Зачеплений за живе, я викладавсь, як то кажуть, до кінця: діставав особливо цінні та рідкісні експонати, розповідав, наскільки вони унікальні.

– Нічого камінчик,– погоджувався він з якоюсь зверхньою ноткою в голосі. А коли я, допечений до живого, відкрив свій заповітний ящик і запропонував взяти що завгодно на згадку про нашу зустріч, він якось мовби аж знехотя відібрав кілька агатів.– Не пограбував вас, надіюсь?

Ну й типа підсунув мені Григорій Михайлович!

Єдине, що мене втримало від в'їдливої репліки («Ну, куди вже нам, сірим, тягатися з вашим Паміром!»), це його ноги. Я одразу ж звернув увагу на його незвичну ходу. Він ступав, наче падав, ступав, мов долаючи щоразу невидиму перешкоду. Лиш тоді, коли він роззувся, щоб не топтатись по килимові (розшнурував високі, на замовлення, очевидно, пошиті черевики), коли ступив до кімнати, я зрозумів причину отієї ходи: в нього не було стоп. їх наче обрубали сокирою, і він ходив фактично на п'ятах...

Попрощалися ми тепліше, аніж зустрілись. По‑перше, я вияснив, що він мій земляк: з України. А на Україні, як твердить письменник Ковінька,

поганих людей просто не буває. А по‑друге, я запросив його пообідати, і вже за обідом він трохи відтанув: став розповідати про памірські семити‑сячники так, наче сам там побував, а мені, признатись, завжди подобались у щось закохані люди.

– Приїжджайте в Душанбе! – запросив на прощання.– Сходимо в гори.

«Куди вже тобі, бідоласі, ходити в ті гори!» – подумав я, намагаючись не дивитися на його обрубані ноги.

Прощаючись, він перший подав мені руку. Потиск був енергійний і дужий.

Де ж він все‑таки вмудрився отак покалічити ноги?..

Вдруге зустрівся з Анатолієм уже в Таджикистані, в Душанбе. Щоправда, прилетів не до нього: Григорій Михайлович одного разу з властивою йому милою манерою подзвонив і сказав:

– Анатолію Андрійовичу, негайно збирайтесь!

– Куди?

– Летимо в Душанбе.

– Коли?

– Завтра. Я вже замовив квитки на літак. Є реальна можливість побувати на Памірі.

– А ми не могли б полетіти сьогодні? – Я вклав у це запитання якомога більше сарказму.

– Анатолію Андрійовичу, ви думаєте, мені так легко було замовити квитки! ‑ Одразу ж зірвався на крик Григорій Михайлович.– Я всю академію на ноги поставив!

Що він міг це зробити, я не мав жодного сумніву. При всій своїй неорганізованості в побуті, при всій своїй життєвій беззахисності, Григорій Михайлович там, де йшлося про справи службові, міг будь‑яку бетонну стіну пробити. «Чи не сам президент бігав замовляти квитки?»

– То збирайтесь! – В нього не було жодного сумніву, що я не відмовлюся.

І я, кладучи трубку на важіль, уже знав, що таки полечу. Полечу, хоч на мене чекали тисячі термінових справ, що ними обростає людина, живучи в місті... Стій, а квитки!.. Два квитки в оперний театр, що їх дістала дружина. «Ми ніколи з тобою не ходили в театр. Все справи, справи, і на люди ніколи вийти!» – «Як же, голубонько, вийдеш!» – я вже дістав свій величезний рюкзак, куди можна було й пів‑Києва впхати, шукав туристичні черевики й спальний мішок...

– Летимо прямо до Огньових,– повідомив Григорій Михайлович уже в літаку (рейс 3248, Київ – Душанбе, десять тисяч метрів над горою справ, які так і лишились невирішені, над моїми терплячими дружиною й мамою).

– А хто такі Огньови?

Огньов – мій давній товариш. Разом навчались у вузі. Вони обоє геологи... Тг ви самі переконаєтесь, які це прекрацні люди!

– Діти в них є?

‑ Щось, здається, є,– як від того, що безпосередньо не стосується справи, недбало відмахнувся Григорій Михайлович.

В Огньових виявилось аж троє дітей: старша дочка і двоє синів. Самі ж Огньови й справді виявились напрочуд сердечними людьми: прийняли нас, як рідних, і протягом тижня, що ми сиділи на їхніх шиях, робили все від них залежне, щоб ми не нудьгували. Хоч Микола Сергійович і Валентина Сергіївна давно вже розпрощалися з полем, в душі вони лишались такими ж молодими геологами – з отого непосидющого племені, яке з першим подихом весни втрачає спокій і починає збиратися в дорогу, як птахи у вирій. Та, власне,

вони ніколи й не поривали з геологією: Микола Сергійович досі працює в Управлінні геології Таджикистану – першим заступником начальника, й промитої години, як то кажуть, не має, Валентина ж Сергіївна рухає вперед геологічну науку в одній з проблемних лабораторій.

