— Як справи, Валеро? — спитала чоловіка.

— Та поки що добре, працюємо. А ти чому не спиш? — поцікавився чоловік. — Телевізор у мами голосно ввімкнений?

— Ти ж знаєш, що він мені не заважає, коли я стомлена. Справа в іншому: я не можу додзвонитися мамі.

— Як то? Не бере слухавку?

— Взагалі нема з нею зв’язку.

— Напевно, забула поставити телефон на зарядку.

— Але я телефоную з самого зранку, і все марно. Ти ж знаєш мою маму, вона нічого ніколи не забуває, а телефон ставить на зарядку кожного вечора, — зітхнула Настя. — Щось мені на душі неспокійно.

— Не накручуй себе. Подзвони її сусідці, та напевно все знає. Принаймні може сходити до матері та подивитися, чи все там гаразд, — порадив чоловік.

— Дякую. Якось я не подумала про Валентину Петрівну.

— Передзвониш мені?

— Звичайно!

Сусідка матері обізвалася одразу.

— Приїзди в село, я тобі листа віддам, — сказала Валентина Петрівна після вітання.

— Лист зачекає, — сказала Настя, — мене цікавить, що з мамою? Чому з нею нема зв’язку? Ви її бачили сьогодні? З нею все гаразд? — Настя посипала питаннями.

— А я тобі про що торочу?! Лист від матері, приїдь забери і прочитай, бо я не можу, він щільно заклеєний.

— Що з нею?! — тремтячим голосом спитала ще раз Настя, не розуміючи, про який лист меле сусідка.

— Богдана Стефанівна вчора зібрала валізу і кудись поїхала, а тобі лишила листа.

— Як… поїхала? Куди? — Настя нічого не могла збагнути. — Чому вона мені не подзвонила?

— Сама не знаю, куди її понесло, — невдоволено сказала жінка. — Весь вік прожили поруч, дружили, ніяких таємниць у нас не було, а тут…

— Вона не сказала, куди збирається?

— Про те й я тобі! Питала куди, так не зізналася, — дорікнула Валентина Петрівна. — Можна подумати, що я колись зайве язиком плескала! Просила кота погодувати, поки ти приїдеш. А що з ним за день трапиться?! Він уже як кабан жирний!

— Добре, — зупинила її Настя. — Я сьогодні приїду і привезу їжу Барсику.

— Так ти сьогодні приїдеш?

— Так.

— Привези мені маленьку, я тобі одразу гроші віддам, — попросила Валентина Петрівна.

— Добре, — пообіцяла Настя, зрозумівши, що мова йде про горілку.

— Тільки ж не забудь!

Сусідка п’яницею не була, але не гребувала перекинути чарчину-другу за вечерею, особливо коли знаходилися вільні вуха. Треба таки купити для неї чвертку горілки, бо образиться. Настя сповістила чоловікові те, що дізналася від маминої сусідки.

— Я зараз поїду в село і все дізнаюся, — сказала вона чоловіку.

— Дочекайся мене з роботи, з’їздимо вдвох автівкою.

— Не можу чекати до вечора. Щось мені не подобається така таємничість.

— Можливо, подалася до якоїсь давньої подруги?

— І про це не можна було мені сказати? — хмикнула Настя.

— Не могла вона поїхати на свою батьківщину?

— У Стрий? На Львівщину? Ти ж знаєш, що вона не була там понад сорок років, навіть не поїхала на похорон матері, — зітхнула Настя. — То чому б тепер мала їхати? І до кого?

— Ось бачиш, є у неї таємниця, чому не може поїхати у рідні краї, тепер ще одна буде, — зіронізував чоловік.

— Припини. Мені й так важко. Бувай!

Настя натиснула на телефоні червону кнопку і почала вдягатися. В животі загурчало, нагадуючи про їжу. Вона відрізала шматочок вареної ковбаси, вкинула до рота.

— Мамо, передайте Іванні, що я поїхала у село до матері, — сказала вона свекрусі, намагаючись перекричати телевізор.

— Що ти там забула? Прийде донька з технікуму, чоловік з роботи, що вони будуть їсти? — пробурчала свекруха, втупившись у телевізор. — Знову мені паритися біля плитки?

— Передайте, будь ласка, Іванні, щоб приготувала поїсти собі, вам і батькові, — сказала спокійно, але наполегливо Настя і швидко зачинила двері. Вона надто добре знала свекруху: побурчить задля годиться і далі робить своє.

