Анатолій Андрійович Дімаров

Вершини

АНАТОЛІЙ

ДІМАРОВ

Вершини

84Ук7‑44

Д46

Известный украинский советский прозаик на этот раз выступил с повестью об альпинисте

и геологе необычной судьбы – Анатолии Скригитиле,

который в экстремальных

жизненных условиях проявил

большое мужество и самообладание,

повторив, собственно, подвиг Мересьева.

Произведение это – автобиографическое, имеет двойной сюжет.

Автор в нем –

второй главный персонаж.

Рецензент Г. М. Сивокінь

, 4702590200–074

Д ‑‑Б3.41.23.85.

М223(04)–86

© Видавництво «Радянський письменник», 1986

Анатолієві Скригітілю – альпіністу , геологу

І знову цей вітер.

Цей, будь він і проклятий, вітер!

Жбурляє пісок, зриває траву. Шарпає люто намета, задуває в кожну щілину. Гуде по вузькій глибокій долині (Долина! Чотири тисячі двісті над рівнем моря!), виє, як реактивний літак. Зігнувшись, вилажу надвір й одразу потрапляю під вітер. Крижаний, невтомний, нещадний. Пружний, наче вода. Насилу переставляючи ноги, відходжу подалі од табору.

В пекельно чорному небі вороже застигли зірки. Гострі хребти, затискаючи з обох боків долину, грізно нависли над табором. Місячний нереальний пейзаж: мені часом здається, що ми не в долині – в гігантській аеродинамічній трубі, націленій прямісінько в небо. Ще один протяг, ще один натиск –і всі наші намети будуть зірвані, зібгані, зім'яті й пожбурені в космос.

Вчора посеред ночі намет наш не витримав: роздерся навпіл. Вітер оскаженіло ввірвався досередини, видер з пічки трубу, скрутив, пожбурив на Анатолія. Одним подихом видув гаряче вугілля, попелом заліпив обличчя. Осліплий, оглушений, кашляючи й відпльовуючись, я борсався в спальному мішку, шукаючи замок од «змійки», а полот‑

нище оглушливо стріляло над вухом, і зірки сипались у чорно розпанаханий отвір. Все, що було в наметі, враз ожило, злетіло в повітря, закружляло в оскаженілій каруселі.

Поки я товкся із спальним мішком, Анатолій витанцьовував посеред намету, ловлячи обірвані кінці полотнища.

До ранку ми провоювали з вітриськом. Розпанаханий навпіл намет то набухав, відриваючи нас од землі, то враз опадав, навідмаш б'ючи по обличчю. Переповнений відчаєм і злістю, я лаявся, мов останній биндюжник, Анатолій же мовчки тримав свою половину намету і, здається, вхитрявсь навіть дрімати.

Діждавшись світанку, заходились зшивати намет. Вітер, познущавшись уволю, полетів собі геть, холодний світанок стрімко вливався в долину. Довкола валялися наші пожитки – попозбирали ж ми їх потім по табору!

– Розкидало по всьому Паміру,– сказав Анатолій. І, як завжди, додав:– Це що, буває гірше...

Долаючи пружний опір повітря, біжу до намету. Надворі нижче нуля, вода в бачку взялася кригою: вранці до неї доведеться добиватись геологічним молотком. Хоч удень сонце смажить так, що в нас з плечей дим іде.

Потроху починаю звикати до памірських контрастів. Мене вже не дивує хуртовина серед літа, коли спека – не продихнеш, а старанно підметене небо таке чисте й порожнє, що ні за що зачепитися оком. Та ось раптом (тут все починається раптом) з‑за найближчого хребта стрімко виривається хмара, і за якусь мить все довкола поринає в тьму. Температура падає нижче нуля, перші порції снігу, підхоплені крижаним вітром, січуть нещадно обличчя. Швидше светр, гуртку, капюшон – і в та‑кий‑сякий затишок, якщо не хочеш перетворитися на бурульку. Довкола вже крутить таке, що не видно білого світу – снігова суцільна стіна, біла смерть, яка нещадно дихає у вічі...

Хмара зникає так само раптово, як і з'явилась. Щойно все переміщувалось у дикому хаосі, сніг валив, наче з прірви, і враз – спокій і тиша. Чисте небо і сонце. Таке ясне й гаряче, наче й не завивала щойно хурделиця. А сніг, який біліє довкола... Що сніг! Мине десяток хвилин – і від нього не лишиться й сліду. Ні струмочка, ні краплини вологи: не танучи навіть, сніг випарується в сухому, як у доменній печі, повітрі...