Вони й узяли найдіяльнішу участь в підготовці нашої експедиції.

Кілька вечорів підряд просиділи ми над картами Паміру, визначаючи найцікавіші місця, що їх варт відвідати, і головний гідрогеолог Віктор Микитович Крат, який і мав здійснювати інспекційну поїздку по свердловинах, тільки й знав, що остуджував наші гарячі голови:

– Тут машина не пройде.

Або:

– Це дуже вже вбік від основного маршруту.

– Але ж там мають бути агати! – стогнали ми з Григорієм Михайловичем.

– Іншим разом поїдемо. Ви що ж, за одним махом хочете весь Памір пограбувати?

Потім до нас приєднавсь Анатолій, який саме пішов у відпустку:

– Зор‑Бурулюк!.. Коли щось цікаве і є на Памірі, то тільки на Зор‑Бурулюкові!

– А де він, цей ваш Зор‑Бурулюк? – допитувались ми, зачаровані вже самою назвою.

– На Східному Памірі. За Хорогом. В районі Мургаба.

Дві пари очей – мої і Григорія Михайловича – молитовно дивились на Крата.

– Можна,– кивнув акуратною борідкою Віктор Микитович.– Нам все одно треба бути в тому районі: недалеко від Мургаба працюють наші гідрогеологи.

Східний Памір, Хорог, Мургаб, Зор‑Бурулюк...

Назви ці вже ввійшли в нашу кров, як отрута. Жадібно роздивляємось карту, суціль зафарбовану в густо‑коричневий колір. Висота не нижче чотирьох тисяч метрів. Тоненька ниточка дороги, що тягнеться спершу понад Пянджем, потім здирається на коричневе поле, підіймаючись до самого неба.

– Захопіть побільше теплого одягу,– попереджає Огньов.

Я недовірливо дивлюся на милого нашого господаря: «Теплий одяг? Посеред літа? Коли на вулиці в тіні майже сорок. Сів у тролейбус – вибравсь, як хлющ...» Чи не черговий геологічний розиграш?

Але Крат серйозно відповідає:

– Я вже сказав Гірштейнові.

Гірштейнове прізвище згадується протягом

всього вечора. Памірський шофер – не рівня нашому білоручці, який тільки й зна, що крутити кермо та натискать на педалі. Памірський шофер – це й завгосп, і начпрод, і кухар, а часто й геолог. Він повинен простежити, щоб не виклацували посеред ночі його пасажири зубами, а вдень щоб не ходили голодними. Повинен пам'ятати, де що лежить у фантастичній горі знаряддя й речей, що тільки чудом якимось помістилися в машині. І зверх усього ще й вести машину. По дванадцять, по вісімнадцять годин на добу, вдень і вночі, по таких високогірних дорогах, що наш найсміливіший водій вискочив би з кабіни, впав би на дорогу та й, затуливши очі долонями, кричав у розпачі: «Мамо!»

Памірський шофер повинен мати зір орла, серце лева, реакцію кобри. Інакше він на першому ж повороті полетить разом з машиною в прірву.

Та часом і це його не рятує. Коли ми вже забралися в гори, я довго думав, що стовпці поверх акуратних купок каміння розставили орудівці: помічали особливо небезпечні ділянки дороги. То вже потім довідався, що так тут заведено відзначати місце, де загинув водій. Десятки стовпців траплялися нам по дорозі, а в одному місці, в зоні каменепаду, ми теж замалим не заробили стовпець: величезний двометровий валун, що нависав над найвужчою ділянкою дороги (ліворуч – суцільна кам'яна ріка, яка так і дихала, праворуч, під самими колесами,– чорна прірва, куди й дивитися моторошно), валун в кілька тонн раптом надумався зрушити з місця: затріщала міцнюща тканина, наша машина, сіпнувшись, завмерла, а в прорваний отвір лиховісно заглянула кам'яна сіра мордяка. І стільки тупої нещадної люті було в отій морді, що ми, онімілі, непорушно сиділи й загіпнотизованими кроликами дивились на неї.

– З машини! – закричав Гірштейн.

Як ми опинились на дорозі, не пам'ятаю. Стояли позад нашого уазика й дивились на кам'яну потвору, що, впершись лобом в машину, намагалася зіпхнути її в прірву.