“На кого він (цар) більше повинен уважати-чи на свого брата, короля, що терпить такі безчестя від вора-зрадника, такі труди поносить, таке військо утримує з несчислимими видатками Річипосполитої,-чи на того зрадника, що зрадив свому панові і Богові, і не за віру, а против віри воює, всю Европу піддати поганству обіцяє, і те саме може і цар. величеству вчинити як поганин і бісурменин, разом з гультяями і поганами?”
Але з братерської любови, король готов прийняти від царя способи замирення-аби лише вони були відповідні для гідности королівської. Та чи є така деклярація Хмельницького, котрою він віддає свою справу в руки царя? які конкретні умови ставить? в якій формі благає милосердя? Жаданнє зборівських пактів-річ недопустима: через пізніші повстання козаки стратили право на ласку, показану їм не тільки під Зборовим, але і під Білою Церквою. Коли ж цар уступає в инших точках Зборівської умови, а настоює на пункті реліґії, то се опирається на непорозумінню: пани-рада готові се пояснити, хоч король і необовязаний ні перед ким оправдуватися що до свого правління, як не мішається до правління царського. Король під Зборовим зовсім не обіцяв того, щоб у його державі лишилася Русь тільки та що не в унії-він полишив духовенству обох обрядів порозумітися в тій справі. Він обіцяв при своїм виборі кождого заховувати при його правах, і так мусить бути: що було при уніятах, мусить зістатися при них, і при не-уніятах так само. Але в тім його може контролювати тільки “нарід шляхетський”, котрому він присяг, а не якісь хлопи-повстанці, ані сторонні держави.
“Не присяг й. кор. вел. Жидам-як ви кажете, бо ними всі християнські народи помітують, і вільно й. кор. в-ву завсіди їх вигнати з своєї держави. Не присягав він тим, що не признають Бога в св. Трійці єдиного. Не присяг хлопам і простого стану людям, над котрими їх панове мають власть життя і смерти, згідно з законами Корони Польської і в. кн. Литовського. Але присягав народові шляхетському і тим що мають вільний голос до обирання панів і королів своїх. Тому що між обивателями грецької реліґії є богато шляхти, урядників, сенаторів, що мають вільний голос на соймиках і соймах, вони б не замовчали, коли б в реліґії діялись якісь утиски. Але се не належить хлопам, і належати не може”.
Сенатори і достойники Корони і в. кн. Литовського не можуть не дивуватись, що московські посли позволяють собі досліджувати і контролювати закони Річипосполитої, і вишукувати на їx підставі якісь утиски грецької реліґії. Але кінець кінцем вони і се покривають братською любовю обох монархів, і ставлять тільки питаннє, які ж засоби у царя до замирення? Коли Річпосполита здасться на його посередництво і припинить кампанію, витративши стільки на збір війська, а Хмельницький кінець кінцем на замиреннє не пристане, або не дотримає слова самому цареві,-чи цар в такім разі обіцяє свою оружну поміч на приборканнє сього віроломного неприятеля? Від відповіди на се питаннє посли ухилились, запропонували тільки післати свого дворянина до Хмельницького, разом з королівським післанцем, щоб його повідомити про переговори-але не дали ніякої асекурації що до дальшого. Супроти того король не може відступити від задуманого походу на Хмельницького, і посилати в таких обставинах гінця до Хмельницького хоча б і від послів тільки не дуже то зручно. Одначе король дав на се свою згоду-аби цар мав змогу тим способом переконатися в нещирости і зрадливости Хмельницького, що просить царя бути посередником, а одночасно віддається під протекторат султана і складає йому підданську присягу. “Про се вам, вел. послам, показаний був лист з Стамбула і копія з нього дана, що не тільки сам Хмельницький, але й полковники-посли його побісурменились, і присягли на підданство, з тим що все військо Запорізьке має бути в послушности цареві турецькому. І тепер Хмельницький має у себе послів турецьких, що приїхали відібрати послушенство від усього війська; але чернь помітила се й більше Хмельницькому не вірить, а удається до короля, щоб прийняв її в ласку й не дав їй упасти в неволю турецьку”.