Заповзаю в намет (тут немов ще холодніше, аніж надворі, з пічки давно вже видуло останнє тепло), старанно пристібаю клапан: залишиться найменша щілина –і вітрисько одразу ж ввірветься досередини. Залажу притьмом в постіль, в пуховий спальний мішок (а поверх нього ще й ватяний), пірнаю з головою, щоб вигнати з тіла дрижаки. Поступово зігрівшись, поринаю в сон.

Але це не той сон, спокійний та глибокий, що на рівнині. Над головою весь час стріляє полотнище намету, десь поруч щось металево брязкає, стогне й шкребеться, а всередині, продимаючи щільну тканину, гуляють повіви вітру. І, головне, бракує повітря. Вдихаю щосили, аж груди тріщать, вдихаю, та щоразу хочеться вдихнути ще більше, ну, якщо не вдихнути, то бодай хоч ковтнути – киснева спрага весь час мордує мене, особливо вночі, коли залишаюся наодинці зі своїм нетрено‑ваним тілом.

– Адаптація – пояснює Анатолій.– Це що, це дитячі забави! На восьмитисячнику ви й півгодини не витримали б: одразу зіграли б у ящик!

Спасибі за втіху! Мені з головою вистачає й оцих чотирьох тисяч. Чотирьох памірських, що дорівнюють п'ятьом на Кавказі. Де буйна рослинність, а отже, і вдосталь кисню, де немає отакого, будь він і проклятий, вітру.

Збожеволіти можна од нього.

Отак напівсплю‑напівдрімаю протягом довгої ночі.

Під ранок вітер мовби трохи вщухає. Можна спокійно заснути, але дихати все важче: відчуваю, як кожна клітина мого немічного тіла волає за киснем. Невже я колись звикну до цього кисневого голоду? Невже настане хвилина, коли я не буду відчувати себе рибиною, яку кинули в згубну для неї стихію?

Зовсім розвидняється. Анатолій солодко спить, загорнувшись, наче в кокон, у спальник. Виглядає тільки облуплений ніс та наїжачена щіточка вусів: в полі Анатолій принципово не голиться, обростаючи щетиною, наче їжак, і все на ньому починає стирчати: стирчить ріденька, яку монгола, борідка, стирчать вуса, стирчить на всі боки смоляна непокірна чуприна. Навіть брови заодно наїжачуються, і під ними заповзятими вогниками миготять чорні жарини очей. Чорні очі, чорне волосся, почорніла, обвітрена шкіра, туго напнута на вилицях,– ласкаве сонце України давно не гостювало на ньому.

Хоч сьогодні й неділя, він вирішив сходити в черговий маршрут, і я вчора пообіцяв раніше встати, щоб затопити пічку й скип'ятити воду в трилітровому закіптюженому чайнику.

Сьома година, час вставати.

Вивільняю одну руку, намацую светр. Уся одіж завбачливо складена поряд, бо вдягатись, якщо не хочеш задубіти, треба в міру того, як виповзаєш із спальника: спершу светр, потім пухо‑ву куртку, вовняну шапку на голову. Затим теплі лижні штани, дві пари шкарпеток і туристичні, на грубій гумовій підошві, черевики. Одягаюсь, як на пожежу, щоб втримати в тілі хоч рештки тепла,– і притьмом до пічки.

Тут заздалегідь заготовлені дрова, березова кора. Набиваю повну пічку дровами, підмощую кору, беру з десяток сірників, складаю докупи: протяг такий, що одним не підпалиш. Яскраво спалахують сірчані головки, загорається березова кора, в пічці вже гоготить, як у пеклі, і коли б оце піднятися вгору та глянуть донизу, то побачив би величезний вогняний язик, що виривається з металевої труби.

Минає десяток хвилин, і в наметі стає жарко. Пічка малиново світиться, од неї котяться розпечені хвилі. Чайник, зігрівшись, починає тихенько наспівувати, як отой кіт, що примостився на теплій лежанці.

– Порядочок! – Анатолій.

Прокинувшись, він не лежить і секунди. Заведена ще з вечора пружина гіожбурює його з опальника: кілька хвилин і він уже одягнений. Чорна теніска, товстий, домашнього плетіння, светр з верблюжої вовни, який побував на найвищих вершинах Паміру, спортивні штани, а поверх них шорти з міцнющої, як залізо, тканини. Шортів тих, що скоріше нагадують труси, в Анатолія не менше десятка. Перший раз, побачивши Анатолія в оцьому одязі навиворіт: штани – під низом, а зверху – шорти, я не міг утриматись од сміху, та згодом, коли мої власні штани «згоріли» протягом дня на гострому камінні, я вже з заздрістю поглядав на оту деталь туалету.