Валентина Петрівна вже чекала Настю. Як завжди, вона сиділа на лавці біля паркану, схрестивши руки на грудях і витягнувши вперед ноги. Настя знала, що вони в тієї пухлі й покреслені випуклими синіми мережами вен, ніби географічна мапа з позначками річок. Тому сусідка завжди, коли сідала, протягала ноги вперед, щоби вони відпочивали. Настя привіталася, стомлено зітхнула та присіла поруч.

— Де лист? — спитала тихо.

— У хаті. Де ж йому бути? — хмикнула сусідка. — Подихаємо свіжим повітрям чи одразу підемо в дім?

— Валентино Петрівно, яке там повітря?! Я місця собі не знаходжу, не знаю вже, що й думати, — зітхнула Настя.

Валентина Петрівна зіперлася руками на лавку і лише тоді важко, ойкаючи, підвелася.

— Здавалося, за стільки років узнала твою матір, як облуплену, а тут на тобі, такі таємниці, — ображено мовила сусідка і, перевалюючись з боку на бік, подибала у двір. — Детектив, та й годі! Якісь листи, ніби не можна подзвонити, таємниця за сімома замками. І це після стількох років дружби та сусідства! Коли вона приїхала в село до мого сусіда Івана, Царство йому Небесне, то я вже того дня знала, що Богдана приїхала не сама, а з немовлям, тобто з тобою. І я не плескала язиком по селі, хоча знала, що ти не його дитина. Скажеш, я тобі донесла, що в тебе не рідний батько? — вголос розмірковувала сусідка, запрошуючи Настю до хати. — Я б ніколи тобі не зізналася, але знайшлися добрі люди… Хоча навіщо зараз копирсатися у минулому? Тримай! — Валентина Петрівна подала конверт з написом «Для Насті».

— Спасибі! — жінка схопила конверт і швидко пішла.

— Стривай! — зупинила її сусідка. — А ключі, які мати тобі передала? А чвертка де?

Настя дістала з сумочки пляшку, тикнула в простягнуті руки, схопила ключі й майже побігла з хати.

— Ти хоча б зайди, скажи мені, куди мати подалася, — невдоволено крикнула навздогін ображена жінка.

— Добре! — механічно відповіла Настя вже за порогом.

Як на зло, замок довго не піддавався. Настя тремтячими руками ледь упоралася з ним. Хвилювання наростало з шаленою швидкістю, в голові шуміло, кров прилила до скронь. На ходу кинула «Зачекай, Барсику!» чорному зеленоокому котові, який привітав її протяжним «Ня-а-в!». Всілася за стіл біля вікна, розірвала пухкий конверт.

«Доню, моя Настуня, — почала читати лист, написаний на папері з учнівського зошита в клітинку, — ти ж знаєш, як я люблю тебе, Іванну та Геника. Чи мені тобі розповідати, скільки я пережила, скільки сліз пролила і прочитала молитов, поки Гена був у Києві на Майдані? Як я хотіла його дочекатися, обійняти і сказати, що він та такі, як мій онук, — справжні герої! Тепер я буду відчувати свою провину, що не дочекалася його лише кілька днів. Сподіваюся, що і він, і ти мені пробачите, якщо дізнаєтесь про причину мого таємного від’їзду. Але все по порядку.

У мене двоє дітей: ти і твоя сестра Ніна. Ти — моя гордість, Ніна — мій вічний біль, мій пожиттєвий хрест, але ви обоє — мої діти і, хай би що сталося, я люблю вас однаково. Та що мені тобі пояснювати? У тебе теж двоє діточок, і, хоч би які вони були, ти завжди любитимеш їх однаково.

Сьогодні рівно три роки, як останній раз я чула в телефонній слухавці голос Ніни, яка поїхала в ту кляту Москву на заробітки. За три роки мовчання та невідомості моє серце стлілося. Якби хоч щось я знала про її долю! Можливо, і ти, доню, вже не віриш у те, що вона жива, лише заспокоюєш мене. Але я ні на мить не переставала вірити, що Ніна жива, лише з нею трапилося якесь лихо, а я не можу їй допомогти. Я дуже тобі вдячна, що ти їздила в саму Москву на передачу «Жди меня», намагаючись хоча б щось дізнатися про долю сестри. Шкода, що вона не відгукнулася, не знайшлася і ніхто інший не розвіяв туман невідомості.

Я тобі не розповідала, що об’їздила всіх навколишніх ясновидців, екстрасенсів та гадалок, щоб дізнатися про Нінину долю. Лише одна з гадалок сказала, що її вже нема серед нас, а всі інші говорять, що вона жива, але в біді.