А потім мучивсь, як ще ніколи, здається, не мучився: ноги наче мстили за те, що він їх надумавсь обрізати, і з кожною годиною, з хвилиною кожною боліли все дужче. Все тіло взялося криваво‑червоними плямами, понабрякали повіки, заклало ніс, горло, він став задихатися. Крізь вузенькі щілини, крізь червоний туман ледь бачив, як метушились довкола постаті в білому, якісь нереальні, потойбічні голоси добивалися до нього, щось наполегливо питаючи, потім губи йому розвели, вставили тверде й кругле – і з шипінням, з свистом, розпрямляючи зведені судомою легені, полилась прохолода. Він її пив і все не міг напитись.

– Треба зняти кілька швів,– долинув голос, і той голос був дуже знайомий, але Анатолій ніяк не міг пригадати, де його чув.

– Кілька?

– Давай.

Затріщало в ногах; щоб не застогнати, він щосили вп'явся зубами в мундштук.

– Може, ще кілька?

– Можна.

Потім йому казали, що в нього почала розвиватись гангрена.

– В сорочці, вважай, народився: з того світу витягли.

В сорочці чи не в сорочці – то ще як сказати! Але якщо вже повернули у цей світ, то вчепися у нього зубами й не відпускай, і коли Анатолія перевели в загальну палату й Іван Андрійович

дозволив опускати потихеньку ноги додолу, він сказав сам собі, що з першого ж разу дійде до дверей. Сам, без жодної помочі.

Діждавшись, поки лікар вийшов з палати, сів, скинув з ніг простирадло.

Ноги були оббинтовані старанно, він уже мав час їх роздивитись – під час перев'язок.. Іван Андрійович свого слова дотримав – лишив, що зміг, і черевики таки, мабуть, будуть триматися. Він ще походить, що б там не казали, і треба починати зараз, негайно, не марнуючи й секунди.

Отже, так: опустить спершу ноги...

Вони на очах почали набрякати, гаряче наливатись свинцем.

Болить? Вже дуже болить? Нестерпно болить? А ти як хотів, щоб не боліло? Тоді лягай, лишайся калікою!

Встати!

Ось де справжній біль! Ось вони, ягідки!

Витримаєм! Зціпимо зуби й витримаєм!

Бинти враз взялися червоним.

А ти чого чекав? В мені ж кров – не водиця! І годі дивитись униз! Прицілься на двері й – бігом!

Добіг, ухопився за ручку й одразу ж примусив себе одірватись од неї. Боявся – прикипить долонею.

Бігом назад! Бігом, поки не втратив свідомість!

«Божевільний!» – зойкнуло ліжко, коли він, добігши, упав. На подушку, на спину, з усього маху, наче у воду. І чи то застогнав, чи то посміхнувсь: «Переміг!»

– Толь!

Дахін в усі очі дивився на підлогу.

Одірвав од подушки голову, подивився й собі.

На підлозі, від ліжка до дверей і знову до ліжка, відпечатались криваві сліди.

– Може, обійдемо?

– Чому? Гірка ж зовсім дрібничкова!

Хоч сам у душі ще вагався: досі ходив лише по рівному. Але скільки по рівному човгати? До яких пір ти себе жалітимеш?

– Ел, доганяй!

Присів, відіпхнувся, помчав. Все швидше, швидше – між високими соснами, що так і мелькали золотистими стовбурами.

Невеликий горбочок виник раптово, як замаскована міна. Удар, кидок, гострий пронизливий біль. Точнісінько так, як отам, на Ключевській. Сосни гойднулись то в один бік, то в другий.

– Я ж казала! – Елла, що вже поруч, замалим не плаче.– Давай допоможу.

– Відійди.

А що вона все ще хотіла взяти його попід плечі, закричав зовсім уже люто:

– Кому сказав, відійди!

Похмуро, на неї не дивлячись, звівся, взяв палиці, обтрусив сніг. З ненавистю глянув на горбик, що знову зачаївся невинно. Стис губи, повернувсь, подерся догори.

– Толь, ти куди?

Не відповів. Всього себе зосередив на кожному кроці, «ялинкою» вивертаючи ноги, щоб не їхали донизу лижви. Все більш мокрішали ноги. «Знов крові назбирається!» Щоразу після отакої прогулянки хоч викручуй шкарпетки.

Жарко. А гірка не така вже й низенька! Добре б перепочити, та Елла дивиться в спину.

«Ні, мадам, не діждетесь!»

Нащо він її щоразу з собою бере?

– Толь! – знизу благально.

