не зволікаючи, цареві донесення послати про султанові вчинки і про те, що Мустафу-агу за смородливе каляння царського портрета достойно покарано. Хай бачить цар старанність у ділах свого великого посла! А до донесень приєднати арапченя, немовби особистий презент — подарунок цареві від його посла. Не устоїть тоді суворий цар. Та от де тільки арапченя дістати? На невільничому ринку купити? Там добудеш якесь звірятко дике, вайло чорнопике. А для царського подарунка арапченя особливе потрібне, щоб усякі кумедні кунштюки знало, ну, скажімо, на трубі дудіти вміло, танцювати чи смішно кривлятися.

Тут посол ляснув себе по лобі вдруге. Він згадав, що на прийомах у великого візира Алі-паші не раз бачив арапченя підхожого віку, років восьми. Того, либонь, усяких штук навчено. І якщо не поскупитися, можна те арапченя у візира перекупити.

А скупитись Петро Андрійович не буде, ні! Аби з цього полону вибратись. І справді, хіба це не полон? Прихований, але полон! До дому посольського яничарів приставили. Кажуть: почесний караул. А чого ж така шана одному московському послові? І щодня від султана всякі несподіванки та прикрі реприманди[3] дістаєш. Сина рідного султан не дозволяє в Москву відправити. Ну, хіба не бранці?

Посол дзенькнув у дзвоник і звелів запрягати карету: вирішив зараз же поїхати до великого візира на приватний конференц, а по-нашому сказати — на приватну розмову. Доки готували карету, посол, покопавшись у скринях, витяг шовковий, китайського рисунка халат.

Пан амбасадор знав, що з’являтися до великого візира з порожніми руками не заведено.

Коні, впряжені в карету цугом, були вкриті попонами з леопардових шкур. На головах коней розвівалися султани з пунцового пір’я. На панові амбасадорі був шовковий жилет, оксамитовий довгополий, на французький манір, каптан і русий, з буклями нижче плечей парик — двадцять дукатів за нього італьянам у Мілані заплачено. А поверх усього цього, незважаючи на пекельну царградську спеку, пан амбасадор накинув лисячу шубу, криту сріблястою парчею. Хай бачать константинопольські людці, що їде не проста людина, а царський стольник і великий посол. Проте кінні яничари, які гарцювали навколо карети, наганяли чорну тугу. В дорозі, в кареті — і то бранець. Гаразд, не довго лишилось терпіти, аби арапченя од візира добути.

Вибравшись з вузьких вулиць Пери, карета загримотіла по камінню Великого Базару. Від завалених харчем базарних крамничок у карету війнуло такою нудотною гниллю, що Петро Андрійович аж сплюнув:

— Душок міцніший за московський! Густіше пахне, ніж у нас на Красній площі від харчевних рядів.

Здавалося, весь сонячний, полум’яний Схід став велишим табором на неосяжній базарній площі. Хазяями почували себе смуглі сухорляві турки. Презирливо щулячи очі з віями, підведеними синьою фарбою, вешталися індуси в білосніжних сорочках. Виблискували зловісно очима, наче потай замишляючи розграбувати базар, араби в коричневих бурнусах і брудних, недбало намотаних чалмах. Пріли на палючому сонці у ватяних халатах киргизи і казахи. Кавказькі горці картинно клали руки па ефесн величезних кинджалів. Червонобороді перси статечно, мовчки сиділи серед своїх яскравих товарів — килимів і шовкових тканин. Верткі вірмени у високих конусоподібних баранячих шапках, навпаки, крутилися біля своїх крамничок, верескливо зазиваючи покупців. А напівголий веселий циган притяг на базар очманілого від спеки ведмедя. На потіху юрбі, що нестримно реготала, Мишка мляво показував те саме, що і в Москві: «як хлоп’ята горох крадуть» та «як п’яна баба під парканом лежить».

Численні ремісники тут же, просто неба, на очах замовників шили халати, виточували мундштуки з бурштину й чубуки з пальмового дерева, лудили посуд, кували шаблі та кинджали. І раптом юрба шарахнулася в різні боки. Утвореним проходом спокійно посунула овеча отара під охороною злих, худих вівчарок. Неймовірний гамір стояв над базарною площею. І в сонячному хисткому мареві весь Великий Базар, здавалося, тріпотів і колихався, немов хотів відчалити од брудної, смердючої площі і попливти до безхмарного густо-синього неба. А панові амбасадору ввижалося холодне червоне сонце над синіми снігами, чулися виск полозів, бурмотіння бубонців; голобельний кінь лебедем вигинає шию і кошенятами стрибають підпряжні…

Він полегшено зітхнув, коли карета підкотила до древніх, ще візантійських, з баштами та зубцями, мурів сералю. Тут треба було вилізти з карети і серальськими дворами йти пішки. Проходячи Баб-Гамаюн, Королівські ворота, прорізані в західному мурі навпроти Софійської мечеті, пан амбасадор думав, що нема чого туркам носа копилити перед московським послом: стародавні серальські мури не раз бачили запорожців, їхні широкі, замазані дьогтем шаровари й чуби оселедцем. Але згадав, що під цими ж мурами садовили на палі запорозьких отаманів, і підупав духом.

Проминувши колишню візантійську церкву святої Ірини, перетворену турками на монетний двір, пан амбасадор підійшов до других воріт — Миру, Баб-ес-Селям, де вартували двірцеві яничари в червоних плащах. Треті ворота — Блаженства, Баб-і-Сеадет, що їх охороняли білі євнухи, вели в похмурий і питний тронний зал. А далі пішли плутані провулки, завулки, безлюдні коридори, і, нарешті, пап амбасадор зупинився перед низенькими дерев’яними дверима. Велетень негр, озброєний ятаганом, узяв у нього капелюха, тростину, шпагу і розчинив навстіж двері. Поклавши в рот ароматичну французьку настилку, щоб пахтіти диханням, посол московський ступив у приймальну великого візира. За ним бочком прошмигнув товкмач Мусій Арсеньєв, вихрест, ябеда і проноза. І його б, як ВаськуТимофєєва, чарчиною романеї[4] треба було б пригостити, та людина він дуже потрібна.