Про се все посли повинні донести цареві, щоб він не дав себе здурити “такому викрутному й строптивому неприятелеві”, і коли б Хмельницький тепер переступив присягу,-щоб цар поміг королеві його поконати і приборкати як спільного неприятеля, з усіми його спільниками.
“Ви, вел. посли, розглянувши вчинки того зрадника (“вора”) Хмельницького,- як він лукаво запевняв царя, нібито грецька віра терпить тісноту і прикрости в королівській державі, переконалисьтеся, що не за віру війна йде-бо той бунтівник не тільки римо-католицькі костели, але й грецького закону церкви й монастирі палить і руйнує, віддає посвячені Богові річи в руки поганам, християн в полон поганський і т. д. Зміркувавши все се, ви признали його не вартим царської ласки, і не хочете до нього посилати, ані в посередництво вкладатися, переконавшися, що се ворог і обманець не тільки перед королем, але й перед царем”.-Се те місце, против якого протестували посли, прочитавши відповідь. А далі йдуть такіж неприємні слова про неможливість скасувати унію, і те небезпечне прирівняннє сього побажання до того, “якби вимагати, що б стародавня грецька віра була викорінена в державі царській”- що свого часу викликало такі гарячі протести послів на конференції.
Примітки
1) “Только цар. величество с кор. величеством не сослався о том вЂчного докончанья не нарушить” — л. 524.
2) В чернетці було полишене місце на цифру, та видно не спромоглися на статистику.
ВІДПРАВА ЯЦКОВИЧА І АБРАМОВИЧА, МІСІЯ СТРЕШНЕВА, МІСІЯ Л. КАПУСТИ.
В Москві тимчасом виправляли до дому послів Хмельницького - Яцковича і Абрамовича. Вони були вислані по тім як Ладиженский привів принціпіяльну згоду царя на прийняттє козацького війська під московський протекторат; мали добитися негайної військової помочи, і очевидно як можна наставали на московський уряд, допевняючись як найскоршої відправи з якимись конкретними наслідками. Але московські правителі, після доволі рішучої заяви, післаної з Ладиженским щоб затримати гетьмана від формального переходу в підданство Отоманської Порти, знову вернулися до політики вичікування, і не хотіли робити нічого рішучого до повороту великих послів. Правда, не маємо протокола переговорів в приказі, але авдієнція вступна і відправна, і царська грамота дана в відповідь на грамоту Хмельницького витримані в незвичайно здержливім тоні, і мабуть в устних переговорах московські дяки теж не розпускали язика 1). Все робить таке вражіннє, що московський уряд не хотів ніяким фактом порушити лінію високої льояльности супроти польського уряду, взяту перед остаточним розривом. Для заспокоєння ж гетьмана і старшини рішено післати з козацькими послами кого небудь з близьких цареві людей-з щедрими дарунками і ласкавими словами, щоб можливо затушувати сю нову, неприємну для гетьмана проволоку. Визначено для сього царського свояка стольника Родіона Стрешнева і дяка Мартиньяна Бредихина; соболів для гетьмана і його двору призначено на загальну суму 2352 московські рублі-небувалу досі, більше ніж подвійну против дотеперішніх посилок, і вже 6 (16) вересня зложено царську грамоту про се посольство-в остаточній формі виготовлену другого дня. Вона дуже убога змістом, обмежується тільки вірчою формулою, і найбільш інтересне в ній те, що титул польського короля як зверхника Запорізького війська, вписаний в чорновику старим порядком, при останній редакції счеркнено з поясненнєм, що від посольства Ладиженского, себто від заяви про згоду на прийняттє війська в московську протекцію королівської титулятури при титулі гетьмана вже не пишеться,-тільки “гетьманові війська Запорізького і всьому військові” 2). Протягом кількох день мабуть вичікували ще остаточних вістей від великих послів, і не діждавшися вирядили се посольство 22 н. с. з доволі докладною інструкцією, що заховалася в посольських актах.