Так оповідав Татарин Ґенестий ¹⁷); він каже, що сам на власні очі бачив чауша в Ямполю,-він приїздив, мовляв, з наказом, щоб Орда не мішалася до війни короля з козаками. В дійсности таке толкованнє було пущене мабуть з ханського осередка, щоб пояснити стриманість його супроти козацьких плянів наступу. Далеко правдоподібніш переказує се турецьке посольство оден з авізантів-що чауш привіз від Порти “гарячу заборону ханові-не пустошити землі Волоської і Мультянської і під карою смерти не заганятися в волоські границі” ¹⁸). Взагалі те що знаємо з тодішніх царгородських настроїв, не промовляє про турецьку інтервенцію на користь Польщі.

Инші автори авіз, чи то на підставі свідчень инших бранців, чи з власної інтеліґенції додають до освітлення сих відносин дещо не позбавлене значення. Оден з них пише: “хан уже хотів відійти, ледво його Хмельницький упросив і закупив, що він згодився почекати ще 20 день-термін тому коло с. Мартина. Причина, чому він (хан) так квапиться назад, те що пішов сюди він проти волі Порти, від котрої мав чауша з тим, щоб він до нашої і волоської війни не мішавсь, та ще Калмиків на себе дуже сподівається” ¹⁹). У другого читаємо такі пояснення: Татари так спізнились, не вважаючи на часті посольства і заклики Хмельницького, тому що там худі коні, і хан тільки на те рушив з Криму, щоб дістати сучавські скарби; помилившися в сій надії, аж тоді “звернув на Русь і привязався до Хмеля”. Третій додає, що Хмельницький прохає хана наступати на короля, обіцяє йому певну побіду, але мурзи не радять, побоюючися повторення Берестечка. Хан велів свому війську зібрати провіянт на 10 день-стільки, видно, хоче ще там стояти, але тим часом має вислати великий під'їзд ²⁰).

Надходили вісти про татарські наїзди на Волини, напад на “сучавчиків”, які мандрували до королівського табору, про пустошення Подністровя-“над волоським берегом хлопів стинають, кількасот хлопів замкнулися в однім замочку, добре боронилися небожата, кілька днів їх здобували” ²¹). А далі такі відомости принесені в останній день жовтня: хан з усею Ордою стоїть не так далеко-під Шаргородом, “збирається вислати великий під'їзд під королівський табор, а за гарячими проханнями Хмельицького хто зна чи й не лишиться зимувати на Україні-бо вже Хмельницький для Орди збирає провіянт” ²²). Під сими вражіннями 6 листопада відбулася в королівській кватирі велика рада над дальшим пляном, що його робити: далі стояти безчинно під Жванцем, чи йти на неприятеля? ²³). Ракоцій, приславши двохтисячний полк на поміч, разом з таким же полком молдавським, через посольство своє заохочував короля до рішучого наступу, обіцяючи прислати більше військо ²⁴). Війшовши в конфлікт з Хмельницьким, він і воєвода Стефан бажали собі, щоб король приборкав його-щоб він не схотів потім віддячити їм за Сучавську історію. Але гадки польського штабу двоїлись; як посереднє внесеннє пропоновано, щоб король лишився з пішим військом в Жванці, а комонника пустив против неприятеля; але кінець кінцем і на се не рішились.

До царя вислано з Млоцким королівську грамоту датовану 15 листопада. Король починав від московських нарікань в справі польських прописок ²⁵), нагадував, що з московської сторони також бували прописки і вказувалися польською стороною, і висловляв бажаннє, щоб такі помилки, що діються “не от злобы и недомыслу, а от неостереганья и неведомости писарей”, не були приводом до неприязни і “разорения мира”. Навпаки-щоб любов і приязнь між обома державами ширилась і росла “на попрание поганых бисурман”. Для сього король уважав потрібною висилку мішаної пограничної комісії для розбору “порубежных дЂл” і залагодження всяких починених кривд. Далі подавав до відому ліквідацію Сучавського епізоду:

“Доносимо при сім про успіхи нашого війська-що за помічю Бога вседержителя військо козацьке, обложене в городі Сочаві на Волощині з Тимошем, сином Хмельницького, по тім як Тимоша вбито, не можачи витримати потуги і натиску воєнного нашого війська, висланого під Сучаву щоб потлумити і половити тих бунтівників,-цілком піддалось і просило ласки і пробачення свого проступку. Ми як пан християнський, памятаючи і ваше клопотаннє в справі козацькій через великих послів, їм нашу ласку показали, відібрали від них присягу, що вони нам і Річипосполитій за ласку їм показану будуть вірні, і більше против нас не воюватимуть, і дарувавши їм життя вільно їх пустили”. Ще раз витягав з сього волоського епізоду докази того, що козаки непотрібно прикривають своє непокорство мотивами віри: “Бо не тільки в нашій великій державі, але і на Волощині вони так богато церков грецького закону поруйнували, золото, срібло, ріжні церковні сосуди й окраси позабирали, і наводячи поган-бісурмен на християн, не мало подали в бісурменську неволю людей християнських. Як і тепер се відомо від нашого війська висланого на під'їзд, і від ухоплених козаків і Татар, приведених в тих днях до нашого обозу, що вони знову підняли против нас хана кримського з усіми ордами. Але ми твердо покладаємось на Бога, що він тих бунтівників і разом з ними поган з ними сполучених подасть нам в християнські руки, під зброю нашого війська” ²⁶).

В депеші з 12 листоп. Доні натякає на якийсь плян-“наскільки сміливий, настільки й небезпечний”, що був прийнятий в королівській кватирі в початках місяця, але на жаль не поясняє в чім він полягав і що його перебило: чи був се якийсь атентат на Хмельницького, чи проби підкупу?..

Тим часом ханська кватира пересунулася під Бар, а татарські загони стали щільно підбігати під польські позиції під Камінцем. Післанець Сефер-казі Темирбій оповідав потім на допитах, що Орда хотіла йти під королівське військо волоським боком Дністра, але мусіла відступити від сього пляну, з огляду на остороги Порти, щоб не “псовано” Волоської землі. Козацьке військо наступило з морозом в горішнє Побоже, в обхід польському війську. Правда, татарські бранці, приведені до польського табору 8-9 листопаду оповідали про миролюбні настрої хана: хоч богато мурз домагаються бою, він не хоче запускатися в битву з Поляками, і бранці думають, що на спільній раді, що матимуть хан з Хмельницьким 10 листопада, буде порішено вислати послів для переговорів про замиреннє ²⁷). Але сі віщування не справдилися, а факти свідчили навпаки про пляни аґресивні. Польський штаб затрівожився; замість ділєми-наступу чи вичікування неприятеля на позиціях, перед ним стала перспектива неприятельського обходу його власних позицій, ізоляції від своєї власної території і нарешті-бльокада чи облога в Жванці, з доволі непевними виглядами. Надходили морози, неприготоване для зимової кампанії німецьке військо гинуло на очах. Угорські й волоські помічники жахалися зими і збиралися додому. Ланові полки рвалися теж до повороту. Нічого не давши своєю присутністю, тільки даремно виголодивши околицю, вони волочились по селах і розбивали, а люди навзаєм робили на них засідки й били.

В середині листопада,оден татарський загін підступив під Солобківці, в семи милях від Камінця, майже на північ, і вирубав містечко Хрептиїв коло Ушиці, показався під Студеницею, і се було прийнято за грізні симптоми-чи не наступу і облоги? Тому вислано великий кінний під'їзд, щоб розвідатися в ситуації, і йому удалось добути досить цінних язиків-переловивши ханське посольство до Ракоція і Матія Басараба: звісного вже нам аґу Тохтамиша. Їхав він туди з листами і устними пропозиціями, ніби то від хана-але операція ся робилась очевидно для Хмельницького, з його таки ініціятиви, по всій правдоподібности. Хан намовляв Ракоція відновити союзні відносини відставши від короля, инакше грозив розривом і війною ²⁸). Місія не вдалась, але відомости дані Тохтамишом і його слугами-почасти вже використані нами вище-дають деякі цікаві подробиці до ситуації, доповнюють їх також свідчення инших бранців-і се майже все, що можемо використати для сього моменту.

Татарський кіш стоїть за дві милі від Бару, хан простояв три дні, коли бранці виїхали, але збирався переходити за ріку, щоб приступити ближче під королівське військо. Вже після виїзду Тохтамиша мали вони відомість, що була у хана рада з мурзами, чи наступати на короля і битися, чи стояти чи ні, і як довго; мурзи, мовляв дуже нарікали на хана, що велів їм повернути ясир, який вони назбирали в ріжних місцях (мабуть козацької території); кінець кінцем хан їх заспокоїв, і вони згодились “пробувати битви”. Перед радою такі були мови між мурзами: “Коли підійдемо під короля, не стримаємо (війська від битви, і се очевидно вважалося небезпечним риском); утікати перед часом-великий стид; маємо що їсти і чим годувати коней, а тим часом можуть бути посли (від короля), і так погодимося” ²⁹). Инший Татарин з менших передає се так, мовляв на раді, що відбулася по їх виїзді з табору, збирались “поговорити про те що щоб післати послів до короля” ³⁰).