– О, розлилося, – Роман спостерігав, як рідина з пляшки струмочком подалася до краю стола й почала скрапувати вниз. – Кап-кап. Як моє життя, Тонечко. По краплі тече, утікає. Я вже трохи п’яний. Хочеш правду? Я б ніколи не наважився покинути Магду та дітей, якби вона мене самого за двері не виставила. Чесне слово. І кохаю тебе, рідна моя Тонюсю, більше за життя кохаю, але ж… Діти. Діти – то святе, і я, як останнє падло, я їх лишив. Я – скотина, бузувір, сволота. Де мій телефон? Давай сюди, уже зараз передзвоню тій суці, чо вона досі мовчить? Хочу бачити дітей.

Тоня насторожено схопилася з місця:

– Ти ж старшій майже щовечора дзвониш. Вона не бере слухавки, думаєш, твоя колишня візьме? Заспокойся, завтра щось придумаємо. Тим більше, що ти забагато випив і себе не контролюєш…

Роман не зважав, устав із-за столу, похитуючись. Дістав з куртки мобільний. Заклацав по ґудзиках:

– Тонь, ти неправа. Вона – не колишня. Вона досі моя офіційна дружина, перед людським законом і перед Божим. Я навіть їй пропонував залишатися з нею, але мати і тебе. Я ж добрий – не хтів ні від неї, ні від тебе відмовлятися. Хе, така дурна арифметика, Тонюсь, панімаєш? Ну-ну, де там Магдин номер? Усе буде путьом. Я себе контролюю. – Приклав слухавку до вуха, пару секунд мовчав: – Так-так, не відповідаєш на дзвінки, мала? Так-так, повтор… Ще раз… Бляха муха. Не бере слухавку, не бере… О, тоді доні подзвоню, і всьо.

Антоніна нахмурилася. Що? Не колишня? Як не колишня? А вона тоді хто?

Роман заходився шукати в мобільному ще номер телефону старшої доньки. Знайшов, ткнув пальцем на ґудзик, натиснув на гучний зв’язок. Тишу кімнати розірвали протяжні розкотисті гудки. Тоня сиділа, закинувши ногу на ногу. Затісний для її молодої міцної фігури халатик спокусливо облягав фігуру, якраз стільки, скільки було потрібно, щоб завести здорового чоловіка з півоберта.

Телефон гудів, голосив та врешті вмовк. На тому боці вперто не брали слухавку. Роман повторив ще раз, утретє, уп’яте… Врешті сердито кинув телефон об стіну, той розлетівся на друзки. Піднявся, похитуючись:

– Хочу бачити меншеньку, свою Оленку. Уже до неї їду.

Тоня манірно закотила очі:

– Четверта година ранку. Бійся Бога, Ромасику! Ти хочеш налякати і її, і всіх сусідів. Насмішити міліцію, яку твоя миша сіра обов’язково викличе. Тобі минулого разу було мало? Дякуй, що хуліганства не впаяли. Давай так, зараз спатоньки, а завтра вранці я сама тебе розбуджу і поїдеш до дочок у гості.

Роман почухав потилицю. Яка розумна жінка його Тоня. Хрін з ним. До ранку не так і багато лишилося. Можна і вранці, бо йому минулих неприємностей вистачило. Магда хоч і дуринда затуркана, та має лиху здатність викликати довіру в людей. От і сусід зверху, мєнт, шефство над нею взяв. І тоді, коли він не міг до хати потрапити, бо Магда замки у дверях змінила, з’явився-не запилився. І зовсім нечемно попередив, що якщо Роман ображатиме Магдалену і та на нього ще хоч раз поскаржиться, то затримає його на п’ятнадцять діб і засадить туди, де й «раки не зимують, а тіко хворі на СНІД ночують».

– У нас сидить, панімаєш, різний контингентик, і на спідик хворий також сидить. А потрахацця надурняк їм ох як кортить. У тебе, милий друже, така апетитна попка. І не тра’ мені розказувати про Магду різні гадості. Вона класна баба. А в тебе на рожі написано: гад, гівнюк та подонок.

Хто знає, може тільки на понт він Романа брав, та вирішив не перевіряти.

– Добре, Тонь, – шморгнув чоловік. – Хай буде завтра. Давай спати. Ранок від вечора мудріший.

Тоня підвелась із крісла, солодко потягнулася. Халатик оголив її сідниці. Роман аж облизався, весело гепнувши рукою жінку по попі. Вона кокетливо розсміялася. У вікно сумно зазирав місяць, десь поверхом вище плакала мала дитина, на вулиці натужно вив пес…

Життя продовжувалося.

Приїхала до мами. Повезла свою потовчену душу туди, де їй завжди раді, де вислухають, почують, зрозуміють, приймуть. Діти зараз у таборі, тож не чутимуть Магдиних ридань та зітхань.

Сиділа за столом. Мама мовчки слухала. А Магдалена втупилася очима в пляму на стіні. Там ще недавно був цвях, на якому висіла картина. Та картина – то репродукція полотна Айвазовського «Дев’ятий вал», колись мама вирізала її з журналу та вставила в рамку за скло. Щось буремно-демонічне було в тій картині, і вабило, і лякало. Мала Магда любила на неї дивитися. Та йшов час, кольори на папері вицвіли. Картину зняли, цвях вийняли, дірку від цвяха заліпили. Та залишилася пляма і, як її не замазували, вперто не хотіла зникати. От цікаво, коли вона позбудеться в серці болю від нещасливого кохання, чи залишиться слід, як оте місце на білосніжній стіні після цвяха, яке не заліплюється і не стирається. Чи легко виводяться плями, коли влучають у душу.

Мама мовчки плакала. Магдалена не дивилася на маму. Втупившись очима в стіну, вона просто розповідала про себе. Ще не знала, чи добре чинить, бо в мами і серце хворе, і душа за своє дитя завжди болить… Та Магда не змогла втримати в собі біль, мусила комусь виговоритися, бо стільки болю та розпачу назбиралося всередині, що й не передати. І хто найліпше тебе зрозуміє, як не мати? Вони тоді довго гомоніли. Потім ридала вже Магдалена, мама заспокоювала, а згодом заливалися сльозами обидві… Врешті, коли вже не вистачало ані слів, ані сліз, Магдалена відчула, що її душа – то порожній дзбан, який просто вичерпали, і як ним не махай – навіть краплі із себе не вимучить… вона заснула в кухні, на тапчані. Мама дбайливо вкрила її веретою і пішла порати нехитру господарку…

Їй удома, у маминій хаті, завше спокійно та затишно спалося. І сон усе був привітний для неї. Снилося небо і сонце. Високе-високе і чисте-пречисте небо. Вона стоїть на кручі, розвела руки, наче птаха для польоту. А внизу – ріка з бистрою та чистою водою. І так добре їй у променях сонця, і так затишно, і повертатися назад до своєї реальності не хочеться.

Розплющила очі. У кімнату з вулиці заповзали сутінки. Вечоріло. Навпроти за столом сиділа мама і сумно дивилася на неї. Розглядала такий рідний силует та відчувала мамин сум. Годинник на стіні, отой старенький, ще прабабусин, із зозулькою, тихо та впевнено відраховував час, нагадуючи, що все минає і це також мине.

Здогадалася, що мама навмисне не вмикала світла, боялася її збудити. Магда сіла.

– Прокинулася. От і добре. Повечеряємо зараз, доню. Може, воно ще все владнається, га? У родинах різне трапляється. Погуляє, побродить і вернеться. Усе ж діти у вас, а в нього з нею що? Ну, хто помилок не робить і хто з чоловіків у гречку не скаче, скажи? Поріддя таке, доню! Будь мудріша. Проситиме пробачення – прости.

І мама далі щось там говорила про здоровий глузд, про те, що різне буває і що Господь учить нас прощати ворогів. А Роман усе-таки не ворог, а чоловік законний, перед Богом насамперед, а потім уже й перед людьми. Казала, що родина в Романа дуже богомільна і хіба вони дозволять, щоб їхній син наробив такої недоброї слави на старі сиві голови, і так далі і тому подібне… Магдалена кивала, тоді мовчки встала, поривчасто обійняла маму. Та від несподіванки аж умовкла:

– Я люблю вас, матусю! Люблю! У мене все буде добре. От побачите!

Магдалена вийшла з хати. Літній вечір розливався довкола, мов теплий чай. У траві сюркотали коники, зовсім близько в старому ставі райкали жаби. Небо запалилося зірками. Місяць-молодик показав несміло свої ріжки, наче боявся вломити їх на рівному плесі темної небесної води. Благодать. Зайшла в темний сад. Уже доспіли ранні яблука. Сад пахнув першими петрівками, роса холодила босі ноги… Всілася на гойдалку, що причеплена до груші, закрутилася на ній… Провела рукою по стовбуру дерева. З теплом у серці згадала свого дідуся. То він садив ту грушу. Гарний і добрий був у неї дідусь. І гойдалку цю ще він зробив. Знову захотілося плакати. «Тихо-тихо, – заспокоювала себе. – Тихо-тихо, а то затопиш світ. Думай про добре, тільки про добре!» І вона думала. Відвела ноги назад, розгойдуючись.