Не оглянувся. Ставив лижву за лижвою, видираючись вгору.

Ось нарешті й вершина. «Вершина!» – усміхнувся зневажливо. А що, для нього – вершина! Ельбрус, пік Комунізму, Джомолунгма. «Еверест– дев'ять верст». Хоч претендуй на медаль.

Розвернувся. Елла все ще стояла біля того проклятого горбика, дивилася вгору. Уже не гукала – мовчала. Знала, мабуть, що не вмовить: ні сльозами, ні криком.

Перехопив міцніше пальці, набрав повні груди повітря. Відштовхнувся щосили й – донизу.

Знову золотисте мелькання стовбурів, тугий посвист повітря, лоскітне відчуття наростаючої швидкості. Ще, здається, хвилина – і ти злетиш над землею. І горбик, позначений Еллою, невідступний, як доля.

Удар, кидок, ще удар, і крізь біль, крізь гарячий туман – радісний всепоглинаючий спалах: не впав!.. Ну, що, Ел, ми ще себе покажемо, візьмемо не одну таку гірку, а може, й вищі, дай тільки час, бо не все зразу, Ел...

Ладен був обійняти її, а вона стояла застигла, мов усе ще не вірячи, що він не лежить на снігу, скорчений од болю.

Потім ступила до нього:

– Толь...

Щось таке гаряче ворухнулося в грудях, що він, соромлячись того поруху, ввігнав палиці в сніг, відштовхнувся щосили, вигукнув:

– Ану, здоганяй!

Вперед! Тільки вперед!

Назустріч сонцю, морозу й снігові...

Щонеділі вони обов'язково вирушають за місто.

Чисте, пропечене першими морозами повітря, ліс, наскрізь пронизаний холодними променями, недоторкана снігова пелена і така тиша, що боїшся її порушити. Прогуде лише десь в піднебессі невидимий звідси літак та з глибини лісу, поміж застиглих дерев, долине якийсь звук таємничий: звір не звір, людина не людина, привид не привид – лісовий якийсь дух, в якого ми давно перестали вірити, якого зреклися, проголосивши запально, що його нема і бути не може, а він є, він лише головою покивує та посміюється в свої сріблясті вуса й бороду на нашу категоричність дитячу, він лиш поглядає лукаво з‑під своїх засніжених брів: «А що ви заспіваєте, коли віч‑на‑віч зіткнетесь зі мною? В дикій пущі, посеред темної ночі». Ліс наче зітхне, білий сон додивляючись, і той подих одвічний так тебе всього й прониже, так і омиє, так у душу й хлюпне, наче ліс припав до твого обличчя розпашілого та й дихнув: вуста у вуста.

П'ять, десять кілометрів, все глибше й глибше в ліс, а потім перепочинок на якійсь особливо затишній галявині й підобідок – на куций студентський бюджет: ковбаса найдешевша чи сала шматок, та навпіл цибулина, та гарячий, із термоса чай,– Анатолій завжди стільки сипав заварки, що Еллі потім снились лише коричневі сни.

А там – знову вперед, і, дивлячись на енергійно націлену постать, Елла ніяк не могла позбавитись думки, як він все це витримує, але спитати не наважувалась: запитала одного разу та й ледь язика не одкусила. Так глянув на неї. Глянув і сердито сказав:

– Якщо ви ще раз, мадам, поцікавитесь моїми кінцівками, можете продавати свої лижви!

Анатолій же, повертаючись щоразу в гуртожиток (з прогулянки, з лекцій – все одно), одпа‑рював ноги. В розчині марганцівки. Потім густо змазував бальзамом Вишневського.

І на лекції, й на прогулянки взував лиш вібрами. В іншому взутті він просто не зміг би ходити: згиналися б підошви. А тут: набивав побільше вати, натягав по кілька пар дитячих шкарпеток (пробував спершу одягти звичайні, підгинав, обрізав – ходити не міг. Шкарпетки збивались валками, а обрізані впивалися швом. То й додумавсь нарешті до дитячих шкарпеток: були наче на нього).

І щоночі, поки й засне, пригойдував біль.

Звик до нього й не уявляв уже, що може бути якось по‑іншому. Заново вчився ходити, бігати, ковзатись на лижвах, підійматися в гори й спускатися донизу. Він освоював цю нехитру науку з такою затятістю, наче від цього залежало, жити йому чи не жити. І не дозволяв собі й на хвилину розслабитись.

Щоранку, після обов'язкової зарядки й холодного душу, причісував перед люстром своє непокірне волосся. Причісував і сам себе запитував: