– Звідки тобі стало відомо?

– Од директора цирку. Він мій приятель. Тож і дозволив набрати дві машини. Підганяй у суботу машину й ламай.

Скупердяга підігнав не одну машину, а дві. І поки там схаменулись та викликали міліцію, встиг розібрать півпаркана.

Обоє одержали по суворій догані. Один за те, що «купив», другий – що повірив.

Тож Анатолій, вірний традиції, і не подумав розсердитись. Лише сказав:

– Один – нуль в мої ворота... Ну, гаразд, за мною не пропаде!

Згадавши, яке в нього було обличчя, я знову заходжуся сміхом. Кусаю долоню, щоб не розреготатись уголос та не розбудить Анатолія.

Пересміявшись, наказую собі заспокоїтись. Час заснути, лишилося ж усього кілька годин.

Заплющую очі й бачу турмаліни.

Просинаюсь од того, що хтось покликав:

– Скільки можна спати: вставай!

Схопився: нікого. Лише Анатолій. Навпроти, на

ліжку. Пірнув з головою в спальник, тільки чуприна стирчить.

Зберігаючи кожну краплину тепла, висовую із спальника частину руки: четверта година, час уставати.

Анатолій вийде о дев'ятій, даючи мені чотири години фори, і я надіюсь добратися до Тау‑Міки хоча б з ним одночасно. Він іде туди рівно годину.

Скільки ж це треба обходити гір, щоб набуть такі м'язи! Й серце, що не відає втоми.

(Трохи статистики. Щоденна норма геолога, який працює високо в горах,– описати в своєму щоденникові 15 точок. Тобто через кожні сто

метрів... Не забувайте, що це на Памірі!.. Через кожні сто метрів зупинитися й описати все, що зустрілось цікавого, не пропустивши найменшої дрібниці... Якось Анатолієві здалося, що далеко внизу щось синьо зблиснуло. Він одразу ж спустився на кількасот метрів донизу і доти повзав поміж камінням, поки знайшов один‑єдиний кристал. З сірник завтовшки. Але який! Густо‑синій сапфір, що не поступився б цейлонським, якби мав більший розмір. І хоч більше не вдалося знайти жодного, Анатолій переконаний, що вони таки відкриють родовище памірських сапфірів, дійде черга й до них, хоча б довелося для цього просіяти поміж пальцями всю оту гору.

Отож при щоденному завданні описувати п'ятнадцять точок, Анатолій, прийшовши в «Кварц‑самоцвіт» і працюючи перший сезон рядовим геологом, описував щодня до шістдесяти... «Не вистачало людей,– пояснював мені Анатолій.– І до того ж ніхто не хотів, а дехто й не міг здиратися на вершини. Ходили в основному долинами. А Памір не Урал. На Памірі все найцікавіше – саме вгорі». Тож весь величезний масив на схід від Мургаба, закріплений за їхньою партією, являв спершу суцільну білу пляму (маю на увазі коштовне каміння), бо майже всі геологи, які десятиліттями тут працювали, вели пошук переважно в долинах. («До того ж всі працювали на гірський кришталь,– Анатолій.– Вузька спеціалізація. Як сліпі»).

Я вже вдягнений, споряджений, налитий чаєм, як термос,– поки охолоне, зійде сонце і пригріє вже зовні. Беру геологічний молоток, обережно, щоб не розбуркати Анатолія, полишаю намет.

Памірська погода сьогодні вирішила здивувать старожилів: ні війне, ні шелесне. Здичавілий

вітер врешті стомився і, згорнувши розколошкані крила, десь задрімав серед скель. Небо переливається коштовним камінням, як сукня заморської королеви, що вирішила надіти всі прикраси, які тільки в неї були. Чумацький Шлях вигнувсь дугою, показуючи на Тау‑Міку, що заховалась, звідси невидима, за скаполітову гору. Холодно, темно, я бреду навмання, намагаючись не потрапити в байбакову нору ногою. Вони ще сплять, як сплять і наші вівці: я саме проходжу мимо кам'яної огорожі. Ціла отара, живі консерви геологів, а часом і найцінніша валюта. Коли доводиться діставати бензин, якого хронічно не вистачає на оцьому високогір'ї: машини задихаються не менш, аніж люди. А якась гарбузяна голова там, на рівнині, за кілька тисяч кілометрів од найнижчої гірки, планує для нас тонно‑кілометри, дивлячись на свою гладеньку, як замерзле озерце, логарифмічну лінійку. «Як у Москві живуть? – пригадаю слова Абоса.– Тиждень одну курку жують. А ми барана за один раз з'їдаємо!»

Абос тримає персональне шефство над вівцями: щовечора огляда їх ревниво, чи не полегшали курдюки. Якось недорахувавсь однієї – два дні пропадав, поки таки знайшов: за п'ятнадцять кілометрів, у сусідній долині.

– Якби він так каміння шукав! – сказав Анатолій.

До каміння Абос байдужісінький. Йому однаковісінько: топаз чи уламок граніту. В його очах камінь існує лише для того, щоб пробурить в ньому дірку, закласти якнайбільше амоналу і щосили рвонути. Дать йому волю, він закладе стільки вибухівки, що висадить у повітря весь Східний Памір.

Разом, звичайно, з нами всіма.

– Е‑е, на те воля аллаха! – відмахується безтурботно Абос.

Минаю овець, простую далі. Підсвічую час від часу кишеньковим ліхтариком, шукаючи стежку. Ага, ось вона. Ледь помітна, веде прямо на скаполітову гору, куди щодня піднімаються Соня і всі мої друзі‑таджики.

Починається підйом. Відчуваю його не так ногами, як серцем. З кожним кроком він крутішає й крутішає: я все частіш зупиняюся. Під час однієї такої зупинки до мене доноситься тупіт. Невже щось скоїлось і Анатолій послав за мною погоню? Тупіт все ближче, ближче, чую, як сиплеться каміння, і ось із темряви виникає кілька чорних постатей. Вмикаю ліхтарик і бачу муллу з рушницею в правій руці.

Кивнувши, мулла проходить мимо. За ним іще двоє, теж із рушницями. А четвертий, Мухла, зупиняється.

– Драстуй! Салям!

– Куди, Мухла?

– Охота! – показав угору рукою.– Козел... Мясо сля‑адкій! – і приплямкнув губами.– Давай, підем охота!

– Дякую, я по каміння.

– Е‑е, камінь... Козел!.. Козел кушай – сто літ мужчина джигіт! Підем!

Я відмовляюся ще раз. Проблема мужчини‑джигіта мене не хвилює поки що. Тим більше – на безлюдді жіночому.

– Бувай! – каже Мухла (цього слова навчився в Анатолія) і кидається наздоганяти своїх, що давно уже розтанули в темряві.

Лиш тепер до мене доходить, що Мухла єдиний не має рушниці. Йому, мабуть, як ще дуже зеленому, не довірили зброю. А він побіг за ними, як ото дитина біжить за дорослими. Ще, бач, гукав і мене.

За годину вибираюсь на гребінь: це вже неабияке досягнення, місяць тому я сюди й за кілька годин не доповз би. Серце стукоче, бракує повітря. Скидаю рюкзак, примощую на плаский камінь, сідаю, мов падаю.

Швидко світає. Тут навіть день розгортається вдесятикрат швидше, ніж на рівнині. Дивлюсь на схід, де вже палає півнеба: от‑от виткнеться сонце. Вищі, вкриті вічними снігами вершини вже сяють сліпуче, а внизу, в долині, над табором, морок і темрява стають мовби ще густішими. Ніч неохоче стискається, інеєм осіда на каміння, землю, намети, заповзає у відра з водою, що давно уже встигли взятись кригою. Ніч ще панує в низині, а тут, нагорі, бурхливо розгортається день: чисті, холодні, різкі кольори розливаються по вершинах, і розступається простір, і видно за сто кілометрів.

Повертаюсь до Тау‑Міки обличчям – рукою звідси подати. Вона прямо‑таки на очах виростає із мороку, підноситься все вище й вище. Бачу світлий поясок, на самій вершині, куди маю обов'язково добратись, кожну скельку, що її мені доведеться здолати, і заздрю птахам, які не народжені повзати.

А тут, щоб дійти до цієї прекрасної гірки... Не піднятись, а тільки дійти... треба спершу спуститись донизу. Втратити з таким зусиллям набуту височінь, щоб усе починати з нуля.

Є від чого застогнати у відчаї!

Зводжусь, одягаю на плечі рюкзак, беру до рук мого вірного, мого надійного супутника – геологічний молоток. Йому добре дісталось за оці неповні два місяці: і дзьоб геть розплющений, і ручка побита, але він ще послужить мені – і сьо‑годні, й завтра, й позавтра, мій незрадливий товариш, мій помічник‑виручальник, і я його не залишу, обов'язково заберу з собою. Там, у моїй квартирі міській, де підлога до нереального рівна, а тюлеві фіранки можуть спокійно висіти при навстіж одчинених вікнах, він буде пахнути мені ось цими торами, і той запах я не проміняю ні на що...